Школа: поле вчительських страхів

33
2 грудня 2011

Коли ти вже нічого не можеш, ти

ще можеш мовчати і діяти недіянням.

Це краще, ніж створювати недоладну

і безплідну метушню.

Кость Москалець.

Нашою темою не будуть суспільні атавізми, що зовні тиснуть лякаючи вчителя. Складно сприйняти поруч ці два поняття: сучасність і заляканий вчитель. Не менш складно спробувати вийти з такого стану, але ж це вкрай потрібно.

І це є проблемою не лише самого вчителя та все таки від нього самого залежить дуже багато. Адже найбільше всього лякає вчитель сам себе. Чи не з цього й виростає у суспільстві образ заляканого вчителя? Звісно, що мова про вчителя пострадянського простору, а не його закордонних колег. Отже, чим же вчитель може нагнати страху сам на себе?

- Тим, що не наважується показувати своїм учням їх письмові атестаційні роботи. Підсвідомо він звик оцінювати не саму роботу як вінець діяльності учня, а й ще його самого як особистість.

Тому він знає, що деякі роботи оцінені з покаранням, а деякі з бонусами, котрих на самому папері-то і не має. Як тоді учням відповідати на претензії? От і ховаються ті роботи, от і не має у нас глибокої культури щодо апеляцій на дії "вершителів" долі.

- Ще більше лякає нашого вчителя думка про можливість атестацій його учнів не ним самим, а іншими вчителями та ще й так, щоб учнівські роботи шифрувалися. От, тільки кращого мотиваційного механізму до якісної роботи як з боку учня, так і з боку самого вчителя і не має.

Крім того, так найкраще перевіряється ступінь виконання навчальних програм. Тому-то світ широко користується таким технологічним засобом, але не ми. Бо ж, мовляв, це було б виявом недовіри до вчителя і тому подібні "соплі" від психологічного слабенького гравця. Чи можливо є таки чого боятися? Може й так, але ж далеко не всім.

- Наш вчитель лякається також думки про незалежні професійні атестації, котрі полягали б у персональному виконанні спеціальних атестаційних завдань: задачі та вправи з програми ЗНО чи ДПА для школярів, написання невеличкого есе на змодельовану педагогічну ситуацію та візит незалежного профільного інспектора, для якого головним є бесіда з учнями по пройденому матеріалу у присутності вчителя.

Якби ми цього не боялися, то б вже давно припинила існувати традиційна бюрократично-карикатурна псевдоатестація педагогічних працівників, за якої колеги "атестують" по черзі самих себе.

- А ще наш вчитель боїться віддавати "свої" класи колезі та брати "чужі" класи з початком нового навчального року. Його уява малює при цьому різні катастрофи, що все зіпсують. А дарма, бо для шкільної справи краще коли вчитель добре попрацює спочатку у межах однієї вікової категорії, а вже потім перейде до наступної, ніж щодня "літати" з однієї специфічної площини на принципово іншу.

Становлення справжнього професіоналізму потребує певного мінімального часу для глибокого занурення у специфіку середовища. Інакше по-справжньому професійні навики не набуваються.

- Пострадянський вчитель лякає себе ще тим, що не встигне "дати" матеріал уроку. Пора зрозуміти, що робота у межах малих порцій є винаходом державної еліти антинародного штибу. Так, поступово зі школи, руками вчителя формувалася сліпа нація, бо калейдоскопічність знання автоматично зводить до мінімуму здатність людини мислити глобально, системно та адекватно до реалій.

І цьому, як би нам не хотілося відмахнутися, є "залізобетонне" підтвердження: мільйони громадян були легко обібрані фінансово, матеріально та політично поодинокими маніпуляторами. Не по програмі треба бігти, а завдяки програмі системно готувати базис до вміння застосовувати знання.

Адже формальні знання "здобути" в сучасних умовах стає легше легкого: "Я не побоялася і прийшла на тести з мобільним. Хоча їх і просили здати, але я залишила мобільник у себе в кишені, - розповідає вже студентка Анна. - Інструктор особливо за нами не слідкувала, тому через якийсь час я непомітно дістала телефон і в інтернеті "нагуглила" потрібну відповідь".

- Найбільше травлять душу вчителя власні страхи, що його учні чогось не знатимуть чи проявлять невихованість. Подумки він весь час тримає їх під своїм контролем, навіть коли це неможливо. Наш пострадянський вчитель носить в собі синдром відповідальності за всіх і за все, немов є можливим прожити життя замість іншого.

Чом закриваємо очі на очевидний закон людської природи: багато залежить від самого учня як вільної, навіть у пригнобленому стані, особи? Адже Бог, чи пак природа, наділили людину волею до вільного чи невільного, але саме його вибору. Яким би цей вибір не був, але не має жодної гарантії, що він буде передбачуваним і підвладним волі іншої людини.

Попри всі очікування на передбачувану реакцію. Чом забуваємо, що сутність життя полягає у постійному миттєвому виборі того чи іншого варіанту поведінки, уваги, партнера, думки, дії тощо?

