Машина часу

Я занурюю руку в море і починаю пальцями ворушити камінці під водою. Вони рухаються дивним сповільненим чином за рахунок в’язкості води, за рахунок втрати ваги, але я усвідомлюю, що не це мене бентежить.

Мене вражає те, що я уявляю, як звук від шурхотіння камінців звідси з Созополя вирушає у далеку путь, і ось він досягає кримських бухт, згодом берегів Тамані, Грузії та Туреччини, і нарешті, поштовхавшись у тісних берегах Босфору, виринає у Середземному морі. А далі – прямісінька дорога у океани.

Це відчуття світового наслідку моєї простої дії приголомшує мене. Цей миттєвий стан співучасті у величній мізансцені розкріпачує мій погляд, і я в одно час помічаю все різномаїття світу, що мене оточує: мені здається, що для мене розкрились усі його зв’язки, а минуле і майбутнє згорнулось в єдину мить екстазу. Буденне і суєтне щезло, воно упокорилось величній картині втіленого промислу.

Навкруг мене усе унікальне: немає двох однакових камінців, дві піщинки, якими б вони не видавались подібними, є абсолютно різними, немає двох однакових листочків на дереві і двох однакових груш. Згадка про груші мене збиває – чому, власне, груші? А виноград? Фруктовий ряд виводить мене зі стану якогось трансу. Але відчуття, досі незвідане, вже закарбувалось у пам’яті.

Я мимоволі починаю гадати, чи ще доведеться колись таке пережити, і формую вислід, що усе в світі неповторне, і тому нас оточує хаос індивідуальності. Але, щойно я спробував сформулювати висновок, що однакові елементи – це витвір людської уяви, як нове видовище приголомшило мене: серед хаосу каміння, піску, води, хмар я побачив ідеальну форму, створену самою природою.

Просто переді мною між стрімкоплинним захмареним небом і грайливим морем горизонт витворив ідеальну нерухому пряму лінію. Хаос не зник, ця лінія, своєю довершеністю, лише підкреслила, що чогось подібного навколо людини немає і бути не може. Я дивився в бік моря так, ніби бачив горизонт вперше. Вже пізно вночі, я заспокоїв себе тим, що ще Місяць, коли він у повні, може теж бути зразком, але ідеального кола або диску.

Я розповідаю вуйкові Дезю про ці свої враження і намагаюсь у нього довідатись, а що ж це воно було?

Вуйко уважно слухає мене, потім посміхається і каже: "Ти доторкнувся до вічного, тому то тебе так і збентежили твої відчуття". Мені сподобалась вуйкова метафора, але я був переконаний, що він вжив її не тільки, як літературну форму. Так і сталося. По хвилі Дезийдерій Васильович додав: "Справа в тому, що горизонт – це особлива штука. Люди приходять і відходять, минають століття, а він – незмінний".

Помітивши мою розгубленість, вуйко Дезьо додав: "Таким, яким бачив горизонт ти, його бачила людина і сто, і тисячу років тому. Різним було лише усе навкруги – і природа, і обставини. Але коли ти повністю зосередився лише на цій лінії між небом і морем, коли для тебе зникло усе навкруги, а думки ти на мить відклав на бік, то ти, разом з тисячами людей, що були до тебе і будуть після тебе, побачив тільки пряму, ідеальну пряму. Ти усвідомив творіння природи у чистому вигляді. Це і об’єднало тебе на мить і з минулим, і з майбутнім, бо в тому, що ви усі побачили була лише незмінна пряма, а навколо неї нічого, що б змінювалось і вказувало на плин часу".

Мені здалося, що я не просто зрозумів вуйка Дезя, а, що саме це, я і відчував тоді у Созополі.

Та мене бентежило вже інше: звідки ці відчуття відомі вуйкові, адже, здається, що і на морі то він не був жодного разу. Тож, я вагався, задавати Дезийдерію Васильовичу таке питання чи ні, бо, можливо, це знову пастка, і вуйко візьме мене на глум, як з кризою і полюванням на ведмедя.

