З Днем народження, Боже!

46
6 січня 2012

Сьогодні на сонечку під бібліотекою веселі пенсіонери співали красивих каталанських пісень про любов. Такі собі дідусі з паличками, бабуся на інвалідному кріслі, ще одна, більш жвава, підійшла до компанії і реально... запалили!

Людям років по 70-80, а пристрасті, як у двадцятирічних. Мені чогось згадалися сумні танці під акордеон у київських переходах метро кілька років тому. Чого сумні? Бо то була ностальгія за минулим. А у цих стареньких — відчуття життя тут і тепер.

Не знаю, щось із цим видом людей "не так". Вони якось надихають не боятися старості. Власне, для мене це вже колись зробила одна знакова жінка — співачка Омара Портуондо. Я потрапила на концерт 82-річної солістки кубинського Buena Vista Social Club і раптом для себе з'ясувала, що сексуальність і жіночність не обмежуються жодними віковими рамками, скільки б це не надягалося нам на голову різноманітними медіями.

До тих пір, поки є вогонь, є і сила. Ну і, по-останнє, всі там будемо, так що нам вибирати: "хавати себе от і до" чи кидатися в істеричні підтяжки лиця, фальсифіковані дати народження в паспорті (не одна київська тьотя таке робила...) і підсмажених в солярії гриль-коханців.

Ну от. Це я про каталанське Різдво, називається, зібралась написати...

Пісні тих стареньких мало скидалися на наші коляди. Наші коляди ми заспіваємо самі, ледь трохи пізніше, на наше Різдво. Котре, до речі, збігається з улюбленим місцевим святом Реяз — Королів.

Шануються волхви, що принесли дарунки немовляті Ісусу, вулицею проходить процесія з гігантськими ляльками, а в великих універмагах до зацикленого "джинґл белз" і Санти, що на вході роздає цукерки, додаються ще й шалені знижки... (З острахом чекаю навали туристів з рештками не витрачених на подарунки грошей).

До речі, з подарунками тут все не так банально, як могло би здатися. Звісно ж, у вихідні ви вже бачите гарно вдягнених людей із красивими пакунками, що йдуть до когось в гості. Але от вдома у них, поки ніхто не бачив, відбувалися доволі макабричні речі, та ще й за участі найменших представників сімейства!

Добре. Я, звісно, жартую про макабричність — каталанська традиція "caga tio" ("какай, цурпалку" в перекладі), хоч і виглядає дикою, а таки кумедна і корисна, привчає дітей до відповідальності крутіше за будь-яких тамаґочі.

Отже, Тіо — це веселе полінце з очками, носиком, ротом і патичками-лапками. Він собі сидить десь цілий місяць до Різдва в кутку, нікого не чіпає. А діти носять йому молочко в блюдечку, печеньки, яблучка та інші радощі імені їжачків із Читанки.

Накривають його ряднинкою і слідкують, щоби все було з ним добре. Тільки от коли настає час "Ч", все раптом змінюється. Діти беруть до рук ломаки й починають гамселити бідолашного Тіо з усіх своїх загребущих дитячих сил, волаючи пісеньку:

- Какай, Тіо, какай!!!

Батьки ж тим часом відсилають їх намотувати кола по хаті, і доки діти верещать і бігають, Тіо "какає" подарунками...

Доречі, на Різдвяному ярмарку біля барселонської Катедри продається ще й родич Тіо, Каґане - дохристиянський символ родючості, що закономірно перекочував із часом у Різдвяну шопку.

Цілком натуралістичний вигляд Каґане може шокувати непідготованого обивателя: керамічні фігурки зображають дядечка з лицем європейсько-канонічного Ісуса (прости Господи, не я їх ліпила!) і в санта-клаусівському ковпаку (котрий насправді каталанська беретіна).. Дядечко схоплений в самісінький момент полегшення совісті.

Якщо що, покажу для наглядності фото — купити за 30 євро одного такого какуна не дозволила українська жаба.

А, про богохульство. Здається, найкрутіше, що я бачила (не рахуючи китайсько-українських килимків для витирання ніг із написом "Слава Ісусу Христу") - це табличка на одній із ярмаркових яток "Тут продається Дитя Ісус".

Від руки так написано, зворушливо — це ж типу для того, щоб люди ліпили собі кожен свій вертеп. Але по чому продається, я спитати не ризикнула — боялася почути відповідь "по 30 срібняків".

Ну і вже щоб взагалі було занадто, щось мені згадалося, як моя подруга називає західноукраїнські свята: "Наш Рамадан". Це того, що вони в нас безкінечні, і як починаються поїданням дванадцяти пісних страв у ніч із 6-го на 7-ме, так ледве й закінчуються після Йордана і другого Святого вечора 19-го січня.

І весь цей час порядний українець мусить вдягати свій запасний, парадовий шлунок — такий, як лиш на весілля, хрестини і Дні народжень вдягається — в нього вдесятеро більше влізає ковбас, шинок і пляцків.

А в Каталонії що? На Різдво їдять собі звичайну зупу з м'ясними кульками і "галетами" - чимось подібним на радянські макарони "рожки". Та ще нугу і "каву", шампанське по-їхньому. (Ніхто в салат лицем не падає. Неподобство).

Відтак, на другий день, збирають все, що залишилося, і роблять канелоні — родича вареників. (А я, дурепа, думала, то тітки в супермаркеті закуповуються мороженими канелоні спереляку — бо все з'їсться, магазини будуть зачинені, а готувати щось складне буде ліньки...)

Ну і знову торони (традиційні солодощі, товстецькі плитки - від марципанових до яєчно-коньячних, горіхових, шоколадних, трюфельних, нерогзгризально-білково-ліщинових тощо).

І знову хамони (купуючи цю в'ялену 12 місяців свинську ногу з собою додому, подбайте про правильний ніж і підставку — нарізаний загрубо хамон не смакує). І кава. Як в сенсі ігристого вина, так і в сенсі кави на десерт, коли гостям уже час вимітатися...

Новий Рік уже, власне, астрономічно настав. З чим я нас всіх і вітаю (хоча завжди лишатиметься загадкою, з чим тут вітати). Католицьке Різдво календарно є дещо ближчим до фактичного оновлення небесних справ, ніж православне, це не секрет, і хай мене не переслідує привид Кірілушкі з КГБ-шною зіркою в лобі (а що, святково?)...

...А все-ж таки, не дивлячись на комерціалізацію цього свята, усіх набутих ритуалів, правил, дурниць, що не мають жодного стосунку до символіки Різдва, проходячи повз церкву Святого Хоана у Грасії, так добре і тепло було сказати:

- З Днем народження, Боже!



powered by lun.ua