Тому не варто вчителю картати себе за недоліки своїх підопічних. Звісно, авторитарній за внутрішньою сутністю людині не просто сприймати такий бік дійсності, але ж і не кожному варто братись за шкільну справу. Також зрозуміло, що авторитарній радянській владі потрібен був саме авторитарний за своєю природою вчитель.

Інакше як отримати резонансного до державної політики стану населення, котре потрібно було тримати у "єжових рукавицях"? Але ж прийшли інші часи – треба вчитися жити у структурах відповідального суспільного ПАРТНЕРСТВА. Тому вчителю достатньо того, щоб неформально, уважно та з повагою ставитись до СПІВПРАЦІ, а далі цієї межі і не заходити.

Бо за нею починається не партнерство, а поглинання чи терор. Педагогічним колективам доречним було б згадати всі засідання про особистісно-орієнтовану педагогіку, котрі вони проводили. Невже для "галочки"?

- Лякають нашого вчителя і сподівання батьків, що школі досить тільки захотіти і вона зможе змусити будь-яку дитину все вивчити, а від так згодом отримати диплом ВНЗ. А даремно, бо правда життя дещо інша. Почасти у сім’ї справжніх інтелектуалів народжується зовсім не інтелектуал, а у сім’ї робітників чи селян народжується майбутній вчений.

І хоч ти трісни, але академічна наука у деякі голови не лізе, як не пхни. І не має сенсу цього соромитись: існує багато інших культурних площин буття для позитивно-суспільного визнання. Для старшокласників потрібні різні освітні заклади, чого наше суспільство ніяк не усвідомить у повній мірі.

Скільки часу та грошей інколи викидають батьки на репетиторів та хабарі, не усвідомлюючи що доля готувала їхній дитині черги клієнтів у сфері побуту, ремесла, спорту чи мистецтва.

Звісно, керівник радянського зразка не уявляє собі управління без того, щоб нагнати страху на своїх підопічних. Побачити в них своїх партнерів, а не підлеглих не здатен тим більше. Такі "керівники" чуманіють від повідомлень про мільйони шкіл планети, котрі не знають що таке відвідування уроків вчителя адміністрацією, перевірка стану ведення класних журналів, наради з "розносами" чи "вказівками", підбиттям середньостатистичних "підсумків" успішності учнів, написанням характеристик і багато іншого з репресивно-традиційної педагогіки.

Чому світова шкільна практика, що не користується технологіями навіювання страху не розвалюється, а попри всі проблеми успішно їх долає та розвивається? Мабуть все таки існує інший, ніж страх важіль до дисципліни та продуктивності праці? Звісно, що так - це формування атмосфери взаємної поваги, котра починається із САМОПОВАГИ вчителя до самого себе, що балансується прозорими механізмами відповідальності.

От, тільки мова не про відповідальність перед начальством як таким, а за результативність своєї роботи. При чому остання не плутає результативність вчителя з результативністю учня: у кожного вона має свої критерії та ознаки.

Створення атмосфери, що сприяє розквіту самоповаги як наслідок призводить до високого рівня ефективності праці закладу в цілому. Адже справжня самоповага є можливою лише на підставі хоча б маленьких, але справжніх успіхів вчителя у роботі зі своїми учнями. Самоповага є функцією від позитиву, успішності.

Дуті титули і тому подібна "велич" у невидимому психічному ареалі особистості не спроможні сформувати стійкого відчуття самоповаги, а у підсумку не здатні викликати взаємної поваги і від учнів та їхніх батьків, суспільства в цілому.

Школі задля успішності в першу чергу важливо системно зводити нанівець упередження суспільства щодо тих, хто "il tst trop intelligent". Адже місія школи не тільки "у роботі над помилками" щодо розумово лінивої посередності чи пестуванні достатньо розумної слухняності, а й у творенні середовища, у котрому "надто розумні" є також своїми, а не ізгоями.  

Для формування позитивно забарвленої атмосфери взаємної поваги, котра, повторюсь починається із самоповаги, вкрай необхідна СВОБОДА працівника від дріб'язкових опіки та контролю. Контролювати треба не вчителя, а результативність вчителювання і не у вигляді оцінок його учнів чи інших суб'єктивних показників, а моніторингом рівня якості створюваного ним середовища.

Воно, щоб відповідати сучасним концепціям та цілям прийнятих державою програм повинно бути середовищем освітньо-виховної партнерської СПІВПРАЦІ шкільного педагога з учнями. Все інше додасться. А від так зникає внутрішній страх вчителя і суспільство позбавляється ганебного стану, за якого має у себе на службі вчителя заляканого.

Хочемо чи не хочемо, а проблемою олюднення внутрішкільних стосунків зайнятися рано чи пізно, а доведеться. І розпочати варто хоча б з того, щоб не створювати страхи самому собі та своїм колегам на фоні недоладної та безплідної метушні, котрою ще так хвора наша школа.



powered by lun.ua