З Днем народження, Боже!

Сьогодні на сонечку під бібліотекою веселі пенсіонери співали красивих каталанських пісень про любов. Такі собі дідусі з паличками, бабуся на інвалідному кріслі, ще одна, більш жвава, підійшла до компанії і реально... запалили!

Людям років по 70-80, а пристрасті, як у двадцятирічних. Мені чогось згадалися сумні танці під акордеон у київських переходах метро кілька років тому. Чого сумні? Бо то була ностальгія за минулим. А у цих стареньких — відчуття життя тут і тепер.

Не знаю, щось із цим видом людей "не так". Вони якось надихають не боятися старості. Власне, для мене це вже колись зробила одна знакова жінка — співачка Омара Портуондо. Я потрапила на концерт 82-річної солістки кубинського Buena Vista Social Club і раптом для себе з'ясувала, що сексуальність і жіночність не обмежуються жодними віковими рамками, скільки б це не надягалося нам на голову різноманітними медіями.

До тих пір, поки є вогонь, є і сила. Ну і, по-останнє, всі там будемо, так що нам вибирати: "хавати себе от і до" чи кидатися в істеричні підтяжки лиця, фальсифіковані дати народження в паспорті (не одна київська тьотя таке робила...) і підсмажених в солярії гриль-коханців.

Ну от. Це я про каталанське Різдво, називається, зібралась написати...

ВІДЕО ДНЯ

Пісні тих стареньких мало скидалися на наші коляди. Наші коляди ми заспіваємо самі, ледь трохи пізніше, на наше Різдво. Котре, до речі, збігається з улюбленим місцевим святом Реяз — Королів.

Шануються волхви, що принесли дарунки немовляті Ісусу, вулицею проходить процесія з гігантськими ляльками, а в великих універмагах до зацикленого "джинґл белз" і Санти, що на вході роздає цукерки, додаються ще й шалені знижки... (З острахом чекаю навали туристів з рештками не витрачених на подарунки грошей).

До речі, з подарунками тут все не так банально, як могло би здатися. Звісно ж, у вихідні ви вже бачите гарно вдягнених людей із красивими пакунками, що йдуть до когось в гості. Але от вдома у них, поки ніхто не бачив, відбувалися доволі макабричні речі, та ще й за участі найменших представників сімейства!

Добре. Я, звісно, жартую про макабричність — каталанська традиція "caga tio" ("какай, цурпалку" в перекладі), хоч і виглядає дикою, а таки кумедна і корисна, привчає дітей до відповідальності крутіше за будь-яких тамаґочі.

Отже, Тіо — це веселе полінце з очками, носиком, ротом і патичками-лапками. Він собі сидить десь цілий місяць до Різдва в кутку, нікого не чіпає. А діти носять йому молочко в блюдечку, печеньки, яблучка та інші радощі імені їжачків із Читанки.

Накривають його ряднинкою і слідкують, щоби все було з ним добре. Тільки от коли настає час "Ч", все раптом змінюється. Діти беруть до рук ломаки й починають гамселити бідолашного Тіо з усіх своїх загребущих дитячих сил, волаючи пісеньку:

- Какай, Тіо, какай!!!

Батьки ж тим часом відсилають їх намотувати кола по хаті, і доки діти верещать і бігають, Тіо "какає" подарунками...

Доречі, на Різдвяному ярмарку біля барселонської Катедри продається ще й родич Тіо, Каґане - дохристиянський символ родючості, що закономірно перекочував із часом у Різдвяну шопку.

Цілком натуралістичний вигляд Каґане може шокувати непідготованого обивателя: керамічні фігурки зображають дядечка з лицем європейсько-канонічного Ісуса (прости Господи, не я їх ліпила!) і в санта-клаусівському ковпаку (котрий насправді каталанська беретіна).. Дядечко схоплений в самісінький момент полегшення совісті.

Якщо що, покажу для наглядності фото — купити за 30 євро одного такого какуна не дозволила українська жаба.

А, про богохульство. Здається, найкрутіше, що я бачила (не рахуючи китайсько-українських килимків для витирання ніг із написом "Слава Ісусу Христу") - це табличка на одній із ярмаркових яток "Тут продається Дитя Ісус".

Від руки так написано, зворушливо — це ж типу для того, щоб люди ліпили собі кожен свій вертеп. Але по чому продається, я спитати не ризикнула — боялася почути відповідь "по 30 срібняків".

Ну і вже щоб взагалі було занадто, щось мені згадалося, як моя подруга називає західноукраїнські свята: "Наш Рамадан". Це того, що вони в нас безкінечні, і як починаються поїданням дванадцяти пісних страв у ніч із 6-го на 7-ме, так ледве й закінчуються після Йордана і другого Святого вечора 19-го січня.

І весь цей час порядний українець мусить вдягати свій запасний, парадовий шлунок — такий, як лиш на весілля, хрестини і Дні народжень вдягається — в нього вдесятеро більше влізає ковбас, шинок і пляцків.

А в Каталонії що? На Різдво їдять собі звичайну зупу з м'ясними кульками і "галетами" - чимось подібним на радянські макарони "рожки". Та ще нугу і "каву", шампанське по-їхньому. (Ніхто в салат лицем не падає. Неподобство).

Відтак, на другий день, збирають все, що залишилося, і роблять канелоні — родича вареників. (А я, дурепа, думала, то тітки в супермаркеті закуповуються мороженими канелоні спереляку — бо все з'їсться, магазини будуть зачинені, а готувати щось складне буде ліньки...)

Ну і знову торони (традиційні солодощі, товстецькі плитки - від марципанових до яєчно-коньячних, горіхових, шоколадних, трюфельних, нерогзгризально-білково-ліщинових тощо).

І знову хамони (купуючи цю в'ялену 12 місяців свинську ногу з собою додому, подбайте про правильний ніж і підставку — нарізаний загрубо хамон не смакує). І кава. Як в сенсі ігристого вина, так і в сенсі кави на десерт, коли гостям уже час вимітатися...

Новий Рік уже, власне, астрономічно настав. З чим я нас всіх і вітаю (хоча завжди лишатиметься загадкою, з чим тут вітати). Католицьке Різдво календарно є дещо ближчим до фактичного оновлення небесних справ, ніж православне, це не секрет, і хай мене не переслідує привид Кірілушкі з КГБ-шною зіркою в лобі (а що, святково?)...

...А все-ж таки, не дивлячись на комерціалізацію цього свята, усіх набутих ритуалів, правил, дурниць, що не мають жодного стосунку до символіки Різдва, проходячи повз церкву Святого Хоана у Грасії, так добре і тепло було сказати:

- З Днем народження, Боже!

Реклама:

Головне сьогодні