Березневі мрії

7
8 березня 2012

Вчора був по справжньому весняний день. Календарний прихід нової пори року напрочуд точно співпав з тим, що витворила погода, це знайшло своє відображення у настрої, а, головне, відчувалась якась спільна втіха людей, птахів, котів, хмар і дерев, яка фіксувала єдиний для усіх вислід: зима – минула. Навіть важкий від талої води вітер був сповнений такої незбагненної кількості запахів і бентежних дотиків, що формувалась цілковита впевненість – гряде щось нове, непереборне. І це нове буде дружнім, воно було натяком на щастя, запрошувало у несподівану пригоду з веселощами, співами і потаємними зустрічами.

Проте сьогодні усе змінилося. Ще з ночі загодився дощ. Сніг почорнів, а тротуари і стежки між кущами у скверику під домом залили калюжі. Ртутні хмари притисли до землі вітер, і він тепер шматував в повітрі поодиноких необачних птахів і розбивав їх об потоки дощу. Настрій вмить зіпсувався і промовисто нагадав щось подібне, коли в дитинстві приходив довгоочікуваний вихідний день, але на вулицю виходити було зась через негоду.

Щоб якось дати собі раду, адже завтра 8 Березня – свято жінок, кохання і мрій, я вирішив пофантазувати. Мінорні настрої вирішив притлумити мріями про весну, літо, мандри і забави. Дуже швидко мій ентузіазм сформувався у цілком аналітичну задачу: "А скільки б мені грошей було потрібно для повного щастя?" Це питання я собі задавав вже не вперше, та воно, власне, супроводжувало мене усе життя. Лише зараз я вирішив підійти до його вирішення строго аналітично, тому що завжди заздрив Шурі Балаганову, який з точністю до копійок знав відповідь на нього.

Після нетривалих роздумів, сформувавши певні припущення і розглянувши оптимістичні та песимістичні версії узгоджених з власним сумлінням моделей, я зупинився на цифрі близькій до 600 тисяч гривень. Це була "оцінка зверху". Більші суми я не розглядав, тому що вони зруйнували б мої припущення. За цією межею виникало таке поле спокус, що їх реалізація вимагала постійного догляду з мого боку, тому втрачалась втіха "подарунку долі".

Я не один раз пояснював собі, що 100 гривень належать тобі лише до того часу, поки ти не згадаєш, що маєш квартиру і повинен за неї заплатити. Відтак, не вони належать тобі, а ти належиш їм. Головне, з чого я виходив, полягало в тому, що сума, яка б мені дісталась, не повинна була б радикальним чином змінювати моє життя. Я не розглядав можливість придбання квартири чи дому. Це потребувало б значних наступних постійних затрат, на які б в мене грошей би не було, і що б примусило мене шукати додаткові заробітки, тобто, склало б, в решті решт, не втіху, а новий клопіт. З цих же міркувань я не розглядав версію придбання машини. Мені цілком було затишно у домі, де я живу: головне щоб у дім хотілося повертатись після роботи, відрядження, мандрівки, щоб у ньому було затишно і тебе чекали, а не те скільки в ньому поверхів і чи підігрівається підлога на кухні.

Ще я не розглядав спрямування грошей на доброчинні справи, тому що це окрема розмова, вона багатофакторна, а головне – метафізична, а, відтак, не має кількісних критеріїв. Я переконаний, що вчасно і доречно подарована гривня може виявитись ціннішою від тисячі гривень, навколо якої зчиняється публічний глум.

Я розраховував, що "мої гроші" будуть працювати для людей опосередковано через придбані мною товари та послуги.

Перше, що мені спало на думку, то це те, що ці 600 тисяч потрібно було б віддати в управління якійсь КУА. Але я зупинився на тому, що це має бути лише частина, бо компанії по управлінню активами хоч і обіцяють відносно високі відсотки, але гроші беруть на тривалий час і досить значні суми. Коли я зрозумів, що починаю аналізувати відомі мені компанії, то відразу припинив цю справу, бо вона загрожувала тим, що від своїх фантазій я не отримаю жодної насолоди.

Я вирішив не демонструвати свою обізнаність з портфельним інвестуванням, а фантазувати по-справжньому, інакше навіть уявні гроші створять мені реально зіпсований настрій. Отже, я банально покладу гроші на депозит, домовлюсь, що виплати відсотків у мене будуть щоквартальні (цього досить для моїх локальних планів) і змирився з тим, що отримуватиму винагороду від банку меншу, ніж якби відсотки сплачувались раз на рік. Питання про вибір банку, або навіть кількох банків, я відклав на потім, щоб не притлумлювати відчуття втіхи, яке почало мене огортати.

Далі я дійшов до цільового використання. Головним мотивом, яким я послуговувався у своїх передбаченнях було те, що я не повинен жодним чином змінювати стиль і характер свого життя, коло спілкування і смисли щоденних проблем. Тоді я зрозумів, що усі мої кошти працюватимуть на нові завдання і втіху. Їх я визначив дуже просто: перше, що буде потрібно, це покращити стан здоров’я. Я легко собі уявив, як ми з дружиною гуляємо у парку в Хмельнику.

