Реформи по-українськи, або Як ми поховали інклюзивну освіту

За освітою я вчитель, тому не можу втриматися від зауважень до документу під назвою "Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2011 р. № 872 за підписом прем'єр-міністра.

Для тих, хто не знає, коротко про те, що таке інклюзивна освіта і загалом інклюзивна політика. Відкриваємо англо-український термінологічний словник-довідник із соціальної роботи (Львів, 2004): "Інклюзивна освітня політика - це освітня політика включення, що дозволяє студентам (учням) з неповносправністю бути повноправними членами колективу однолітків у класі в школах свого мікрорайону".

В будь-якому суспільстві 10% населення - це люди з неповносправністю. В Україні цей відсоток вищий у зв'язку з забрудненим довкіллям, поганим харчуванням, низькою якістю медичних послуг і т.д. Спостерігається значне зростання народження дітей з аутизмом, ДЦП та емоційними розладами.

Гуманність в будь-якому суспільстві перевіряється саме ставленням до вразливих. Мені шкода, що прем'єр-міністр України так легковажно поставив свій підпис під документом, який готувався без громадських слухань, залучення громадських організацій, батьків дітей з особливими потребами і просто самих людей з неповносправністю.

Чому фахівці-радники пана Азарова не звернулися за порадою до лідерів батьківського руху за інклюзивну освіту (наприклад, Вододимира Крижанівського (Біла Церква), Миколи Сварника (Львів)) і простих батьків, чиї діти з особливими потребами ходять до звичайних шкіл або вже закінчили університети?

Чому в нашому суспільстві так бракує розуміння, що кожна дитина - унікальна і кожна гривня вкладена в дитину обов'язково відіб'ється мільйонами сплачених податків? Чи такі видатні вчені, як Альберт Ейнштейн (аутизм), Генрі Форд (дислексія), Григорій Перельман (аутизм), Стівен Гокінг (захворювання мото-нейронного характеру, пересувається у візку і спілкується через мовний синтезатор), Ісаак Ньютон (заїкання), Піфагор (епілепсія) зробили б свої відкриття, якби їх закрили в інтернаті?

А саме до інтернатів штовхає дітей нова постанова Кабінету Міністрів. І це в той час, коли Україна прагне до Європи, де інтернатів позбулися 50 років тому.

Давайте вчитаємося в пункт 4 постанови: "Рішення про утворення класів з інклюзивним навчанням приймається керівником загальноосвітнього навчального закладу з урахуванням освітніх запитів населення за умови наявності необхідної матеріально-технічної та методичної бази, відповідних педагогічних кадрів і приміщень, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам, згідно з Положенням про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. № 778".

При теперішньому завантаженні чи якийсь керівник школи захоче створювати такі класи та матерільно-технічну базу та ще "за погодженням з відповідним органом управління освітою"?

А ще зверніть увагу на пункт 5: "Власник загальноосвітнього навчального закладу виділяє в установленому порядку кошти для забезпечення безперешкодного доступу до будівель та приміщень таких закладів дітей з особливими освітніми потребами, створення відповідної матеріально-технічної та методичної бази, забезпечує підвищення кваліфікації педагогічних працівників з питань надання освітніх послуг дітям з особливими освітніми потребами у класах з інклюзивним навчанням, сприяє провадженню інноваційної діяльності, здійснює заходи щодо придбання транспортних засобів для підвезення таких дітей до місця навчання та додому"

Де мені знайти цього "власника загальноосвітнього навчального закладу". Може це пан Табачник або ще хтось?

А що, якщо хтось із батьків звернеться до суду за те, що ви своєю постановою порушуєте 53 статтю Конституції України: "Кожен має прово на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах".

Нагадаю також ратифіковану конвенцію про права дитини та 3 статтю закону України про освіту "громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин".

Чому ж замість того, щоб створити рівний доступ до освіти, ми повертаємося в радянські часи і знову говоримо про зарахування дітей з особливими потребами до школи в "установленому порядку відповідно до висновку психолого-медико-педагогічної консультації".

Згідно вашої постанови, батьки спочатку повинні вимолювати дозвіл в психолого-медико-педагогічної консультації, а потім шукати директора школи, який залишить всі свої буденні справи і почне "виділяти в установленному порядки кошти на безперешкодний доступ до школи та створювати відповідну матеріальну-технічну базу".

Таким чином, інклюзивна освіта перетворюється в таку собі абсолютно нездійсненну мрію для багатьох дітей і їхніх батьків. Мені шкода, що ви не звернулися за порадою до міжнародних фахівців, не знайшли спільної мови з громадськими організаціями (Крок за кроком, Національною Асамблеєю Інвалідів України та ін.), не почули голос студентів з неповносправністю і просто не зустрілися з батьками.

Від постанови вони очікували іншого. Перш за все - зняття бюрократичних препон і полегшення зарахування дітей до загальноосвітніх шкіл за місцем проживання, сприяння перетворенню кожної школи як в місті, так і в селі в доступну (адаптовані класи, їдальні, майданчики, туалети), наявність засобів підтримки для кожної дитини, яка їх потребує (комунікативні пристрої і просто комп'ютери).

З такими недолугими реформами ми, шановні, приречені.