Містерія добрих справ

Учора, нині, завтра – і завжди –

Є Пілат, Волланд, Ієшуа та Майстер.

Час змінює акторів, декорації…

Та сенс один: ми Звідки? і Куди?

Я абсолютно переконаний, що усталеної долі у людини немає, але вона "притягує" свою долю. Цей механізм – це своєрідні місточки, по яким ти йдеш. І щоразу, твої очікування, спонукальні мотиви і праведні, або грішні, думки вибудовують тобі шлях, яким стелиться до тебе майбутнє.

Часом мені здається, що у своїх емоційних юнацьких оцінках, ми занадто багато разів вживали визначення ситуації, як "раздеться и не жить". Тоді це видавалось гарною хохмою, універсальною характеристикою халепи, в яку ми потрапляли.

Такий жарт безумовно був перебільшенням, але свою роботу він робив – він доправляв нашу долю до визначеної жартома конструкції. Тому тепер, коли мені доводиться аналізувати те, що відбувається, я пригадую наші юнацькі забави: нарешті дійсність насправді обернулась так, як ми її колись легковажно визначали.

Я розповідаю вуйкові приклади життя своїх знайомих: деякі з них, скільки я їх пам’ятаю, лише постійно нарікають на побут. І чудо – складається враження, що усі можливі напасті притулилися до них. Але є інші знайомі, які живуть "легко", не журяться навіть за реальних проблем, якимось невідомим чином долають їх, і виходить так, що доля постійно їм посміхається.

Я пояснюю вуйкові Дезю ці свої спостереження, що у слові буденнім є влада таємна. Що потрібно дуже обережно бажати, а ще обережніше щодо цього висловлюватись. Я з захопленням перераховую випадки, коли промовлені необережно слова, або сформульовані завзято емоції, знаходили своє втілення.

Пояснюю, що це може відбуватись не відразу, реалізація мовленого може статись у найнесподіваніших умовах, але те, що відбувається, настільки промовисте, що не залишає жодного сумніву – це те про що ти говорив, писав або просто те, чого бажав.

Перераховуючи найвиразніші епізоди свого життя, коли дійсність відтворювала мої думки і слова, я несподівано для себе запитав у Дезийдерія Васильовича: "А як же бути в таких випадках? Не можна ж заборонити собі говорити, думати, діяти".

Дезийдерій Васильович пильно подивився на мене, ніби оцінюючи мій настрій і стан: чи вартий я того, що він скаже. За мить вуйко Дезьо мені відповів: "Людина завжди живе минулим, дійсним і майбутнім. В її сьогоднішньому дні є і вчора, і нині, і завтра. Вчора присутнє у вигляді досвіду, нині – у вигляді дії, роботи, а майбутнє присутнє у вигляді мети роботи".

Я напрочуд чітко уявив собі намальовану Дезийдерієм Васильовичем картину, погодився з нею, але не зрозумів, як вона пояснює моє питання. Та вуйко Дезьо продовжував: "Надзвичайно важливо, щоб обираючи роботу дня, свою діяльність, чоловік не сплутав минуле, дійсне і майбутнє, або не забув про щось з них. Бо тоді, коли розривається цей зв'язок, людина робить або хибні дії, або робить їх не так, або ж взагалі невірно формує мету своєї роботи".

Вуйко Дезьо замовк, а я чекав, тому що розумів, що головне на мене ще чекає. За хвилю Дезийдерій Васильович продовжив: "Коли ти кажеш, що "вгадуєш" деякі обставини життя, то це лише означає, що думав ти про них тоді, коли заблукав у минулому. Тоді до тебе часто повертаються прикрощі, які довелось пережити, бо вони напрочуд стійкі у пам’яті.

І навпаки, якщо ти захопився майбутніми планами, то може виявитись, що це зашкодить твоїй нинішній роботі. Тоді ти не зможеш дати ради поточним справам, тому що нерозпізнане майбутнє втілиться у розгардіяш справ.