Наступним етапом до здорового життя мали б стати або Трускавець, або Моршин. Тут уся моя забава могла б завершитись лише розпочавшись, бо я не знав, що краще – Моршин чи Трускавець? Та й взагалі, я не був певним, чи потрібно воно мені. Я вчасно схаменувся і вихід знайшов: у будь-якому випадку пару тижнів проведені на курорті нам з дружиною не завадять, а на якому, то вже як складеться.

Поки я шукав компроміс між двома перлинами Прикарпаття, у мене сформувалась ще одна забаганка – Созополь. Все складалось напрочуд влучно: санаторії я відвідую весною і восени, а в проміжку між ними – відвідую Созополь. Я собі уявив, що цього разу приїду туди вже з цифровим фотоапаратом. Це означало, що чайка на фото, на тлі островів Св. Івана та Св. Петра вийде якісніше: потрібно буде лише дочекатися чайки.

Але моя фантазія, несподівано для мене, зупинилась так і не розігнавшись: усе в Созополі – і красу старого міста, і обійми моря, і тепло Сонця, і навколишню красу – я міг здобути без моїх додаткових 600 тисяч.

"Сонце світить кожному і усім", пригадав я слова вуйка Дезя. Ця обставина крепко сперла мене і мало не збила з темпу вигадок. Я зрозумів натяк спогаду про Созополь, але зробив вигляд, що не розпізнав його, тому мерщій переключився на внутрішні мандри. Я вирішив, що обов’язково відвідаю села моїх батьків, де пройшло моє дитинство, і де я не був вже десятки років. Та, коли я спробував скласти план відвідин, то усі мої стежки, куди б я їх не прокладав, закінчувались на цвинтарі. Я знову задумався, і щоб не занепадати зовсім, пояснив собі настрій відомою мудрістю: "Ніколи не повертайтесь туди, де вам було добре".

Тоді я вирішив, що цієї осені, коли буде мій день народження, я зберу усіх наших друзів у дуже гарний, не показний, але затишний ресторан, бо за справами вони у мене вже не збирались десятки років. Та коли я спробував перерахувати тих, кого запрошу, то чітко усвідомив, що більшості з друзів вже немає.

Я спробував пригадати, а коли ж ми і у кого збирались востаннє у повному складі? Це був кінець 80-х, поки ми не розбіглися, не роз’їхалися, не погубилися. Відзначали чиєсь "доцентство". Я пригадав собі той бенкет, той вихор завзяття та наснаги, пісні, жарти, танці. Якби хтось тоді нам сказав: "Хлопці, ось тут усі разом у купі ви востаннє", - то його б вбили. Ні – його висміяли б. Ні – на нього просто не звернули б уваги, як чемно не звертають увагу на людей не сповна розуму.

Засмучений я подивився у вікно. Стіна дощу розігнала перехожих, по дорозі їхав самотній порожній тролейбус, і його обганяв "крутий" джип. Раптом я усвідомив, що ця машина коштує набагато більше, ніж мені потрібно для щастя. Я щиро здивувався відкриттю, що у нас так багато джипів, а, отже, і щасливих людей, але вони цього не усвідомлюють. Та на цьому моя думка і зупинилась, бо я не погодився з ви слідом, що власники дорогих машин щасливіші від мене в дану хвилину. Відтак, джипи збили мене з пантелику.

Я зрозумів, що сьогодні вже не дам раду "своїм грошам для щастя", і тому покірно пустився у спогади, які раніше гнав від себе, бо вони зобов’язували до якоїсь дії. Але тепер ці спогади огорнули мене, і я підкорився їм, допустив їх, як допускають люди сльози, що навіть не утираються, а течуть самі по собі.

В дитинстві наше щастя складали друзі у дворі, перший сніг за вікном, мандарини під ялинкою, літо у діда на селі, зустріч з ставком, лісом, рибою і грибами. Те щастя не мало кількості, воно було, як Сонце.

Я вкотре не дав раду "своїм грошам для щастя", але я зрозумів, що таке щастя: це коли ти ще малий, а батьки молоді, здорові і закохані, але ти цього ще не помічаєш, і всі твої друзі "на усе життя" – ще попереду.

Відтак, я усвідомив, що щоразу, коли я тішуся морем, Сонцем, горами, лісом, то пригадую дитинство, батьків, село, друзів і, чомусь, в цей час про гроші ніколи не думаю.

А своїм жінкам на свято я побажаю, щоб їх завжди супроводжувало Сонце, і усе решта обов’язково відбудеться, як прихід весни, спів птахів, цвіт дерев і тепло посмішки мами.

І, головне, щоб вони завжди залишались юними, бо такий стан душі не купиш ні за які гроші. Це я вже знаю напевне!

 

powered by lun.ua