Кінь

33
29 листопада 2011

Я прокинувся і озирнувся навкруги. Світало. У лузі переді мною у тумані ховалась річка, а на протилежному боці лугу біля жердок, що формували межу городів, стояв кінь. Він спав.

Мені щойно снилось величезне яблуко, і лежало воно біля дідової хати, і було воно заввишки з дику грушу, що росла за хатою в кущах бузку. Бузок не цвів, це я знав напевно, і поки намагався зрозуміти, чому яблуко таке величезне – завбільшки з хату – відчув, що мій лікоть промок від ранкової роси.

Відчуття вологи і холоду відволікло мене, і я став гадати, а що сниться коню. Щойно сонце піднялось з-за горба, як несамовито заблищала роса на жердках. Від цього здалося, що понад лугом хтось за ніч натягнув дві срібних струни. Туман над річкою влігся ближче до води і землі, відтак, жердки стало краще розрізняти, і виникло цілковите враження, що замість роси, вони вкриті блискучим інеєм.

Я зрозумів, що коню сниться зима, і відразу помітив, як пар від подиху огортає його сонну голову, і з цієї подушки пару стирчать лише вуха. Я спробував уявити собі кучугури снігу, сани, які зараз лежать біля дідової шопи, але з цього нічого не вийшло, бо не був у селі взимку жодного разу. А, можливо, то кінь не хотів пускати мене у свій сон.

Натомість, я почав роздивлятися очерет над річкою і шукати очима кладку. Замість неї, серед чагарників молодої вільхи, помітив лелеку. У лівому вусі щось залоскотало, і я прокинувся від несподіванки і холодної води, що текла за комір. Брат плескав мене по щоці хвостом дзеркального коропа, якого щойно впіймав. Я гостро відчув і розпач, і обурення. Розпач – від того, що я страшенно у старших хлопців випрошував досвітній похід "на рибу", а усе проспав; обурення – від того, що мене так зухвало розбудили тут, на березі омріяного ставу, де я так безпорадно заснув.

Але нарікати було ні на кого. У всьому був винен лише я сам, тож мовчав, як короп. А короп лежав у росі, блищав, і здавалось, що його природне місце саме тут, у росяній траві, де він виблискував у всій красі, а не у намулі ставу, де його ніхто не бачить. На сторонній погляд, складалось враження, що у траві, на березі, спалахнуло невидане сяйво і залило луг якимось особливим мерехтливим світлом, від чого туман став золотавим, як бурштин.

Повз мене у річці за течією проплив дядя Гриша. Він працював в колгоспі на тракторі. Але зараз, дядько печерував попід берегом, опустивши голову під воду з розплющеними очима. Вода була непомітною, прозорою, і тому складалось повне враження, що дядя Гриша ширяє над водоростями.

Через те, він нагадував пузатого космонавта у невагомості. Та космонавтів я бачив багато разів по телевізору, і тому мене найбільше зацікавили його велетенські труси: вони, як дві великі чорні подушки плили собі ніби поруч з дядьком. Дядько повертав вліво, а труси вправо і навпаки. Разом у купі біле тіло тракториста і чорні парашути трусів утримували два карасі, яких дядя Гриша щойно зловив і замотав за резинку на поясі трусів.

Кінь прокинувся, і усе прийшло у рух: у хаті на горбі вдарила клямка, луна пішла долиною і з протилежного краю лугу повернулась дзеленчанням відра біля криниці; заскрипів "журавель"; а від найближчого комина потягнуло неповторним запахом горілого торфу. Нарешті, від глинища за селом, що біля самої посадки, на леваду поволі вийшла череда корів, а з ферми доярки по стежках-павутинках побігли через луг по своїх хатах порати хазяйство.

Я заворожено дивився на цей багатющий, неосяжний сюжет народження нового дня і не промовив жодного слова, аж поки сусідські хлопці не прийшли по коня, не розплутали його і не повели до кузні, щоб впрягти там у підводу разом з кобилою Іскрою.

Раптом засокотіли кури і стрімголов з городу побігли до найближчої хати. Але я вже знав, що робити, мене навчили, тому подивився не на їх панічну втечу, а підняв очі до неба. Над лугом, селом у надхмарній височині кругами літав коршак. Я спробував уявити те, що він бачить, і тієї ж миті усвідомив, відчув себе часточкою величного дійства, яке не має ні початку, ні кінця. Це дійство – моє життя в Житті: у лузі над річкою стоїть кінь, а над ним у небі висить птах, і навколо цього обертається світ.

У мене таке враження, що цей кінь, час від часу, ввижається мені впродовж усього мого життя, і найбільший справжній мій клопіт і полягає в тому, щоб напевно взнати, а що ж йому тоді снилось?

І, поки я цього не знаю, то переконаний, що найголовніше у моєму житті – ще попереду. Я знаю, що це "найголовніше" мешкає десь там між дідовою шопою і кузнею, греблею ставу і кладкою через річку, воно формує сюжети снів коня, і допоки я не взнаю, що ж йому сниться, доти моє втілене призначення буде не повним, куцим і не справжнім.

А, може, той ранок, той кінь і його нерозпізнаний сон і є тим "найголовнішим", яке ми шукаємо потім усе життя? Тому що наше сьогодення іноді нагадує мені перегляд фільму із "закадровим сміхом": коли пусте і нікчемне нам пропонують, як змістовне і значиме; коли унікальне індивідуальне затуляють загальним масовим; коли реальне і щире розмінюють на вигадане і штучне.

Відтак, життя починає являти собою убогу, абсурдну мізансцену, але, замість змінити сюжет, ми очікуємо на черговий "закадровий сміх".

powered by lun.ua