Склянка води

60
8 листопада 2011

Вуйко Дезьо пригощає мене духмяним гірським медом. Запах такий, що здається наближаєшся до межі втрати свідомості. І хоча ти залишаєшся при тямі, координація з зовнішнім світом порушена радикальним чином, тому що на вулиці дощова осінь, а мед нагадує про спекотний полудень; за вікном шумить вітер, а навколо меду спів птахів і дзижчання комах; навколо хати впроваджується ніч, а з миски з медом сяє сонце.

Я зачаровано усвідомлюю, як виразно переді мною повстає і полонина, і квіти, і хмари, і шурхіт дощу. Відтак, я втрачаю сюжет розмови, а натомість, перераховую перше-ліпше, що спадає на думку, тому що логіка доцільності підкоряється імпровізації медової насолоди.

Тож хвалю мед, пасічника, а найбільше бджіл-трудівниць. І як найвищу їх оцінку навожу приклад: кажуть, Ейнштейн казав, що, якщо зникнуть бджоли, то людство зникне слідом протягом чотирьох років.

Не довіряти Ейнштейну у мене немає підстав, але я не знаю припущень у яких він робив свої оцінки, тому звожу усе на жарт: "З ложкою меду у роті легко теревенити про кінець світу".

Але тема розмови сформувалась, і я розповідаю вуйку Дезю про давно забутий дитячий спогад. Тоді, у далекому дитинстві, мій старший брат розповів мені страхіття: виявляється, що через мільярди-мільярдів років Сонце згасне. Він уже якимось чином пережив це знання, але, пам’ятаючи про своє враження, очевидно, захотів налякати і мене.

Ця новина була настільки брутальною, що я навіть досі пам’ятаю відчуття нудоти, яка тієї ж миті, після усвідомлення сказаного, підступила до горла. Брат почав мене втихомирювати: що це незбагненна кількість років, що до того часу люди полетять на інші планети, але розпач був настільки великим, що ввечері мама прийшла мене заколисувати, бо я не міг заснути.

Значно пізніше, я взнав, що цей фокус виявляється фундаментальною особливістю людини: у різних країнах, у представників різних народів звістка про загибель Сонця викликає трагічне сприйняття, яке не долається неосяжною часовою віддаленістю події. Це сприйняття лише притлумлюється побутовими потребами і нагальними проблемами, сформованими буденним життям.

Дезийдерію Васильовичу я пояснив, що згадав дитячі страхи, тому що цими днями прочитав про цікаві дослідження вчених-генетиків.  Вони зазначили, що пасіонарних, спонукальних ресурсів людського гену стане ще лише на 8000 років.

Далі людський ген втратить свій "вітальний" потенціал. Відтак, людство, якщо нічого не зміниться радикально,  – щезне. Це подібне до того, ніби за ці тисячоліття, ген втратить своє "натхнення", і існувати далі йому забракне "снаги".

Я розповідаю Дезийдерію Васильовичу про ці дослідження і зазначаю, що, власне, вчені давно вказували, що законом еволюції є не "збереження виду", а "збереження гену". Цілком можливо, що і ген має свій ресурс, як батарейка, що з часом розряджається.

Вуйко слухає мене уважно, і я миттєво формулюю йому імпровізацію: "А що, якщо ген усе-таки можна "підзарядити" від того ж таки Світу Духу, який існує паралельно з нами?", –  і нагадую вуйкові теорію Великого вибуху, яку ми з ним колись обговорювали.

Виявляється, що ту розмову Дезийдерій Васильович не забув, і він миттєво мене поправляє: "Ви занадто захоплюєтесь минулим, тому не розпізнаєте майбутнього. Те, як ти живеш нині і визначає твоє майбутнє, бо день сьогоднішній позичений у "завтра", а не успадкований від "учора". І потрібно дбати саме про цей зв'язок з майбутнім".

Я починаю пригадувати ту нашу бесіду, коли вуйко порадив "не дізнаватись про початок, а доторкнутись до вічності".

І, поки я переймаюсь спогадами, Дезийдерій Васильович веде далі: "А ти пригадай, що відчуваєш, коли заходиш до церкви. Коли ти ставиш свічку, то уяви собі, що вогонь, який перед тобою горить, мешкає тут тисячі і тисячі років. Зникали народи, розпадались країни, руйнувались і підносились храми, але завжди десь, нехай у самих нетрях, горіла хоча б одна свіча. Це не просто вогонь – це те, що тримає людей укупі.

Тому, коли ти мені розповідаєш, що буде з людством через тисячі років, думай не про те, що воно усе загине, бо цим ти лише наближаєш його кінець, а переймайся тим, щоб воно жило. Тієї миті, в якій ти перебуваєш, роби те, щоб майбутнє існувало, а не думай про те, коли ж воно зникне. Якщо жити і думати про кінець, то ми його наближаємо, і він станеться набагато раніше ніж призначено, бо ми самі його витворимо".

Я починаю собі уявляти, як це може проявитися, а вуйко несподівано зазначає усю небезпеку такого розвитку подій, якої я не усвідомив.

"А якщо ми дійдемо до "рукотворного" занепаду, а не вичерпання промислу, то не допоможуть твої жодні "підзарядки" генів, бо вони можливі, коли втілюється промисел Божий, а не здійснюється замисел людський".

І я пригадав слова вуйка, що Бог створив нас часткою себе, але і дозволив нам бути собою: Небесне і земне  живуть в нас і повинні доповнювати, а не поборювати одне інше.

Наступного дня, по дорозі додому, я намагаюсь зрозуміти слова Дезийдерія Васильовича. І лад в моїх думках впроваджується від несподіваної згадки про байку, яку я йому колись переповідав. Це вічна суперечка про "склянку і світ".

Оптимісти кажуть, що вона наполовину повна, песимісти кажуть, що вона наполовину порожня, агностики стверджують, що склянки взагалі немає, а фаталісти впевнені, що це немає значення, бо усе – це отрута.

Я ще розповідав вуйку погляди на "склянку і світ" з точки зору релігій, субкультур і, несподівано для себе, спитав у Дезийдерія Васильовича: "А, якою ж насправді є така склянка?" Вуйко Дезьо тієї ж миті став зосередженим і не вагаючись відповів: "А ти віддай склянку спраглому, бо лише він знає справжню ціну".

Усе це було давно, а я зрозумів, про що ж вуйко Дезьо казав мені нині: живи для того, хто цього потребує. Справжню ціну твоєму життю знаєш не ти, а ті, кому ти допоміг, кому ти прислужився і став у нагоді за нагальної потреби.

Тож, людство перестане існувати тоді, коли життя кожного окремого чоловіка перестане хоча б комусь бути потрібним.

Тому, поки ти "запалюєш свічку у церкві", твій "вогонь" завжди прислужиться тим, хто прийде у церкву після тебе. Відтак, завжди будуть ті, кому ти необхідний.

powered by lun.ua