Ніхто не застрахований, або Як я викрадала дитину
Вся ця історія та її розголос - не для мого піару та якоїсь вигоди. Я маю, чим зайнятися і без того. Але склалося так, що тепер я готова взяти на себе багаторічну відповідальність за життя, здоров'я, виховання, забезпечення дитини, а мої рідні згодні мене у цьому підтримати. Тому що це моя маленька онука Аня, яку вже за її три з половиною роки не раз зрадили, і якій вже дісталося чимало випробувань.
Все почалося з того, що моя донька Кутяєва Марина (1983 р.н., в дівочестві Іванцова) в 2006 р. одружилася з Кутяєвим Андрієм (1973 р.н.). На той момент вона мала у власності подаровану нами трикімнатну квартиру в м. Києві, він - нічого.
До свого "вдалого" шлюбу Марина була нормальною людиною, мала чимало друзів, відмінно вчилася в Ліцеї туризму, обрала фах художника-поліграфіста, працювала дизайнером.
Але незабаром подружжя захопилося читанням книжок Володимира Мегре з серії "Звенящие кедры России" і стало прибічниками руху Анастасієвців (в Росії визнаного сектою).
Свою доньку Аню вони народили вдома у ванній, лікарів до неї не допускали по цей день. Водити у дитсадок, а потім і у школу батьки наміру не мають. Мовляв, "медицина та освіта - це зло та насильство!"
Крім того мій зять-програміст, як виявилося, розпочавши власний бізнес, мав борги. Він був одержимий обома ідеями - і розрахуватися з кредиторами, і жити в "родовому маєтку" на гектарі землі десь подалі від цивілізації.
Він зумів уплинути на мою доньку настільки, що та згодилася продати належну їй за документами квартиру в Києві, порушуючи право малолітньої дитини на проживання в квартирі матері.
Моя боротьба за те, щоб донька та онука не стали безхатченками, закінчилася тим, що подружжя придбало в с.Пам'ять Леніна Менського р-ну Чернігівської області хату-розвалюху, непридатну для житла. Половину хати вони подарували дитині, тим самим зробивши її "власником нерухомості". На це всі правозахисні органи, до яких я зверталася по допомогу, відповіли, що прав дитини не порушено.
Ніякої можливості спілкуватися з донькою я та мої рідні більше не мали. Тип поведінки родини був украй сектантським, вони відрізали все колишнє життя, всі контакти, вважали нас лютими ворогами і не відповідали ні на дзвінки, ні на звернення по інтернету.
Я отримувала невтішну інформацію від людей, що бачили подружжя там у райцентрі та в селі. Неохайно та вбого одягнені, дитина брудна, нечесана, мов циганча, інколи харчуються в їдальні.
Моя донька з дитиною проживала фактично під арештом, рідко виходячи з квартири, але в усьому слухалася чоловіка. Сусіди в селі, жаліючи дитину, інколи підгодовували її, бачили неадекватність батьків.
В травні 2011 року я дізналася, що подружжя розлучилося. Моя донька, Кутяєва Марина, виїхала до Білорусі влаштовувати своє життя з іншим чоловіком. Малолітню дитину вона залишила з батьком, який віддавати дитину не збирався.
Перед тим Марина приходила до органів опіки м. Мена з метою написати заяву про позбавлення її батьківських прав. Пояснення: щоб не перешкоджати колишньому чоловікові подорожувати з дитиною в інші країни. В органах опіки провели бесіду, і заяву не було написано. Натомість мати дала Кутяєву Андрію нотаріальний дозвіл на вивіз дитини за кордон.
Тоді мені вдалося поговорити з донькою, яка запевнила мене, що все під контролем, що Андрій - прекрасний батько, що вона не збирається кидати дитину, а коли-небудь, поступово забере її собі, але боїться воювати з чоловіком, знаючи його неадекватність.
Незабаром я дізналася, що в хаті, куди переїхало навесні жити подружжя, і де почався ремонт, з'явилася нова "мама". На численні оголошення в інтернеті, що покинутий дружиною татусь та маленька дівчинка шукають нову маму, відгукнулася громадянка Росії Ірина. Вона приїхала зі своїм дворічним сином в село Пам'ять Леніна з метою створити родину і стати доброю матір'ю маленькій Ані.
Але за два дні вона вже зрозуміла, що умови життя та сповідувані Кутяєвим Андрієм принципи життєвлаштування не є нормальними. Ця жінка могла б утекти додому зі своєю дитиною, але пожаліла нашу Аню, вирішила якось її рятувати. Тим більше, що вона бачила ще й нездоровий сексуальний інтерес батька до дитини.
