Коли вже ніщо не має значення…

37
2 березня 2012

 "Радість – особлива мудрість"

Олена Реріх

 

"За свій вік я стрічав немало всяких серйозних людей. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. І від того, зізнаюся, не став думати про них краще"

Антуан де Сент-Екзюпері

Це не про депресію. І не про втрату сенсу життя. Про інше. Пригадалося мені, як кілька років тому, ще навчаючись у Львівському університеті, сперечався з другом.

Він тоді відвідував зібрання якоїсь філософської школи і час від часу ділився зі мною своїми нововідкритими знаннями, захоплюючись переважно східною та окультною філософією…

Передісторія…

Так от – якось ввечері після занять, сидячи за чашкою чаю десь у "Пузатій хаті" чи ще деінде, вже й не пам’ятаю де саме, мій друг переконував мене в шкідливості емоцій.

Треба ж бути як гуру – всезнаючим і незворушним! Що, як на мене, здавалося дещо дивним – навіть попри те, що в свій час теж пройшов через подібне захоплення східною філософією.

Легко бути незворушним, сидячи в позі лотоса десь під деревом у теплих тропіках, абстрагувавшись від реального життя з його стражданнями.

Але чи можливо і нормально це в активному світі, стурбованому проблемою власного виживання? Багато хто покинув мирське життя і пішов у ченці, але чи був з них хоч один, хто згодом повернувся назад?

Життя насичене й різноманітне. І емоції – його необхідна складова. Ними до нас говорять інстинкти, завдяки їм ми спілкуємося з власним досвідом. Емоції забезпечують нам здатність реагувати швидко й не задумуючись. А тому іноді вони – єдина наша можливість вижити.

Тому чути про їхню шкідливість було дивно. І тим більше від свого друга – майбутнього психолога. Адже вся сучасна психотерапія збудована саме на емоційному відреагуванні ситуації. Хоча й не без того, що надмірна емоційність може шкодити.

Але, що вже точно – так це те, що повна відсутність емоцій – ще гірше. Їх придушення веде до соматичних захворювань, а невміння їх проявляти – "алекситимія" – і взагалі справжній бич сучасного, й без того обтяженого надлишком інформації, суспільства.

Хвороби серця, підвищений тиск, цукровий діабет, астма, хвороби шлунково-кишкового тракту – все це наслідки алекситимії. До того ж в психології ніколи не говорять про одні тільки емоції, лише в комплексі – про емоційно-вольову сферу діяльності людини.

Логіку вловлюєте? Немає емоцій – немає волі! Ми ніколи не робимо того, що не викликає в нас якоїсь емоційної реакції, не здається привабливим чи загрозливим, не збурює в нас інтересу чи відрази.

Ми завжди живемо лише власними бажаннями, які просто не бувають не-емоційними. Пам’ятаю, як аргументував тоді свої слова:

– Придивися наступного разу просто на вулиці, як буде йти компанія молодих дівчат, – а біля університету, самі розумієте, їх було чимало, – і просто зверни увагу, яка саме з них буде здаватися найбільш привабливою?

Гарантую – це буде та з них, яка найбільш емоційно, з захопленням буде щось розповідати своїм подругам, або, в свою чергу, якось емоційно реагуватиме на їхню розповідь!

Правда на чому тоді завершилася наша дискусія – не пам’ятаю. А пригадалося вона, бо подібне ставлення до життя, на жаль, зустрічається чимраз частіше. Особливо тепер, коли в країні невідомо що коїться. Так, емоції шкідливі! Так, треба жити своїм розумом!

Хто б сперечався? Емоційний вибір за принципом першого-ліпшого й справді далеко не кращий. От тільки й інша протилежність – обирати голим розумом, теж не ліпша. Ну Сталін он, наприклад, був неемоційним. І притому – зовсім недурним. І що з того? Комусь від того стало краще?

…все ж про депресію…

Біда у тому, що всі ми фактично з перших років незалежності саме так і живемо – уникаємо друзів, намагаємося бути замкнутими та розважними. Але нічого доброго це нам таки не дало.

Типова поведінка людини в стані депресії, між іншим – тоді вона теж намагається бути неемоційною та замкнутою. Старається обдумувати все, що тільки можна. Відчуває свою вину навіть за те, що насправді від неї не залежало.

Так, депресію справді часто викликають наші власні прагнення і бажання. Але не завжди – лише тоді, коли приносять нам біль чи відчай, коли провокують щось загрозливе чи небезпечне.

