Вставай, страна огромная
Нещодавно було 9-те травня, а вже 22-червня минуло. А там, гляди, і день визволення Києва від фашистських окупантів не за горами, і пішло-поїхало.
Українці живуть у перманентному стані війни. Ця війна (Перша, Друга, холодна, партизантська, громадянська) ні на мить не дає їм спокою. Ніби нема інших проблем. Достатньо показати портрет Бандери у Луганську або червоний прапор у Львові, і українці кидаються один на одного з ненавистю і злістю. Найменша провокація - і може пролитися кров.
Та підіть спочатку поприбирайте у своєму дворі, а вже потім сперечайтеся, хто кого вбивав, хто кого переміг і хто з ким колаборував.
Східняки ненавидять західняків і навпаки. А якщо поміркувати: половина сходу як кроти риються в землі у пошуках нелегального вугілля, половина заходу миє туалети по закордонах. І хто кого переміг? Обоє ж програли. Миші гризуться між собою тільки тоді, коли не мають що їсти.
Я думаю, ситим українцям було би байдуже, чи стоїть десь у Запоріжжі пам'ятник Сталіну, чи ні. Ну і стоїть собі. І що? Побісяться з жиру і за відсутності громадського інтересу самі ж демонтують.
У Києві стоїть пам'ятник Косіору, і юним чекістам стоїть, і ще багатьом, хто навряд чи заслужив на таку честь. Починаючи десь від Рівного мало не в кожному містечку на центральній площі гордо йде у своє світле майбутнє вождь червоношкірих Ленін. І нехай собі йде, туди йому дорога. Мені, приміром, більше залежить на тому, щоб у парку можна було посидіти на лавочці, і щоб на сусідніх лавках тамтешня молодь не пропивала своє життя.
З цими лавочками, до речі, не все так просто. Нещодавно мені розповіли повчальну історію про молоду польку, яка три роки тому приїхала до Києва допомагати українцям будувати громадянське суспільство. Ця полька була сповнена енергії та ентузіазму. Її план був дуже простий.
У Польщі це спрацювало - казала вона. Потрібно згуртувати громадськість навколо малої ініціативи, наприклад, поставити у найближчому сквері лавочку. Ця полька оббивала всі можливі інстанції та установи, вже була ладна сама заплатити гроші. Минуло три роки - лавки нема. Поїхала полька назад у свою Польщу.
Але справа не в тому, що українці не люблять лавочки чи не хочуть жити краще. Вони просто не мають часу над цим задуматися, бо он у Запоріжжі Сталін, зараза, піду-но я відпилю йому голову і сяду в каталажку за геройство.
А не буде Сталіна, знайдеться щось інше. Гречка по 30 гривень, наприклад (велика біда, так ніби без гречки і дня не прожити!). Або синок депутата собі автівку за півмільйона купив (тоді як пів державного бюджету йде на відкати). Або невідомий звірячий грип косить українців (ніби їх до того туберкульоз не скосив). Або Табачник - найзлісніший українофоб (так наче у тому міністерстві є українофіли)...
Все це робиться лише для того, щоб створити третього ворога і відвернути увагу від реальної загрози. Щоб був конфлікт, щоб був стрес, щоб продовжувалась війна. Сресовим суспільством просто маніпулювати. Це найлегша здобич тоталітаризму.
Усміхніться. Здобувайте освіту. Робіть свою роботу професійно - і це перший крок до примирення. Поважайте одне одного, і вас поважатимуть. Іншого шляху немає.
Німці та австрійці теж пережили війну, і суспільний конфлікт там був не меншим. Але вони швидко зметикували, що краще примиритися, ніж полювати на відьом.
Воєнні історії конкретних людей можуть бути кардинально протилежними і однаково жахливими, але нам, всім разом, треба якось навчитися жити в одній країні, і жити добре. Один в одного можна тикати пальцем після хорошої вечері і бокалу вина, але коли в тебе цієї вечері нема, то і нема чого рвати на собі останню сорочку.
Австрія після війни лишилася голодна і обдерта. У 45-му бундесканцлер Леопольд Фіґль так привітав своїх громадян з Різдвом: "Я вам нічого не можу дати до свят, не подарую на ялинку, якщо вона у вас взагалі є, жодної свічки, не дам шматка хліба, не дам вугілля, щоб зігрітися. У нас нічого нема. Я прошу лише одне: вірте у цю Австрію".
Десять наступних років країна була окупована військами "переможців". Радянський союз, очевидно, мав надію тут осісти, як це вдалося зробити у решті Східної Європи.
США, Британія і Франція теж не вступалися, бо боялися, що Радянський Союз здійснить задумане. Тоді все той же Леопольд Фіґль поїхав на кілька днів до Москви і, як твердить легенда, добре там попиячив. Це він робити вмів і любив. Але в результаті у віденському палаці Бельведер була підписана декларація про незалежну республіку і виведення союзних військ.
У дворі палацу багатотисячний натовп австрійців затамувавши подих чекав на чудо. Фіґль вийшов на балкон і сказав лише три слова: "Österreich ist frei" ("Австрія вільна").
Українці 20 років тому теж почули подібні слова. Але, здається, так і не повірили, що то було чудо.