Вона додзвонилася до матері дитини і пропонувала свою допомогу, щоб та могла забрати дівчинку у батька. Розповідала про жахливі умови проживання, про той стрес, який відчула дитина після її раптового від'їзду, про "залицяння" тата до дівчинки, його ігри з нею та спільне приймання ванної, про те, що дитина не навчена їсти варену їжу, брудна, вонюча, нечесана...
На все це мати дитини не реагувала, вважаючи, що росіянка перебільшує. Зрозумівши, що мати дитиною не буде опікуватися, Ірина почала шукати інших родичів. Коли вона розповіла мені по телефону про все, що побачила там на місці, проживши в тому пеклі майже місяць, я вирішила діяти.
Часу було обмаль, бо росіянка виявилася не такою податливою до нових ідей, як моя донька, - почала причісувати, мити дитину, розвивати її та виховувати. Цим вона дратувала голову родини, і той знову почав шукати нову маму для Ані, виганяючи вже Ірину.
У ніч на 13 липня Ірина зателефонувала мені зі сльозами, що Кутяєв Андрій ганявся за нею з ножем, виганяв з квартири, кричав, що подасться в біга сьогодні ж вночі, що викине мобільний, і ніхто ніколи його з дитиною не знайде. Вона вискочила з квартири зі своїм дворічним сином, Аня залишилася з батьком.
Мені нічого не залишалось, як виїхати вночі машиною до Чернігова у супроводі моєї молодшої доньки Галини.
Ми домовилися з Іриною, що та підніметься в квартиру і забере мою онуку, бо вона мала ключі та знала розташування кімнат. В квартирі вже було тихо, ми думали, що батько, нарешті, заснув. Так і зробили.
Потім їздили нічним Черніговом, зупинилися у якомусь дворі, перечікуючи до ранку, щоб поїхати в прокуратуру міста просити захисту для себе та дитини.
Не дуже сподіваючись на наші правозахисні органи, я почала обдзвонювати знайомих з проханням забезпечити появу там разом із нами представників ЗМІ, телебачення, преси, телефонувала на канал Україна в передачу "Критична точка".
Тим часом нас заарештували представники МВС Чернігова, тому що мій колишній зять зробив заяву, що його співмешканка росіянка викрала дитину і має намір вивезти її в Росію зі злочинними цілями.
Два дні в стінах УМВС Чернігова нас допитували та проводили слідчі дії. Дитина, що була в жахливому фізичному та психічному стані довірилася моїй молодшій доньці Галині і не злазила з її рук. Вона не йшла на контакт з іншими людьми, не дозволяючи до себе торкатися. Навіть судмедекспертизу вдалося зробити це лише через 10 днів.
Психолог і педагог, яких було запрошено 14 липня до УМВС в Чернігові, дві години робили тестування дитини, опитували, створювали якісь ситуації на вулиці (матеріали зберігаються у справі), висновки були невтішні - дитина пережила домашнє насильство, психіка її порушена, вона потребує реабілітації та роботи зі психологами, і тільки її уроджена обдарованість не дала дитині деградувати від таких умов виховання. (це дійсно їх висновок!)
Дитина знаходилась у мене три з половиною тижні - стільки, скільки нам вдавалося утримувати контроль над ситуацією.
Я та мої рідні огорнули її любов'ю, турботою та увагою, вимили, вичесали, купили одяг, іграшки, книжки, неодноразово возили катати на конях, бо це чудова терапія для травмованих дітей.
Дитя розквітло та ожило, але опоненти наші не дрімали. А.Кутяєв викликав з Білорусі мою доньку, найняв двох адвокатів - одного собі, одного колишній дружині, щоб її руками відняти у нас дитину. Виявляється, грошей не вистачало на мило, їжу та одяг для дитини, а на "військові витрати" їх удосталь.
При цьому я подала заяву в Прокуратуру м.Мена з вимогою порушити кримінальну справу проти нього за знущання над дитиною та розбещення, а також - позов до суду м.Мена про позбавлення батьківських прав обох батьків та передачу мені опіки над дитиною.
На жаль, закони в нашій країні настільки недолугі, що захищають не дитину, а лише тих, хто на папері записаний її батьками. Дитина має прав менше, ніж річ, що належить тим батькам.
