Осінь

50
14 жовтня 2011

Я дивився, як жовтий листочок берези покірно відірвався від гілки і почав свій невагомий політ до землі. Складалось повне враження, що його падіння, то є результат змагання багатьох сил, одна частина яких невпинно тягне його донизу, а інша – спрямована вгору і намагається як найдовше утримати його в польоті.

Листочок кружляв, підносився та опускався, але невблаганно наближався до землі. Поки тривав його тремтливий політ, який нагадував осіннього метелика, у мене в уяві миттєво постали і весняні рівчаки, і літні зливи, і спека часу, який щойно переді мною завершив свій лік.

Тюльпан стояв, як чарка світла,

Весна всміхалася привітно,

І знали ми, що лине літо

До наших берегів…

Це було ніби вчора. А зараз, жовтий листочок опускався до землі. З меланхолійного ностальгічного настрою мене вивела реальність: листочок ліг, саме ліг, не на вкриту листопадом клумбу, а на голову сусідського рудого кота, що саме дрімав у літніх спогадах на купі листя. Кіт залишився незворушним і лише ледачо повів правим вухом, так, ніби його щось залоскотало.

Та, коли листочок втримався на його голові, кіт струсив його миттєвим рухом, позіхнув і знову поринув у дрімоту. На моїх очах рудий кіт розчинився у рудій купі листя, а вона розчинилась у рудому вихорі листопаду. Здалося, що тієї ж миті, поняття втратили свої смисли, які об’єднались в одне визначення – Осінь.

"Осінь – торжество пошуку рівноваги і статики", - подумав я. Ця суха аналітика у застосуванні до виру бенкету, що справляла природа, видалась мені такою казенною та нікчемною, що я гірко посміхнувся своїй спробі щось визначити чи описати. Це навернуло мене на думку, що за своїм нинішнім призначенням, яке людина реалізувала, вона нагадує мобільний телефон, яким лише забивають цвяхи.

Десь шелестить листя, а може це дзвонять далекі дзвони, і я пригадую слова Вуйка Дезя: "Дбай про себе і плекай Небесне".

Покрова. Осінь. Вінець року.

powered by lun.ua