Історія однієї доброчинності

"Врач должен обходиться с каждым пациентом так, как он хотел бы, чтобы обходились с ним самим", - Сиденгам.

Така табличка висить на вході Національного інституту раку (!) у клініці №2. Тут знаходиться відділення, де лікуються хворі на рак м'яких тканин та шкіри.

Те, що ми побачили в цій лікарні, приїхавши із допомогою для хворих, викликало шок, сльози, нерозуміння. В голові крутилося одне питання: як людей із таким страшним діагнозом, можна тримати в таких нелюдських умовах?

Як все почалося

В інтернеті наштовхнулися на оголошення: " На Верховиной, 69, Онкоцентр Киева, есть хоспис. Такое себе заведение, куда попадают люди, для которых каждый новый день может стать последним в их жизни. Хоспис всего-то на 25-30 человек. Оттуда иногда возвращаются живыми. С сегодняшнего дня, из-за бюджетных страстей, вопрос питания каждый решает самостоятельно, нет даже хлеба. Завтраки, обеды и ужины пока обеспечить хоспис не имеет средств. Постоянно есть необходимость в перевязочном материале: марля, пластыри, одноразовые пеленки, бинты, взрослые памперсы (3 размер); и моющих средствах. Если Вы хотите помочь, просто наведайтесь туда и принесите с собой, что можете. На проходной скажите, что Вам в хоспис. Можете передать заведующему или оставить на посту старшей сестре.

Похоже, проблема с питанием накрыла многие гор.больницы - официально об этом молчат, а пациенты ждут, когда родные/близкие/друзья привезут покушать.

В хосписе есть люди, к которым не всегда могут приехать близкие.

Может у тебя получится в этот раз или у твоего друга и Вашей большой дружной компании?...

Поделитесь, пожалуйста, этой ссылкой! "С миру по нитке..." - как говориться!"

Прочитавши таке повідомлення, одразу виникла ідея зібрати ініціативну групу, зібрати все що необхідно, та здійснити рейд до хоспісу. Нам було дико і страшно від того, що десь можуть так ставитися до людей, які приречені.

На повідомлення зреагували багато людей – несли і крупи, і миючі, і памперси, і постільну білизну, і солодощі, і фрукти, і овочі, гроші та ще багато чого. Все ледве вмістилося у багажнику та на задньому сидінні машини. Ми були вражені, що лише протягом тижня знайшлося стільки небайдужих людей.

Під'їжджаючи до клініки, цілого міста для лікування онкохворих, було страшно. Страшно побачити людей, які усвідомлюють свій страшний діагноз. А ще страшніше побачити ті нелюдські умови проживання, які, судячи з оголошення, мали місце.

Спитавши в охоронця де знаходиться хоспіс, ми спочатку вирішили пройтися пішки. В планах було познайомитися з медперсоналом, віддати їм їжу та засоби гігієни, а потім пройтися та зробити пару фото, щоб мати на руках справжні докази проблем медичного закладу.

Та пройшовши вздовж майже всю територію центру, ми вийшли на сучасний котедж. Там була власна огороджена територія, де хворі можуть подихати повітрям та помилуватися квітами. Щоб не перераховувати все, можна сказати, що приміщення і зовні, і в всередині, зовсім не нагадувало покинутий будинок, в якому не дбають про людей.

Хоспіс. Верховинна, 69

Нам декілька разів доводилося зупинятися та перепитувати – чи то є справді хоспіс. Ми не знали, чи потрапили туди – настільки була разючою різниця із образом створеним в уяві та реальністю.

Зустрівши на виході охоронця, спитали ще раз, чи правильно ми прийшли.

Всередині приміщення Хоспісу на Верховинній

"Так, це справді хоспіс. Але туди так просто зайти неможна – вдягайте будь-ласка бахіли", - сказав охоронець.

"Скажіть, а правда, що тут людей не годують, тримають в нелюдських умовах?" – спитали.

"Ну родичі, звичайно, привозять щось, але це неправда. Людей тут годують, повірте мені", - розповів він.

І справді, питати не було сенсу – прекрасно було видно, що люди живуть в гарних умовах. Ми це бачили на власні очі.

Тут просторий хол, гарний ремонт, дуже чисто. На дверях висять сучасні таблички. Є і їдальня, і буфет. Є велика кімната, де стоїть диван, на якому можна подивитися телевізор. У коридорі видно сучасні інвалідні візки. Всюди чисто і дуже тихо…

Двері на вході до палат хоспісу. Далі без бахіл проходити заборонено

Стало зрозуміло, що допомоги тут не чекають. Навряд чи ми були б тут корисні зі своїми памперсами та крупами. І це прекрасно. Саме такими мають бути умови для смертельно хворих.