Але вуйко Дезьо пояснив усе сам: "Те, про що ти розповів, мені добре знайоме, хоча у нас у Карпатах немає такого горизонту, як на морі. Але ми маємо нічне небо. Це щось подібне, тому що, коли у нього вдивлятися пильно і не відволікатися на жодні думки, то можна потрапити у таке перевисання часів". Я не втримався і перебив вуйка, про що відразу пошкодував: "Вуйку, але ж чому нічого подібного не відчуваєш під зоряним небом у місті?"

Поки я карав себе за легковажність питання, Дезийдерій Васильович з посмішкою мені сказав: "Ви там у себе в місті просто не бачите зоряного неба, воно у вас не справжнє: на ньому плями ліхтарів, вогні феєрверків, спалахи запальничок і світло телевізорів. Ви, навіть якщо і піднімете очі до неба, то лише для того, щоб подивитись чи є хмари, і, що вдягати завтра на роботу".

Помітивши, що я страждаю від його глузування, Дезийдерій Васильович несподівано додав: "А ти, до речі, сам якось мені розповідав про свої враження від ночі на полонині. Це саме воно. Тоді тебе закрутило у часову пастку, але я тобі, щоб не лякати, розповів байку про тіні, які на Купала з’їдає полонина". Виявилось, що тільки-но я вирішив, що вуйко Дезьо перестав наді мною глузувати, як він пригадав давню нашу зустріч і взяв мене на кпини.

Та Дезийдерій Васильович повернувся до нашої розмови. "Світ, що нас оточує, постійно змінюється, тому між минулим і дійсним, між дійсним і майбутнім є нездоланна межа. Щоб повернутися у минуле, або потрапити у майбутнє, потрібно їх точно відтворити, але зі змінними засобами – оточуючим світом – цього зробити неможливо. І лише сталі в часі, однакові і в минулому, і в дійсному, і в майбутньому, речі можуть людину впровадити у стан абсолютної єдності того що було, що є і того, що буде".

Це якась машина часу – подумав я, а Дезийдерій Васильович, ніби вгадавши мої думки мовив: "Це не машина часу, це ідеальні стани людини і світу, над якими час не має влади. І хоча людина неперервно змінюється, ці стани у ній постійно присутні. І коли ти мене питаєш, що таке Віра, що таке Любов, що таке Надія, ти питаєш саме про це. Саме ці стани і тримають у купі людство і не дають можливості розпастися часу, в якому воно існує".

Я повертаюся з Перевалу до Чернівців і дорогою починаю розуміти, що слова вуйка Дезя мені ще доведеться переосмислювати і довго усвідомлювати глибину їх смислів. Але для мене очевидним стає той факт, що не догляд за минулим, чи клопіт щодо майбутнього є запорукою успішного життя.

Любов і Віра є основою, яка день вчорашній примирить з днем сьогоднішнім і виведе на щасливе завтра. А, якщо попереду цих основ, ми поставимо непевні спокуси матеріальної доцільності, то людство приречене пережити розпад часу, коли майбутнє перестане бути продовженням минулого. І відбудеться це дуже просто – люди втратять Надію, а відтак, вони перестануть мріяти.

Ми наближаємося до цієї межі, бо замість вірити – торгуємось, замість любити – домовляємось, а замість мріяти – лише хочемо.

Я пригадую слова вуйка Дезя про те, що раніше людей єднав спільний погляд на Сонце, на зірку, на горизонт, а нині їх об’єднує спільний перегляд телепередачі. Колись їх єдність гуртувалась навколо величного творіння природи, і вони відчували себе його продовженням. Зараз їх збирає до купи витвір людського задуму. Задуму не завжди доброзичливого та безкорисливого. Тож вони відчувають себе не продовженням промислу, а інструментом, часом ганебного, замислу. Це і визначить розпад часів. "Тому не слід занадто багато очікувати від кінця Світу, ми можемо необачно витворити його самі, і буде він значно страшніший".

Але, поки щоночі над Перевалом вітер напинає зоряний парус неба, а в Созополі світанкове море щоранку невтомно чертить ідеальну лінію горизонту, поки щодня Сонце світить для кожного і усім, а щоночі Місяць зазирає під спідниці хмар, людство ще має шанс. І він дуже простий: "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".