"Громада – чиновники": партнери чи опоненти?

3
24 лютого 2012

"Війна – занадто важлива справа, щоб її довіряти військовим. Тому місія експертів та журналістів – підказати владі що є справжніми реформами", - Дмитро Видрін.

Ініціація

По-простонародному "реформи робити" означає "не язиком молоти, а "мішки" таскати". Актуальність реформ у тім, щоб між владою та народом замість прикритої експлуатації переважало продуктивне партнерство. А здатність громади до партнерства прямо залежить від ролі та місця чиновників.

Закликами справи не вирішити – потрібні нові умови існування чиновників. Передаючи до їхніх рук документообіг щодо колегіально прийнятих рішень, варто подбати про одне: не давати посадовцю вирішувати питання навіч із громадянином. Бо тільки в такому прямому спілкування й народжуються безліч варіантів – як обійти чи загальмувати стандартну, тобто суспільно-справедливу процедуру.

Власне, саме так давно роблять у країнах, котрі здолали своє тоталітарне минуле. Порядок отримання стандартних документів не має ніякої креативності, а просто та однозначно передбачає чіткі показники. Задля їхнього оформлення достатньо стандартного виконавського інтелекту.

Людині з високим рівнем освіти в державних конторах нічого робити. Більше того, таких туди брати – даремно ризикувати: треноване абстрактне мислення привнесе стільки "винаходів", що про дотримання процедурних стандартів, тобто про справедливість, доведеться забути.

Історичний досвід вітчизняної бюрократії є тому підтвердженням.

Досвід

Є сенс звернути увагу на іноземний досвід.

По-перше, світ давно практикує подачу заяв чи документів в одне "вікно", а отримання відповіді в іншому. При цьому раніше ніж передбачено – не отримаєш, хоч мільйон давай.

Працівник, котрий приймає заявку, процедурно не має жодних стосунків із тими, хто її обробляє, а останні – з тими, хто буде видає документ.

Такі працівники установ не мають відношення до процесу прийняття рішень. Їхня справа проста – фіксувати стандартні стани щодо того, на що громадянин має право й вирішив ним скористатись. Прийняття рішень – за колегіальними демократичними органами, котрі підконтрольні громаді та журналістам відкритістю реєстру своїх рішень.

По-друге, за кордоном використання службових автомобілів не тільки обмежене, а й виключає штат персональних водіїв. Окрім найвищого державно-представницького рівня. Зазвичай кожен чиновник є достатньо розвинутим, щоб власноруч керувати автомобілем.

Звісно, по-справжньому сучасне суспільство не бере до уваги "потребу" керманича хильнути чарку під час службової роботи. Формула "без ста грамів ні туди ні сюди" не є характерною, навіть для вчорашньої історії суспільно-економічних стосунків.

А розмови про те, що губернатор і в авто тільки й робить, що думає про народ – є не більше ніж байкою: досить зазирнути їм за плече під час регіональних чи всеукраїнських нарад і побачити, якою "інформацією" зайняті їх голови.

По-третє, світ практично втілює механізм невідворотності сплати життєвих "векселів".

У більшості країн усі лічильники з електрики, води та газу знаходяться в коридорі багатоповерхівки чи своїм табло виходять на вулицю приватного помешкання. Ніхто не пише сам собі квитанцій до сплати: службовець обходить дільницю, і кожен мешканець щомісяця отримує відповідну платіжку. Доступ до лічильників має лише відповідна служба, котра без розмов відмикає боржника.

Відтак справний споживач від того не потерпає, а всі спроби декого прожити за рахунок інших блокуються автоматично.

Подібних прикладів існує багато, але й цих досить.

Наша проблема в тім, щоб спромогтися витягти країну зі стану скритої чиновницької диктатури – на простори вільного суспільно-продуктивного партнерства. У тому числі – і партнерства із чиновництвом. Але партнерства як із двигуном документообігу та процедур, а не чогось більшого.

Вкрай актуальним постає таке осучаснення, за котрого нейтралізується неофіційне втручання чиновників у грошообіг громади.

Пам'ятаймо: зміст суспільних фінансових потоків мають визначати колегіальні виборні органи, або священне право особистої власності, а не чиновницькі структури. Задля ствердження тієї життєвої основи, за котрої "не язиком мелють, а "мішки" таскають", інтелект нації має свої модернізаційні "мішки" потягати, а не демагогією вдовольнятись.

Проектування

Ключовим щодо продуктивності державної власності є побудова механізму селекції ефективних та порядних управлінців. Із цим у нас проблема. Певні "правила" відбору діють лише щодо чиновницьких посад.

Конкурс на посади керівників суспільно-значимих та економіко-продуктивних базових осередків має стати найбільш значущим.

Посади директорів продуктивних осередків мають бути більш престижними, ніж чиновницькі. Престижність починається з розміру окладу та наявності відомчого житла. Останнє дозволяє підтримувати ротацію керівників, що нівелює згубну дію кумівства.

Теперішні директори, котрі вимушені заглядати до рота чиновнику, апріорі не можуть бути впливовими. За теперішніх умов гарні спеціалісти від посад відмовляються, а, приміром, посередній учитель історії завше ладен: усе ж краще, ніж проводити уроки, а освоїти "актуальну" риторику для гуманітарія не проблема.

Закордонні директори не знають, що таке зазирати в очі чиновнику, бо їх не збирають на наради, інструкції, директиви, вказівки. Їх не залучають до агітації під час виборів. Кожен займається своєю справою.

І саме це підтримує атмосферу професійної довіри в межах делегованих повноважень: кожен один одному партнер, у тому числі і чиновнику. Так діє не сила ієрархії "я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень", а горизонт взаємної уваги та підтримки.

Наші міністерства намагаються прямим чином "керувати" галуззю, але ж це все одне, що жабі пнутися на тин. Не можуть столичні посадовці сушити голови над проблемами, як навчати та лікувати, чи як виробляти чи продавати!

Місією міністерств є дбати про оптимальні суспільно-економічні, правові, культурно-освітні умови діяльності прямих творців наукового, культурного, освітнього та економіко-продуктивного продукту.

Ні за яких умов не можна й надалі залишати столичне чиновництво в ролі "цигана, що крутить сонцем"! Свою історичну роль чиновник пострадянського зразка вже сповна відіграв, його "сонце" відходить у глибоку історичну тінь.

Втім, хоча поки що, за Михайлом Задорновим, "между пираньей и нашим чиновником общее то, что их аппетиты не соответствуют размеру туловища" – не варто від чиновника і відвертатись: кращого генератора стандартного документообігу не знайти.

Треба лише зробити чиновника звичайним громадянином, котрий має звичайні статки.

Такий крок реформатора і буде тим фундаментом, за котрого чиновник та громадянин перестануть бути один одному опонентами.

Пам'ятаймо: громадське порозуміння починається там, де "Вынесение моральных суждений – не самоцель; они – средства для улучшения качества жизни", як влучно написав Метью Ліпман. Нам, українцям, треба над цим добре попрацювати.

Адже щоб сито жити і міцно спати, іншого шляху, ніж гарно організована праця – не буває.

powered by lun.ua