Обдури ближнього свого

35
1 серпня 2011

Добре, коли є у що вірити. І кому. Людина - істота беззахисна і слабка, її вічно терзають пристрасті на кшталт любові і ненависті, вона хоче кожного дня їсти, до неї чіпляється всяка зараза, як-от: віруси, бактерії і глисти, людина старіє, діти бувають невдячні, ну і смерть, як же ж без неї, не за горами.

Щоб від цього всього неминучого відволіктися, людина вірить. Тут варіантів багато. Можна вірити в Бога або в щось йому подібне. Можна вірити в те, що все буде добре. Можна вірити в краще майбутнє, в ліву ідею, як це робить безпечна європейська молодь, у свою країну, як це роблять американці і росіяни, у депутатів і президентів, що вони нарешті отямляться, бо, чесне слово, скільки можна?! Вірити можна у що-завгодно, головне, щоб цей орган, який відповідає за віру, не атрофувався.

Але от мені здається, що якраз з вірою в українців давно щось негаразд. Я суджу по собі. Я нікому не вірю. Навіть на побутовому рівні. Я не вірю таксистові, який каже, що треба об'їхати центр, бо там пробки. Значить хоче більше грошей. Не вірю лікарям, що б вони не казали. Не вірю людям, які мітингують біля державних установ, а це, здавалося б, взагалі неприпустимо в умовах демократії, адже кожен має право відстоювати своє право.

Не вірю священикам, які проклинають журналістів, і не вірю самим журналістам. Коли читаю якусь статтю чи дивлюся новинний сюжет по телебаченню, то перше, що думаю - кому належить видання чи канал і що НАСПРАВДІ ця новина означає? Як в тому анекдоті: "В нас освіта безкоштовна - так-так, але скільки це коштує?".

Можливо, хтось десь і каже правду, можливо, вона, ця правда, десь навіть об'єктивно існує, але в масі брехні і заказухи, якою за останні роки напакували український інформаційний простір, довіряти сказаному чи почутому якось уже непристойно. Все одно ж обдурять.

Не пам'ятаю, де я почула цей чудесний вислів: обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох. (В оригіналі, правда, замість "обдури" стоїть інше слово, більш наочне). Українці живуть за цим принципом. І коли скажеш продавчині на базарі: нащо ж ви обдурюєте? Вона сто відсотків відповість: а мене хіба держава не обдурила?!

Цю ж продавчиню потім обдурить хтось інший, з таким самим аргументом, а того іншого - хтось третій, і так далі без кінця і краю. Мешканці карпатських сіл нишком вирубують ліс, мотивуючи це тим, що держава вирубує непомірно більше. Бабки підмішують в молоко, яке продають, пральний порошок і антибіотики, бо "літр мінеральної води в магазині коштує дорожче, хіба це справедливо?".

Махінатори біля консульств іноземних держав "допомагають" наївним провінціалам у "візовому питанні", мотивуючи це тим, що, раз ті їдуть за кордон, значить мають гроші. Жеківські сантехніки вимагають хабар за те, що повинно робитися безкоштовно, мотивуючи це тим, що сім'ю треба годувати. Браконьєри вистрілюють тварин і вибивають струмом рибу, мотивуючи це тим, що, якщо не вони, то це зробить хтось інший.

Але рухатися по такому зачарованому колу дрібного шахрайства небезпечно, бо тоді навіть тяжко собі уявити, що відбувається там, у вищих ешелонах шахраїв.   

Тотальне відмирання віри один в одного, можливо, ще один, черговий, сотий, постсовдепівський рецидив. Можливо, люди, які змушені були 70 років молитися на ідею партії і "постройку комунізма", у принципі не можуть повірити знову. Втомилися. Причому це не стосується тільки України. Он Чехія, кажуть, зовсім-зовсім не вірить в Бога, про це навіть книжки пишуть.

В Словаччині два міліціонери розвели мене на 30 євро вже на п'ятій хвилині мого там перебування. Так званий "податок на лохів". В їхніх очах я побачила до болю мені знайомий радісний вогник - "туристка, гріх не обдурити!". Я тоді подумала, недалеко втекли, бідолахи.   

Але найгірше, що за замовчуванням всі приймають такий стан речей, що це стало нормою життя. Бо коли ти обдурюєш, то мусиш погодитися з тим, що обдурюють інші. Тобто мусиш грати за правилами. Коли спалахує черговий скандал про розкрадання бюджетних грошей, суспільство тільки потискує плечима, мовляв, ну, на те вони і політики, щоб красти гроші. А коли когось одного з тисячі таких самих з понтами садять за ґрати, ми кажемо, що сам напросився, не треба було виступати.

Я не знаю, до чого все це веду. Говорити про людську гідність даремно, мені і так ніхто не повірить. Натомість перефразую чудесний вислів (той в, якому замість слова "обдури" в усному мовленні вживається більш наочне): обдури ближнього свого, будь ласка, на здоров'я, але пам'ятай, що в такому разі дальній обов'язково прийде і обдурить вас обох. Але ви цього не помітите, бо будете надто зайняті один одним.     

powered by lun.ua