З цієї точки зору така недуга – це спроба обмежити власні бажання і вберегтися від загрозливої для себе поведінки. НЕ реагувати емоційно, нічого НЕ робити, робити тільки щось ЗВИЧНЕ або ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТЕ, тобто вже собою чи кимось перевірене.

Інакше кажучи – панічно уникати всього нового і безустанно аналізувати все старе. Можливо й не кращий варіант реагування, але й він не позбавлений певного сенсу.

Події ми запам’ятовуємо разом з їхніми наслідками, добрими чи поганими. Тобто – з емоціями, що їх супроводжують. Тип емоцій визначає для нас значимість подій (їхню вагу, важливість), а їхній знак і сила – наскільки позитивними чи негативними ці події є.

І ось цей "знак" емоцій, це відчуття "добре/погано" й справді залежить від нас самих, від наших бажань і наших цілей. В природі не існує добра чи зла самого по собі – крім того, хіба, що сприяє розвитку життя чи його знищенню. Тобто – що пов’язано з інстинктом виживання чи з інстинктом продовження роду.

Все ж інше – функція наших власних уявлень і наших власних прагнень. В цьому сенсі людина, оцінюючи що саме для неї є добро і зло, й справді подібна Богу. Біблія каже: "..і станете немов Боги, знаючі добро і зло". Стали. Творити добро і зло навчилися, а от відрізняти одне від іншого – ні.

Просто робимо те, що відповідає нашим цілям і прагненням. А потім, коли щось викликає в нас якусь емоційну реакцію, тут же згадуємо усі ті свої надії й сподівання, які раніше цю емоцію сформували. А фактично – і свою тодішню модель поведінки, адже емоція – це завжди дія.

От і виходить, що боятися власних емоцій (тепер) ми починаємо лише тоді, коли щось зробили не так (колись) – не так діяли, не про те мріяли, не таку поведінку обрали.

Тоді й справді є сенс переосмислити те, що сталося – обмежити свої бажання та віднайти помилку в своїй поведінці. Або й просто ще раз пережити тогочасні емоції, як це й радять психологи...

…майбуття

...Але ж казав – не про депресію. Про інше. Подібне відчуття, що вже ніщо не має значення, можливе й тоді, коли людина просто усвідомлює непотрібність і марність своїх зусиль, коли для неї закінчується якась одна лінія поведінки. Що далеко не завжди пов’язано з депресією, з розчаруванням чи зневірою.

Таке відчуття може стати наслідком цілком логічного і правильного завершення певного життєвого циклу. Просто щось вже відбулося, а тому вже й не має значення. Можливо десь втратилась колишня пристрасність, кудись відійшло раніш важливе бажання.

І ось в цьому разі людина вже не боїться нового досвіду, як у стані депресії, а навпаки – починає відкриватися до нього. Бо якщо вже ніщо не має значення, то й колишні страхи, напевно, – теж?

Тоді вже не треба бути неемоційним. Треба тільки усвідомити цей раніше прихований механізм творення добра і зла – щоб зрозуміти, що і як можна було зробити по-іншому. Щоб створити щось нове.

Так природною реакцією на відчуття втрати стає не депресія, а відчуття …звільнення. І радість – адже тепер вже можна дозволити собі те, чого не міг дозволити раніше. Бо вже немає страху – бо й він теж лише функція наших бажань.

І ось тоді, коли вже ніщо не має значення, ми нарешті можемо дозволити собі… стати такими, як діти. Почати творити своє майбутнє. Як пише Євангелія – "станете як діти".

Але й тоді ми можемо потрапити у нову залежність – якщо тут же радісно почнемо створювати собі нові моделі поведінки, які все-так же позбавлять нас вибору у майбутньому.

А щоб цього не сталося, наші емоції мають бути безумовними, судження не мають бути категоричними, а стосуватися одні й інші мають лише того моменту, в який проявляються. Не говоріть собі – "завжди", "ніколи", "нікому".

Не обмежуйте свою майбутню поведінку, дозвольте собі змінюватись. Наші думки і наші емоції мають бути насиченими та різноманітними. Це не так складно на словах, хоча іноді й справді складно на ділі.

Але ж маючи тепер, крім дитячої відкритості серця, ще й досвід дорослого життя, нарешті зможемо жити по-новому. Правда ж?

powered by lun.ua