Свинство у білих халатах
Ця історія не є чимсь надзвичайним. Більше того, я впевнена, що фактично кожен стикався з аналогічною ситуацією не раз. Та й варто одразу розуміти, що мова йде про державну поліклініку, тому чекати якогось "сервісу" тут просто наївно. Але ця історія видається мені справжнім свинством, яке дуже точно ілюструє стан нашої сучасної медицини.
Ви знали, що лікар лор не лікує ангіну? Той, чия спеціалізація "вухо-горло-ніс". Я, наївна, думала, що саме до цього спеціаліста треба йти з хворим горлом і високою температурою.
- 100% ангіна. Йдіть до терапевта, - сказав лор столичної поліклініки. Я прийшла за 15 хвилин до закінчення прийому, але на місці не було ані лікаря, ані пацієнтів. Та за півгодини сидіння під кабінетом, зібралась чималенька черга підлітків з санітарними книжками, яким потрібен був підпис лікаря.
- А ви не можете мені прописати лікування? - не зрозуміла я відповідь лікаря.
- У мене вже закінчився прийом, і ангіни лікує терапевт, а не лор, - грубо відповів лікар у перерві між підписаннями санітарних книжок.
На цьому розмову було закінчено. Нічого дивного, у державних поліклініках ніхто не сидітиме навіть хвилину понад робочого часу. А якщо ви взагалі не з дільниці лікаря, то помилування не чекайте.
Помандрувавши шукати свого терапевта о першій годині, я з'ясувала, що до нього я потрапити зможу лише о 4 годині.
- А до якого лікаря я можу потрапити з ангіною і високою температурою раніше 4 години? - чемно спитала я в реєстратурі.
- Йдіть до столу довідок, там спитайте, - відфутболила мене тітонька з кам'яним виразом обличчя.
Якась сердита жіночка з трафаретом виводила великими буквами черговий напис для поліклініки за столом довідок. На моє запитання буркнула "Після чотирьох", та коли я вже нервово сказала, що чекати ще кілька годин я не буду, відповіла "ну спробуйте у 99 кабінет".
Біля нього була невелика черга.
- Лікар довго приймає. Але, що поробиш. Я колись робила виклик, але вона так і не прийшла, довелося з температурою їхати до неї, - бідкалась дівчина у черзі до лікаря "загальної практики - сімейного терапевта". - Але якщо вам лише потрібно назначити ліки, сходіть до завідуючого відділенням, там черги нема.
Я вирішила прислухатись до її поради, про що потім пожалкувала. Такого відвертого хамства я не чула вже давно. І це по відношенню до хворого, який прийшов попросити про допомогу.
- Хай це лор зробить! Чому це маю робити я?
- Але ж він вже пішов додому. Мені треба чекати мого лікаря ще кілька годин, у мене ангіна, температура.. - почала було я.
- Це навіть смішно. Я не буду вам нічого призначати, - відповів молодий чоловік, який увесь час сидів з купою якихось паперів і невідомо що розбирав.
Прочекавши ще понад годину у той таки 99 кабінет, я потрапила до лікаря. І одразу почула "ви не з нашої дільниці"...
- Я знаю. Але мого лікаря ще треба чекати кілька годин.
- Ну, він за дві години буде...
- Ви що, знущаєтесь? Я вже кілька годин намагаюся потрапити до якогось лікаря, який зможе виписати мені ліки. Я знаю, що я не з тої дільниці!
Але жіночка дивилась на мене пустими очима. Я зрозуміла, що таке їй чути доводиться далеко не вперше. І лише після того, як я сказала, що у мене вдома грудна дитина і я не можу стільки чекати, вона погодилася мене оглянути.
Вже на роботі я з'ясувала, що такі історії для поліклініки на Підвисоцького,12 - не дивина. Так, колегу, хвору на вітрянку, лікарка оглядала з протилежної частини кімнати, щоб не заразитися.
А коли у 2000 році у її мами стався гіперкриз, і жінка впала вдома в коридорі, лікар прийшла через три дні. Від падіння у хворої з'явився синець під оком. Побачивши його, лікарка відмовилась виписати лікарняний, заявивши, що не може цього зробити, бо, може, ту чоловік побив. Жінка вийшла на роботу, і вже звідти її забрала швидка.
Я знаю, що далеко не в кожній поліклініці так ставляться до пацієнтів. Знайомі розповідали, що, наприклад, у 24 поліклініці на Сирці навіть радять, до якого лікаря краще сходити і можуть прийняти, коли час прийому лікаря закінчився.
Я цілком розумію, що все залежить від лікаря, від сумнозвісного "людського фактору". Але у поліклініці, що по вулиці Підвисоцького,12 цей чинник перетворився на якийсь вірус, який скосив, здається, увесь персонал.
Від цього вірусу мозок людей у білому халаті перестав розуміти, що вони працюють, аби допомагати хворим, а не робити їм лише гірше. Що зарплату вони отримують якраз за це і за наші гроші. І що не ми, пацієнти, маємо їх про щось просити, а вони мають надавати нам ці послуги.
Я розумію, що у них офіційно низька зарплатня і вона не залежить від того, скільки хворих вони оглянули. Але лікарі намагаються виживати. Пропонують купити БАДи (кажу про це з власного досвіду), спокійно беруть гроші після закінчення прийому навіть не намагаючись сказати "та ну що ви", чи хоча б "дякую". Так треба, так прийнято.
А хворі хай борються за виживання. Як у анекдоті: "Лікарю, я помираю." "Вам допомогти?"