Стилет і стилос

Чому ніхто з українців не знає, що 9 листопада – це День української писемності та мови?

Це запитання поставила мені одна журналістка державного телеканалу, коли брала коментар про День писемності.

Запитання і здивувало, і обурило. У відповіді я пояснила, що треба думати, кого саме маємо на увазі під словом "ніхто".

Адже он є люди, які навіть слова "писемність" правильно не напишуть. Чи є вони тими, кого варто вважати репрезентативною фокус-групою?

Тоді журналістка мені заперечила. Мовляв, так само не можна орієнтуватися лише на кола професійних філологів. Справді, філологів мало.

Того ж дня я зустрілась із татом. І він розповів красномовну історію про те, як одна людина може змінити чужі життя.

Місце: Бесідська середня школа в Ставищанському районі Київської області. Час: межа 1960-х і 1970-х років.

В той час мій тато був старшокласником. Прихід вчителя української мови та літератури Анатолія Степановича Пісарєва змінив його погляди на життя.

Далі цитую тата:

"Він першим розповів нам, що ми українці. Тобто ми ніби і так самі про це знали, але завдяки йому ми вперше про це замислилися. Просто він першим звернув на це нашу увагу.

Він першим привив любов до співу. Раніше в школі самодіяльність була для всіх нас повинністю. А тут всі почали записуватись у хор – це стало престижно.

Анатолій Степанович навчив нас співати українські народні пісні. Ми з ними їздили по цілому району, виступали в сусідніх селах. Це було дуже здорово.

Але річ не лише в патріотичному вихованні чи в хорі.

Анатолій Степанович так здружив наш клас, що ми в кінці школи аж почали думати, як лишитися разом. Хотіли навіть всі разом записатись у колгосп, аби завжди жити всі разом у одному селі. На щастя, ми цього не зробили.

Він завжди говорив із учнями на рівних. І мав величезний авторитет серед учнів. Через це в школі його не любили інші вчителі.

А ще він знав і вмів багато такого, чого більше не знав і не вмів ніхто.

Наприклад, він колись працював у Києві електриком. І до нього тягнулися за допомогою. От мій молодший брат ремонтував у нього свій мопед.

Зовні був високий і дуже худий. А тут виявилось, що він колись займався боксом. І коли до нього в хату заліз п’яний сусід і почав матюкатися, то отримав прямий в голову. Після того всі знали, що з Анатолієм Степановичем можна говорити лише ввічливо та з повагою.

А ще він виписував купу журналів і завжди розказував щось цікаве.

Наприклад, саме він переказав нам повість Солженіцина "Один день Івана Денисовича". Тоді її уривки надрукували в якомусь літературному часописі. Власне тоді завдяки вчителю ми вперше усвідомили та подумали і про репресії, і про Голодомор.

Тобто ось так одна приїжджа людина може розвернути погляди на все не тільки окремих учнів, але цілої школи".

Кінець.

Ця історія дуже мене розчулила. Я не хочу говорити про "всіх" або "нікого".

Один у полі воїн.