Львівські враження: післяфорумні роздуми

Щиросердно зізнаюсь, що не є знавцем сучасної української літератури. Ні, звичайно, імена Андруховича і Жадана, Шкляра і Матіос чув. Ну та ще там братів Капранових. Декого навіть впізнати можу за фотографіями. Але - не читав!

Нічого дивного, в принципі - якщо вірити тим даним, які десь з місяць тому довелося почути від одного з цих письменників - Тараса Прохасько, читає їх всього лишень біля одного проценту населення України. До яких, вочевидь, я не відношуся.

Тим більше, що кажуть, нібито мужчини після 40-ка художню літературу взагалі не читають - хіба що технічну чи спеціальну. Не знаю, наскільки це правда, але для себе завжди мав подібне виправдання - почитати когось з класиків психології чи філософії мені й справді цікавіше.

От тільки й не знати сучасних українських письменників тепер вже теж ніби й соромно. Особливо якщо сам працюєш зі словом - хай там навіть і не художнім.

З цими думками й зібрався у Львів, на форум книговидавців ... Сотні й тисячі відвідувачів, старий Львів і нові книги, перед входом - старе авто, на якому під таким-ось прапором приїхали брати Капранови.

Не тільки форум, а й весь Львів зараз являє собою таку ж чудернацьку суміш старого і нового світів. І зовсім поряд можна побачити і розриту до основи вулицю, на якій, гарячково готуючи місто до футбольного чемпіонату, працюють потужні екскаватори, і старовинні, зовсім недавно відреставровані костели.

Так знайомство з новою українською літературою для мене розпочалося з придбаних на форумі творів Капранових і Матіос. Несподівано у обох вразив стиль - чесно, чекав гіршого.

Можливо, це теж одна з причин того, чому раніше уникав цієї літератури - вочевидь, боявся якогось розчарування. Але значно цікавішим виявилося інше. Багато років цікавлячись психологією і політикою, не міг не помітити разючої відмінності між одним і іншим.

Зрілі й цілком поважні в повсякденному житті люди стають мов дурними тоді, коли стосується це політики. Кидаються в крайнощі, сперечаються до посиніння про незначні насправді речі, готові придушити один одного голими руками. А потім голосують за ідіотів.

Можна, звичайно, списати все на інфантилізм власного народу, звинувативши його в неспроможності відповідати за власний вибір і власну долю. Можна спробувати пошукати причину в деградації еліт, що теж буде правдою.

Але факт залишається фактом - уся наша сучасна політика давно вже звелася до крайніх проявів примітивізму у думках і судженнях. Та до неврівноваженості і гарячковості у діях.

Здавалося би - зарадити цьому могла б тільки інтелектуальна і мистецька, не політична еліта. Десь так, як ми про це думали в радянські часи - що в перших рядах борців за волю народу мають йти саме письменники й митці.

Тим більше, що це здається логічним з точки зору побудови системи народовладдя - про що я вже багато писав у своїх політичних статтях. А натомість маємо: то противсіхша Забужко звідкись випливе, то Андрухович Донбас комусь просто так віддати пропонує.

Здавалося б - не так має бути! І в той же час добре розумію, що намагатися когось вчити і переконувати - справа невдячна. І не письменницька зовсім. Над усе тоді, коли стосується це гримучої суміші переконань і принципів людини з її витісненими комплексами та інфантильними уявленнями.

Саме про це, в усякому разі, свідчить мій власний досвід. І особисто для мене давно вже стоїть схожа дилема - а чи варто за таких умов взагалі хоч щось писати? Навіщо когось переконувати, навіщо когось чомусь вчити, якщо тебе за це будуть тільки ще більше ненавидіти?

Міркуючи подібним чином, врешті-решт зацікавився: а навіщо і для кого пишуть наші письменники? Невже тільки для оцього 1-го % населення? Як вони для себе вирішують цей конфлікт між бажанням щось сказати людям і небажанням отримати за це не так схвалення, як ненависть?

Першим наслідком таких роздумів стали досить-таки випадкові відвідини одного семінару за участю Тараса Прохаська. На всі свої запитання тоді я відповіді отримав - але з точки зору письменника. А ось як узгодити це з власними уявленнями - ще й досі не знаю. Хоча й сподіваюсь все-таки колись це зрозуміти.

Другим наслідком - теперішня спроба зрозуміти щось на форумі видавців, поспілкувавшись і побувавши там, прочитавши придбану літературу. І ось тут принаймні одне маленьке відкриття й справді з'явилося.

Бо ж іще одна причина того, що з нами відбувається - це наші витіснені уявлення, якими ми фактично зараз живемо, боячись повернутися до нормального життя. Таке часто буває з людьми в стані шоку чи після нього. І в якійсь мірі всі ми пережили його після розпаду СРСР - хто раніше, а хто пізніше.

Хтось - тому, що втратив велич колишньої держави, хтось - пізніше, бо виявився не настільки успішним, як сподівався. А ще хтось просто внаслідок власної бідності став уникати інших. Бідним бути стидно - так нас вчили в часи СРСР.

Тому не любимо згадувати минуле, боїмося говорити про особисте і кидаємося в крайнощі, шукаючи легку й зрозумілу причину того, що відбувається. Причину, яка б дала можливість звинуватити в усьому усіх, крім себе. Так стали інфантами.

Не тими, що були нащадками іспанських королів, а тими, що бояться бути дорослими. Так от, що стало для мене відкриттям у книгах сучасних українських авторів - їхнє вміння говорити і не боятися, відкриватися і розповідати про свої думки і почуття.

Вміння, обов'язкове для письменника. І саме воно створило хай там і фантасмагоричне, але розумне поєднання того інтелекту і того примітивізму, амбівалентність яких так чітко помітна у нашому повсякденному житті. І хоча б так запропонувало часткове вирішення того внутрішнього конфлікту, осилити який я все ще не в змозі.

Згадаймо слова, нещодавно сказані Ліною Костенко: "Повинна бути гуманітарна аура. Вона не вирішує всіх проблем. Але вона дає той шляхетний образ нації, що не соромно і в світі з'явитися."

Бо той шлях, яким нас вели наші політики, давно вже завів нас у глухомань. Бо тільки змінивши щось в своїх думках, уявленнях і моделях поведінки можна щось змінити у нашому житті.

Письменники тут звичайно не порадники і далеко не еталон, як думалося раніше. Більше того - може вони й справді найбільш безвідповідальна частина суспільства, як це каже Тарас Прохасько. А проте вони володіють таки однією відмінною рисою - здатністю бачити УСЕ життя, а не тільки одну його частину.

І найголовніше - здатністю узгоджувати між собою різні частини різних життів різних людей, чого давно вже не вміємо ми, відстоюючи кожен істинність саме свого життя і саме своїх поглядів. Люблячи своїх і ненавидячи чужих, ми давно вже, здається, не бачимо ні себе, ні інших...

Усі фото автора