Карпатська зоря Мідянка
Драма в тому, що не мав потреби. Спочатку хотів, але не міг, а коли вже було вільно, то й не треба було. Є речі, які розпоряджаються за тебе. Або ти таки дозволяєш розпоряджатися собою.
Бо певно що можна було поставити передовсім естетику і писати вірші в ужгородській келії. Ба навіть в львівській чи київській. Проте етика бере гору саме там, де треба, і ти лишаєшся тим, ким мусиш бути. Думаєш, що мусиш, бо так ліпше. Може не тобі, але ліпше. Довколишнім.
Все таки, ти – для них. Адже ж не для себе? Ти ж не винен, що був у сім’ї наймолодший з дітей. І не обтяга, а радше нагорода бути доглядачем своїх батьків, як вони колись кожного з вас плекали. І лише тобі, наймолодшому, випадає бути найстаршим, навіть старшим за батьків, яких, таких дитинних, треба дозирати.
Товариші юності, з якими нібито входилося в літературу, і, нібито, ввійшлося, але виявилось, що опинилися в зовсім інших кімнатах, аніж ти, хоч і заходили в одні двері. Бо кожен знає свій спосіб, а тому й візерунок у кожного неоднаковий. І матеріали різні. Хтось гравіює, а хтось вишиває. А ти рубаєш сокирою. Але знаєш куди спрямувати лезо, аби все відразу ставало ясно. Чи, радше, ставало ясно, що нічого не ясно.
Але ж ти не сонце, що маєш сліпити очі. Чи казати все в очі. Ти хмара, яка вміє показати лише той кавалок сонця, і лише через таку решітку, трафарет, аби всім захотілося зазирати всередину хмари, всередину тебе. А тут може стати до помочі лише луйтра. Вона для найбільш допитливих. Бо спершу треба взнати, що воно таке, а вже потім можна по ній забиратися всередину хмари.
Твоя посмішка не має ґлянцу. Твоя бесіда не має цукру. Твої очі втішені, але й засмучені, бо втіха скоро переходить. Вмієш бути великим, але не боїшся ставати малим, бо знаєш, що тільки так можна дивитися очі в очі. Тільки так можна слухати і не конче щось казати натомість. Але, як беруть на руки, розгублюєшся, і стає солодко-солодко, як добре вистояне вино. Ти ж добре знаєш його смак.
А найбільше дивує наївність поглядів сторонніх. Бо показують простого сільського чоловіка, і, мовляв, дивина і для них і для тебе, що от є такий, і раптом запалилася зірка серед хмари, аби всі могли вздріти. І всі ніби бачать зірку, і кажуть, що добре світить. Дивуються світлу. Кажуть, дивина. Але ж твоя зірка горить давно і славно.
Вона навіть гріє. І багато років так триває, просто ти не намагався вводити її у реєстри небесних світил. Твою зірку могли бачити лише ті, хто не боявся хмар. А тепер літаками розгонять хмари і кажуть, дивіться! А ти й сам дивуєшся, що так багато позирають.
Пробують до тебе говорити. Задають питання і чекають відповідей. Дивуються відповідям, бо не думали, що відповіді можуть бути такими простими і зрозумілими. Що можна стати батьком своїм батькам і вирощувати вірші, як картоплю і виноград. Бо треба вирощувати. А хіба ж можна не вирощувати?
Ти сам погодився бути екзотом і підігрувати. А чому би не дати дітям потішитися. Най тішиться юрма, бо як ліпшу і безневиннішу втіху надибати? Твою, роками поліровану зірку, сприйняли як нове світило.
А ти у цьому небі десятиліттями вирощуєш добрі слова, які лиш ти розумієш, бо ті, хто хотіли б, не годні, а ті, хто можуть, не знають чи треба. Бо ти їх вчиш зовсім іншого слова, що ним говорили класичні поети. З нього складаються всі відомі сузір’я, а твоє стає все більш загадковим, і сам від того торжествуєш.
Ти ощадливий у бесіді, бо ж найбільший смак у мовчанні. Ягоди твоїх слів не знати чи будуть добрі на варення, а чи краще з них робити настоянку. Свій сад удобрюєш гноєм своїх кіз, і, як завше, всі дивляться із захопленням, але чи хтось наважиться помогти у твоєму труді? Адже гарно дивитися на вмільця. Адже трудно стати умільцем, як це зумів ти.