Дєвушка зі Сходу

Мені сьогодні наснився цілком апокаліптичний сон: потонув великий корабель, всі, включно зі мною, борсаються в холодній воді, і тут на горизонті з`являється дуже доладний моторний катер, а ньому добре вдягнені рятівники, посміхаються і кажуть: "Ми припливли за американцями!"

Американців знайшлося аж двоє — мій чоловік і якась білява жіночка за 50. Я, повагавшись недовго й уявивши собі перспективу пояснення службовцям на борту красивого катера, що я тут чиясь там дружина і якимось боком теж хочу впхатися на катер-для-американців, зітхаю і понуро бреду пакуватися разом зі своїми співгромадянами до великого, старого, іржавого радянського тролейбусу, і поки тітки квокчуть, а дядьки кричать "Саня, ета же нє мой красовак", дивлюся сумно за вікно у монохромний дощ.

Випереджуючи спроби паркетних фройдів покопатися в моїй немудрій голові, розкриваю секрет: я вже котрий день не можу змусити себе піти зробити новий закордонний паспорт, а відтак піти в посольство і комусь доказувати, що я не заробітчанка, не проститутка і не мрію про загранічне ПМЖ, а просто хочу візу для своїх мандрівних і культур-трегерських егоїстичних цілей.

(Ну і як же приємно за умов позитивного результату дивитися в круглі очі шенгенського прикордонника, що витріщається в нападі культурного шоку на мою трирічну мульти-візу в цілком чистому українському паспорті... Правда, для цієї приємності треба себе таки пересилити й зібрати документи).

А все-таки цікаво, чи за мого життя вдасться застати зміни ставлення до українців за кордоном. Бо щось скільки б ми самовіддано не тикали їм в очі нашими клічками-шевченками, науковцями, дівчатами джеймсів-бондів, оскароносними акторками й режисерками українського походження, перекладеними письменниками й цигано-київськими музикантами, ми в їх очах — вічні заробітчани.

Секс-працівниці включно, вони теж на заробітках (одна дівчина у своєму бажанні "зробити собі зуби" - себто, заробити на стоматолога — аж в Амстердамі опинилася...)

Ну або інша іпостась — зла жінка зі Сходу, захланна фатальна падлюка, що "панаєхала" тут забирати собі всі "астаткі розкаши" - чесних довірливих західних чоловіків із їх зарплатою, податками й пенсією.

По-іншому нас просто відмовляються сприймати. Кон'юнктура не та. Давайте швидко глянемо взагалі на те, що популярне. Оно, приміром, Марина Левицька. Прекрасна англійська письменниця, читати в оригіналі (в перекладі не пробувала) весело, легко й цікаво.

Україна в її "Двох Караванах" чи "Історії тракторів по-українськи", звісно, не зовсім правдоподібна: шахтарі з Донеччини поголовно говорять українською а дочки професорів київського університету, начитавшись наташ-ростових, їдуть збирати полуниці на полях негостинної Англії, але червона нитка, як ви вже зрозуміли, протягнута достеменно: заробітчани, торгівля людьми, всі бідні-нещасні й злі-недобрі, наречені з Інтернету, пройдисвіти з мобілками.

Щоби читачі побачили, що у них самих не все так зле. Що ніхто не відбирає паспорт і що захищає профспілка, і навіть якщо він опиниться, одурний, надворі, то прийде хтось із благодійних організацій і дасть безкоштовної каші з маслом.

Одна знайома режисерка з України вже купу років живе в Парижі. І от захотілося раптом нахабі зняти фільм — психологічну драму з вирішенням екзистенційних проблем людської особистості. "Е... нє! - сказали їй. - Нашо таке знімати? Таке й французи знімуть! А чого б тобі, дорогенька, не зняти фільм про поневіряння дівчинки зі Сходу у Парижі? Оно ти сама як по горищах перебивалася, як тільки переїхала?" Ну, і піпл, відповідно, дуже добре все схаває.

Якось була в Берліні на презентації книги Сергія Жадана. "І що, - допитувалася, роблячи болісне лице модераторка, - у вас там так і правда п’ють горілку всі безнадійно серед білого дня, під кіосками?!"

Зала на мить завмирала в очікуванні. "Ні, - терпляче зітхав Жадан, - в цьому романі описуються реалії початку дев’яностих..." Модераторка розчаровано зітхала, але знову пробувала поцікавитися бідуванням Східної Європи через три запитання...

(Воно, звісно, було кілька років тому... І, для сумної справедливості варто зазначити, що тоді я й гадки не мала про те, що в Україні працює машина часу — дев’яності повернулися, гоп-ца-ца!)

Пам’ятаю, коли я вперше потрапила до Франції в геть юному віці, мою благодійницю (тітку, в якої я жила, вигравши дитячий літературний конкурс) буквально ображало те, що я не непритомнію на вигляд свіжих фруктів і не розповідаю про те, як у мене мама п’є горілку, а тато б’є нас із сестрою трубою від пилососа.

Важко їй давалися мої розповіді про художню школу й книжки, котрі в нас діти теж уміють читати. "Дивна якась дівчина", - вирішила тітка про мене, коли я ніяк не прореагувала на показаний мені чек із супермаркету і її слова "От бачиш, скільки ми тут витрачаємо щодня на їжу? Це ж по-вашому сто доларів!!!"

Але, знову для справедливості, мушу сказати, що то не лише України стосується, отаке от сприйняття ситим європейським світом голодного всього-іншого. Що у фільмах Кустуріци? Цигани, бідні села, пиятика, лайно, кури, стрільба з вогнепальної зброї.

Що у левовій частці всіляких пулітцерівських премій і бестселерах штибу "Лондостану"? Що в оскароносних фільмах, як от "Мільйонер із нетрів"? Правильно, будні нещасних і голодних. У найліпших випадках — із добрим, катартичним кінцем, де добро перемагає зло і в героя купа грошей, принцеса і освіта в найліпшому світовому університеті.

Але частіше — просто "правда жизні". Від неї, рідної, нікуди не втечеш: з десакралізацією літератури історично так склалося, що почали описуватися драми "маленької людини" замість пафосних героїчних саг.

Але все ж таки... Все ж таки дуже часто хочеться, щоби тебе сприймали поза межами оцього "битійо опрєдєляєт сознаніє". Бо і буття в тебе може бути відмінне від їх стереотипного уявлення про нас, занюханих, і свідомість.

Особисто я і мої друзі не втомлюються мило посміхатися француженкам, котрі, тримаючи в сумочці максимум блискучий томик якої-небудь анни-гавальди з її героїнями, ладними померти, перебігаючи дорогу на вигляд трендових туфель у вітрині, ледь не обурено питають цю негідницю зі Сходу: "Як?! Ти розумієш Пруста?!!"