Наприклад, коли подружжя ще було у шлюбі, я писала до органів опіки м.Мена, до головного дитячого лікаря району, до голови райадміністрації про те, що родина неблагополучна, я не маю контактів, прошу звернути увагу, оглянути умови проживання тощо. Органи опіки відповіли мені, що не змогли сконтактувати з дитиною, оглянути умови проживання - батьки поговорили з ними через двері, не впустивши до квартири. Мені ж порадили звернутися до суду з проханням призначити побачення з дитиною. Вважаю цю відписку формальною.
Надалі, коли грянув грім, органи опіки згодилися бути третьою стороною в суді, але свідчити їм не було про що - адже вони дійсно не бачили ні дитини, ні батьків, ні умов проживання дитини.
На 5 серпня 2011 слідчим УМВС Чернігова Талібовим Х.А. мені було призначено очну ставку з моєю донькою, куди я мала привезти і дитину, тому що юридично утримувала її незаконно (хоча я мала на руках заяву батька дитини від 13 липня про те, що він не заперечує проти проживання Анни зі мною до вирішення питання про опіку).
Ситуація змінилася тим, що тепер дитину собі витребувала мати. При цьому обоє батьків ніде не працюють, офіційних доходів не мають. На сьогоднішній день моя донька не має житла, окрім хати-розвалюхи в селі.
Ми зустрілися 5 серпня в присутності адвокатів обох сторін. Співробітники Опікунської ради категорично відмовилися бути присутніми, а співробітники МВС сказали, що визначення місця проживання дитини не є парафією органів МВС, і ми мусимо домовлятися самі.
Після двогодинних переговорів під тиском матері та адвоката і погрозами порушити проти мене карну справу за викрадення дитини, Аню було передано матері. Мати продумано зманіпулювала дитиною, яка спершу не хотіла навіть спілкуватися, вже відвикнувши від неї. Та при свідках обіцяла, що не житиме ні в селі, ні в квартирі в Чернігові, яку винаймає її колишній чоловік. Було обіцяно, що вона не допустить зустрічей дитини з батьком, що вже винайняла квартиру в Києві, де житиме з дитиною, працюватиме на дому і надаватиме безмежні можливості родичам бачити дівчинку.
Від пропозиції пожити заради дитини з нами в умовах, до яких та звикла, мати категорично відмовилася. Також не залишила адреси свого нового помешкання, сказавши, що її знає лише адвокат.
Історії ще немає кінця, ми знову в тривозі, бо "добра мамаша" не бере слухавку вже тиждень попри обіцянки давати нам бачитися з дитиною мало не щодня.
Я знову змушена писати в Прокуратуру, МВС, опіку, що дитина зі стін МВС у п'ятницю зникла в невідомому напрямку.
На душі дере, навколо ще живуть Аніні речі, одяг, іграшки, не закінчені малюнки, у вухах її фрази, реакції на щось, сміх, який нарешті прорвався через її стриманість...
Повертатися додому не хочеться. Тиждень приймаємо дзвінки, люди висловлюють співчуття, наче в хаті небіжчик. Питають, чим можуть допомогти, а я не знаю. Звісно, це не кінець, і я так цього не полишу. Але ж мої опоненти теж це розуміють, і навіть рішення якихось правозахисних інстанцій не гарантують самого факту вилучення дитини у батьків.
Не виключено, що батько знову з дитиною, і що дитини вже немає в межах України. Я та мої рідні, а також багато людей, які переймаються цією історією та долею маленької Ані, дуже хвилюємося за її життя та здоров'я.
Дитина потребує психічної реабілітації, спокою та турботи. Але на неї знову чекають поневіряння по чужих хатах в компанії затуманених сектантськими концепціями "чистого ненасильницького життя" батьків.
Все це схоже на якийсь серіал чи жахливий сон під високу температуру, коли не можеш прокинутися.
Дивлюся на все, що відбувається навколо поза цією історією, і життя здається якимось дебільно-безтурботним: боулінги, суші-бари... На тлі повної безправності кожного гвинтика цього цирку. Просто когось це ще не торкнулось. Але колись і я не сподівалася, що в моїй родині вибухне така бомба. Виявляється - ніхто не застрахований.
Розумію, що мені самій цього не побороти, тому й пішла на такий розголос, хоч і не збиралася виносити сміття на люди, як і ніколи не збиралась іти війною проти доньки. До речі, Марина сама ілюструвала мою першу збірку оповідань і чимало допомагала мені у написанні роману "Родовий відмінок", вони із молодшою сестрою завжди були моїми найпершими читачами та критиками і дуже раділи моїм успіхам. Але тепер їй це байдуже. Але мені, моїй молодшій доньці та моїм батькам не байдужа доля дитини.