Державний Інститут раку. Хоррор

Оскільки, "пристроїти" нашу "гуманітарку" на Верховинній не вдалося (не було потреби), було вирішено їхати до державного інституту раку. Знайома медсестра підказала, що там хоч і не хоспіс, але все дуже погано. Вона не збрехала.

Звертаючи з вулиці Васильківської, на розі стоїть установа – Всеукраїнський Інститут раку, що складається з декількох клінік. Нас зацікавила клініка №2. Сюди, за словами персоналу, перевірки не водять. Якщо до лікарні приїжджають "високі гості" їх ведуть у клініку №1 – більш-менш нормальний корпус.

А маленький, непомітний, обшарпаний та страшний корпус "Клініка №2" стараються не показувати. Ось чому.

"Прогулянкова зона" для пацієнтів

Заходимо. Одразу кидається в око таксофон, сіра радянська коробка – таких не існує уже дуже давно. Йдемо далі – шукаємо сестринську, аби прилаштувати десь нашу допомогу.

Таксофон

Поки йдемо довгим облізлим коридором, перечіпаюсь ногами за плитку на підлозі. Люди, які тут лежать, дуже часто пересуваються на милицях. Я на своїх двох ледь не впала… Що тут іще можна сказати?

Нас зустрічає медсестра. Пізніше на власні очі побачимо, як кожному пацієнтові вона роздасть і яблучко, і печиво, і пелюшку, а все інше сховає до шафки, аби "не розтягали".

Коридор клініки

Обурена, вона веде нас коридором та показує все-все. Туалети без умивальника, дірки в стінах, плісняву, діряві стільці, сіру-сіру постіль із плямами, порожні ящики, де мають бути ліки, старючі штативи для крапельниць, власні запрані халати (їм просто відмовляються купувати нові) і… нарешті кухню і те, що язик не повертається назвати обідом.

Вхід до палати

Стоїть три відра – в одному перловий суп (желе із картоплі і перловки), в іншому – перлова каша, без масла, в третьому – коричнева мутна рідина, чи то чай, чи то компот. Нудотний запах.

Перловий суп

Медсестра розповідає, що кухарі крадуть. Каже, що у лікарню привозять продукти, а кухарі із повними пакунками йдуть додому. Розповідає, що масло у кашу тут кладуть лише, коли перевірка приїздить. Тоді все є.

Перлова каша

Одна з пацієнток розповідає, що до 20 січня людей взагалі не годували. Тендер ще не отримала жодна організація, тож людей просто не годували. На кухні був один окріп.

Тут тихенько зі спини до мене підходить пацієнтка та тихенько каже: "І хліб тут дуже несмачний. Його неможливо їсти. Гидота. Мабуть, найдешевший беруть".

Хочеться ще раз наголосити, що ця лікарня – ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ центр. Тобто, є хворі, до яких родичі не можуть приїжджати кожного дня. І вони змушені їсти те, що тут дають.

Заходжу в палату до дідуся. Він приїхав із Житомирської області. Питаю, як Вас тут годують: "Нормально годують. Каші дають, чай. Їсти можна. Нормально", - каже він.

Прямую на вулицю – там інші пацієнти. Дівчина, років 30-ти, жінка, років 55-60-ти, молодий чоловік та дідусь.

Жіночий туалет

Запитую їх – як вам тут умови? Як вас годують? Натикаюся на агресію: "А чого ви вирішили, що нам тут погано! Гарно нас годують, і ліжка нормальні, і постіль". Я заперечую. Кажу, що бачила постіль, що вона сіра і дірява, що ковдри страшні, страшні меблі, жахлива їжа…

"А нам нормально", - каже молода жінка Тетяна. "Головне, як до нас персонал ставиться".

Місце для умивальника чоловічого туалету

Почувши цю розмову, медсестра каже: "А вони бояться! Вони вам нічого не скажуть, бо бояться, що наступного разу їх не візьмуть". І ми все зрозуміли…. А куди йти з таким діагнозом, якщо тебе ніде не візьмуть…

Чоловічий туалет

Вхід до маніпуляційної, де медсестри самі клали плитку на підлогу та фарбували столи і штативи

Підсумовуючи все побачене і почуте, хочеться сказати, що так не має бути. Не хочеться нікого звинувачувати, бо це безглуздо і немає жодного сенсу. Хочеться просто, щоб кожен переймався.

Хочеться, щоб кожна людина, яка жодного разу не стикалася із цією проблемою розуміла, що за стінами таких закладів знаходяться живі (!!!) люди. Які хочуть дихати, виховувати дітей, просто жити.

Стілець для пацієнтів в одній із палат

Іноді навіть просте питання про самопочуття, чи кілограм яблук полегшить їм біль, виснаження та відчай, які вони відчувають, поглянувши до своєї медичної картки.

Давайте залишатися людьми. Давайте допомагати…просто так.