Наші дівчата

Вранці я прокинувся і, що буває рідко, чітко закарбував межу сну. Мені снилося, що дія відбувається посеред величезної поважної аудиторії, перед якою виступає якась надзвичайно відома особа. Особа ця, вбрана в мало не театральний пишний костюм, промовляє слухачам фразу, що закінчується словами: "... заурядні загальності".

Найнесподіванішим було те, що за логікою сну, цією особою був я, хоча жодним чином вона до мене подібною не була, а я усе це спостерігав десь збоку: звіддаля і згори. Але найгірше полягало в тому, що це пробудження руйнувало мою теорію сну: у сні ми бачимо лише те, що вже бачили, чули, або переживали.

Несподіванки - це лише несамовиті комбінації вже відбутого. Нічого нового сни нам не доправляють. "Заурядні загальності" мене відверто збентежили. По-перше, слово "заурядні" я не пригадую, коли вже вживав, тому що послуговувався або "буденним", або "пересічним", а по-друге... Ось тут я найбільше переймався: слово "загальності" було відвертим новотвором. Я його ніколи не вживав і не чув. І я переконаний в цьому був абсолютно, бо довго шукав відповідник російському "общие места" і не міг знайти.

Отже, в сон до мене потрапило слово, яке досі не перебувало у мене у вжитку. Це могло означати лише одне: у цей час у моєму сні перебував ще хтось.

За цими думками я почав пригадувати, що на сьогоднішній день у мене заплановано. Нагальних завдань не було. Лише зранку з видавництва мали привезти книжки, і я мав зустріти пакунки. Відтак, поснідав і спустився у двір чекати, поки не під'їде машина. Я навмисне вийшов заздалегідь, тому що на вулиці стояла чарівна пора впровадженої осені, яка на повну потужність про себе заявила, але до Покрови ще глуму не наробила.

Це чудесний час, коли усе що рухається, або відлетіло, або відповзло, а усе, що залишилось, смиренно чекає зими, але вже не переймається нічим, бо пізно, бо все що потрібно вже є, бо небо таке голубе, що думати за якийсь клопіт, то є чистий гріх.

З таким настроєм я вийшов у двір і на повні груди вдихнув осінній ранок з його небом, росою на траві, туманами у лісах і приморозками у горах. Поки я шукав, чим би ще засмачити ранкові осінні враження, як відчув, що настрій у мене формується іншими чинниками, а я їх ще не розпізнав. І, нарешті, я усвідомив в чому особливість мого стану.

Тут, у ранковому дворі, мене вже не було чим здивувати, я пережив тут усілякі настрої: коли чекаєш машину, яка повезе тебе у гори, коли безтурботно п'єш пиво і спостерігаєш за псами, коли тобі сюди мають привезти гроші, або коли ти просто сидиш під під'їздом зранку і не хочеш іти додому.

Мені здавалось, що найсуттєвіше, що може запропонувати мені ранковий двір, я вже пережив. Та виявляється - ні: я чекаю на машину, яка з видавництва привезе мені частину тиражу моєї книги. Такого очікування я дійсно ще не відчував, а гадав, що пережив майже усе: відтак, уявив собі, що сусідка, яка спостерігає за мною з вікна, думає, що я чекаю на мішок цибулі на зиму.

Мені стало радісно, що я ще не такий старий, що в житті для мене ще є відкриття, і небо, і сонце, і осінь знову почали мене милувати і схилили на ліричний настрій. А саме цього я і боявся. Справа в тому, що цей настрій відразу доправляє мене до мого сумління. Це означає, що я тієї ж миті пригадую свої борги перед ним. А останнім часом я перебуваю у сформованому собі самому зобов'язанні написати щось про "наших дівчат" - це однокласниці і одногрупниці.

Тож подумки починаю перераховувати, що ж я маю написати.

Вони знають усе. Зустріч з ними завжди сповнена новин про друзів, однокласників, вчителів. "Наші дівчата" знають, хто, де працює, хто став татом (ба, навіть дідусем - роки летять), хто вкотре женився і розлучився. Усі успіхи набувають своєї повноти лише тоді, коли про це взнають "наші дівчата".

Святкові дати, дні народження, ювілеї зустрічі випускників - це предмет їхньої опіки. Ми, часом, з друзями можемо у спогадах зайти у такі нетрі, що й годі вилізти звідти, а "наші дівчата" знають і пам'ятають усе в деталях, їх колективна пам'ять береже усі події нашої юності, вони пам'ятають, хто кому першим посміхнувся, і що з того вийшло.

"Наші дівчата" - це якась паралельна інституція до дружби, шлюбу, сім'ї. Мені іноді здається, що це якесь зачароване часове коло, де влада часу зупинилась, а над усім панує поле абсолютної довіри і приязні.

"Наші дівчата", зберігаючи минуле, бездоганно орієнтуючись у ньому, напрочуд гарно знають і сьогодення. Вони прекрасно підкажуть, де зробити пристойну зачіску, як знайти роботу (і допоможуть), вони знають, хто забухав, а хто кинув палити. "Наші дівчата" краще посольств знають, хто і в якій країні "реалізовує" свої знання, у кого змінились телефони, прізвища і, хто з них сьогодні зламав каблук. Їх оцінки завжди вимогливі, але ніколи не остаточні.

Про нас, хлопців, "наші дівчата" знають усе, і при цьому вони зберігають до нас особливо трепетне ставлення. Це мене найбільше й дивує, тому що в оцінках сторонніх вони слів не добирають, а нам - минається. Я гадаю, що це так тому, що ми є тими, хто пам'ятає їх юними веселими дівчиськами у "підстрелених" спідничках, у мокрих від снігу куртках, у перших дорослих сукнях. Нам (і нам) вони довіряли сльози від мозолів, натертих на перших шкільних вечорах...

Я зрозумів: "Ми свідки їхнього дебюту!" Такими вони - "наші дівчата" - нас і бережуть, як бережуть фотографії юності. А саме так і є! Коли я зустрічаю Орисю, то мені не в голові, що у неї у сумці - помідори чи перці. Я пригадую парту біля вікна, за якою вона сиділа, як кумедно злітала з її голови в'язана шапочка, коли хтось сніжкою поцілив у неї, як зворушливо вона закохалась у молодого студента-практиканта з хімфаку. І там, у моїх спогадах, у них все ще попереду.

"Наші дівчата" опікуються чоловіками, дітьми, сім'ями, але цей простір, який сформувався тоді у школі, вони ніколи не полишають, і як їм це вдається - цього не знає ніхто. А, можливо, це і не потрібно пояснювати, тому що цей простір сформований на фундаментальних почуттях, а штучним, долученим є все решта?

Під'їжджає машина з видавництва, і я беру в руки пакунок книг. Мені не лячно, страх і гризота минули. Бо тепер я знаю, що у цієї книги, попри усі мої вагання, сумніви та упередження, є прихильний і захоплений читач - "наші дівчата".

Осінь. Пора винагород, спогадів і повернень.

Поки я підіймаюсь сходами, то подумки уявляю, що б написав, якби вирішив присвятити книгу їм - "нашим дівчатам". Я повертаюсь у часи нашої юності і розумію, що бажаю лише одного: "Хай береже вас Господь!"