Лише, коли минуле, нині і майбутнє у тебе будуть на своїх місцях і вони не будуть розірвані, як це буває зазвичай, на тебе чекає те, до чого ти щиро прагнеш, бо ти розпізнав його. Тоді доля посміхається людині".

Питання у мене виникло миттєво і мені здалося, що я перебив вуйка: " А як же діяти, щоб такий зв'язок не втрачався?"

Дезийдерій Васильович ніби і не помітив, що я перервав його бесіду, прихильно глянув на мене і пояснив: "Щоб твоє вчора, нині і завтра не розбігались, ти у купі їх можеш тримати лише тим, що робиш.

А для цього кожен день ти повинен діяти так, ніби робиш це востаннє, всі свої знання і досвід ти повинен вкласти у роботу, ніби завтрашнього дня вже не буде. Але цього не досить. Мета того, що ти робиш, повинна вибиратись так, ніби жити ти маєш вічно".

Від несподіванки я ошелешено зауважив: "Так такого бути не може!"

Дезийдерій Васильович відверто засміявся, а потім тихо, і мені здалося, лагідно додав: " Будь-яка добра справа – це і є така робота. Вона тому і добра, що виникла з досвіду минулого, який підказує справжню, а не удавану потребу. А якщо справа дійсно добра, робиться щиро і самовіддано, то вона ніколи в майбутньому не розпадеться, а лише примножиться. Так у тебе вчора, нині і завтра стуляться докупи".

Я повертаюсь до Чернівців і аналізую почуте від вуйка Дезя. Ми звертаємось до минулого не по продуктивний досвід, а для того, щоб усунути в ньому помилки, чим продовжуємо їх життя у справах сьогодення і передаємо нащадкам у спадок.

Нехтуючи позитивним досвідом, ми не розпізнаємо справжнього майбутнього, його чеснот і принад. Натомість, свою мету формуємо не з погляду вперед, а озирнувшись назад.

Через це наша повсякденна робота, діяльність стає роботою по відтворенню у майбутньому помилок минулого, тому що нам видається, що ми знаємо, як їх здолати.

Розірвані одне від одного, відокремлені куце минуле, фрагментарне майбутнє формують нашу збочену реальність, роблять фальшивими наші дії, а роботу беззмістовною. Відтак, усі ми фантазери: тільки той, хто говорить про минуле, є істориком-реконструктором, той хто опікується майбутнім – футурологом-фантастом, а той, хто переймається сучасністю – імітатором.

Немає окремого минулого, є сьогоднішнє минуле. Так само немає окремого майбутнього, є сьогоднішнє майбутнє. Об’єднані разом, вони і складають наше повне сьогоднішнє сьогодні. Немає битви при Фермопілах у 480 році до н.е. Є сьогоднішня битва при Фермопілах у 480 році до н.е.

Так само є тільки сьогоднішнє Євро-2012. Наше нині містить у собі усе минуле, навіть те, про яке немає згадки і про яке ми не знаємо. Так само в ньому присутнє усе, що буде.

Вуйко правий: тільки добра справа перебирає з минулого найкраще і робить це найповніше; тільки добра справа має перспективу у майбутньому і не розпадеться, а примножиться у ньому; тільки добра справа, піклування і любов наповнюють справжнім змістом нашу дійсність, бо чарівним чином об’єднують те, що було, і те, що буде, у те, що є.

Поки я усвідомлюю настанови вуйка Дезя, поки збираю докупи свої думки, у мене виникає і формується рішення. Наступного тижня потрібно буде з’їздити у Чорторию на "зимові гостини до Івана". В селі Миколайчука є незамерзаюче озеро. Там щороку на зимування збирається лебедина зграя.

Саме взялися морози, то ж ми з Лесею придбаємо якихось кормів і привеземо птаству. Як не як, але лебедям легше буде добути до весни, і їх зв'язок з майбутнім стане міцнішим і певнішим, а Іван десь Там, над минулим, майбутнім і дійсним, нам посміхнеться.