Країну на карантин

13
28 жовтня 2011

Кілька днів тому мій німецький приятель, командир поліцейського загону спецпризначення, прислав мені отакого листа про свої відвідини книжкової виставки у Франкфурті, зокрема українського стенду:

"Я вдав із себе книготоргівця (бо то був день лише для бізнес-відвідин) і сказав дивній пані, що мене цікавить Україна, і я хотів би представити її письменників своїм клієнтам. Ну, якщо чесно, то спершу я спитав у іншої дивної пані: "Do you speak english?" - "Njet!" - "Does she?" - "Maybe!"- хахаха!

В них не було жодного промо-матеріалу. Нічого не було! Жодної брошури з іменами чи будь-чим. І мені не дозволили взяти один із їх туристичних проспектиків (мали тільки по 3 екземпляри кожного... принаймні, так сказали).

В будь-якім разі то була катастрофа. Якого дідька вони приїхали на найбільшу світову книжкову виставку? Для чого? Відразу по тому я відійшов трохи далі й мене буквально забомбили матеріалами з російського стенду... я його не взяв, хе-хе! Ну добре, трохи шоколаду з'їв і роззирнувся навколо, але це й усе.

Тут із чеського павільйону надійшов мій приятель і ми повернули до Ісландії.

P.S. Ти живеш у дивній країні... Але вона однаково мені все ще подобається. І я все ще хочу повернутися туди".

Ну от. А я б на його місці точно лиш в Ісландію милилася. Хоча він там був уже. Як, зрештою, і в Україні. Ніколи не розуміла імпортних камікадзе, котрі повертаються сюди знову і знову, ба, навіть жити лишаються і дітей заводять, як нєкоториє (котрих зараз вдома нема, бо пішли за "Динамо" вболівати в паб).

Яка така сила сюди їх тягне? Певно, та ж сама, що змушує українців масово звідси валити. За одного битого сто небитих дають...

Але заробітчани – то святі люди. Сидять собі тихо, прімуси почіняють. На книжкові виставки хіба що зрідка рипаються. А тут... Ну за яким таким правом їздять ганьбити цю країну по закордонах вишкребки чиновницького апарату (я чесно замінила цією метафорою питоме слівце "потолоч")?!

Ну невже ж у нас немає жодної тети в жодному міністерстві, що на питання "ду ю спік інгліш" (хоча мала би "дойч шпрехен" у Франкфурті-то) бодай відповіла "ноу" замість "нєт"?!

Зрештою, як показав єралаш Давосу в комплекті з антологіями творів Гулака-Артьомовського, поета Чехова, Анни Ахмєтової та й самої ідеї презентації Гарантового пост-модерного епосу в тому ж Франкфурті – інцидент гармонійно вписується в загальну імідж-концепцію країни інтелектуалів.

До речі, про мистецтво: цей мій коп-українолюб ще й музикант-електронщик. А ще він – ой, тримайтеся, фанати "омону" – писав свою магістерську (!!!) французькою...

Довго дивувався, наївний страж німецького порядку, чого то товсте одоробало "NACHALNIK", що сидить у київському відділку, довго не сходило з небес на землю, аби з ним зустрітися, а відтак примушувало свого підлеглого вивчати закордонний поліцейський значок і посвідчення, щоб зрештою таки скривити всі жири своєї "харизми" в утомльонну сонцем міну й, колупнувши в зубі, сказати: "TOCHNA SHPION".

О, так, секретів у нашої держави – три провалля завалити, маятником замахати. Але давайте просто не пускати до нас іноземців. Карантин у нас.

Одне тоді гарне лишилося з тієї історії – фуражка, що німець так хотів подарувати українському колезі. І лишилася вона у мене. Буде дітям забавка.

powered by lun.ua