Бринза

Мої чоботи заклякли і стояли непорушно, до того ж вони зафіксувались у широкому кроці, від чого я ледве втримував рівновагу. Коли я собі уявив, як виглядаю зі сторони, то мені стало смішно.

Але втіха мене не охопила, бо дощ припустився ще дужче, а потужні пориви вітру просто збивали з ніг, від чого кілька разів мені доводилось ставати рачки. Посеред болота, на полонині, ближче до струнки, я безпомічно бовванів під дощем і не міг дати собі ради. Повз мене пробігали вівці, і усе болото ляпало просто на одяг, а я нічого не міг вдіяти, бо чоботи заклякли і стояли непорушно.

Моя спроба витягти ліву ногу закінчилася тим, що права безнадійно, по саму халяву пішла у грязь. Як фізик, я розумів, що відбувається. В голові промайнула дурнувата думка, що це може бути гарним прикладом на лекції про статику.

Але лекції я читав студентам понад 30 років тому. Спочатку мене це розсмішило, але, вмить, інша думка повернула мене до реальності халепи, в яку я втрапив. Чомусь згадалось, що люди згадують своє минуле на межі наглої смерті. Я спробував знову витягти ноги, але чоботи заклякли і стояли непорушно.

Потрібно було терміново шукати вихід, бо та ж фізика підказувала, що зараз чоботи вже тримає не стільки болото, скільки атмосфера: під чоботом, при спробі його просто витягти утворюється вакуум, і атмосферний тиск притискає чобіт назад. Так гинуть підводні човни, коли лягають у намул, за цим же принципом не вдається витягти корок з пляшки.

Потрібно якимось чином підважити чобіт, щоб повітря попало під підошву, тоді усе вдасться. Але це неможливо було зробити, бо усе було залите дощем. Вода почала по джинсам затікати у халяву, за коміром я відчув її лоскотання, але чоботи заклякли і стояли непорушно.

Коли дощ почав переходити у сніг і обличчя моє обпекло ударом шарги, я зрозумів, що справи мої кепські, і усвідомлення усієї фатальності ситуації виразно підступило до мене. За кілька десятків метрів від мене, за стрункою, були вівчарі – вони доїли овець, які стрімголов бігли повз мене і обливали потоками бруду.

До найближчого прихистку – стаї – було не далі ніж від центру футбольного поля до воріт. Але я був цілковито безпомічним. Раптом мені спало на думку, як близько, тут у горах, людина наближається до брутальної межі. Власне, тут, вона – ця брутальна межа – постійно її супроводжує. І це усвідомлення буденності кінця штовхнуло мене у паніку.

Чоботи заклякли і стояли непорушно, а я собі уявив, що б було, якби зараз з лісу, який був поруч, до мене нагодився вовк. Цю версію я розглядав, як цілком реальну, бо вчора Микола, небіж вуйка Дезя, у якого я гостював, мені, на моє прохання, розповідав, як вперше побачив вовка. Вони разом з братом переймались своїми дитячими забавами.

Коли це їх увагу привернула одна вівця. Вона відділилась від решти овець, які збилися у купу біля кошари, і якимось дивним бігом сама спускалася до струнки. Коли ж вони пильніше придивилися до цієї чудасії, то помітили, що з іншого боку, вхопивши вівцю за шию, до струнки її тягне вовк. Микола з братом мерщій почали гукати бабу, яка, вхопивши бука, і відігнала вовка.

Тоді, вчора під час розповіді, я помітив, що Микола, хоч і розповів усе в яскравих подробицях, але не є зовсім впевнений в тому, що це була саме перша його зустріч з вовком. Взагалі, гуцули ніколи вам цього не скажуть, бо вовк у їхньому житті присутній стільки, скільки вони самі себе пам’ятають.

"Людоньки добрі, що ж його робити?", - промайнуло у мене в голові після згадки про вовка. Я пробував кричати по допомогу, але то була марна справа: кругом шумів вітрюган з шаргою, блеяли вівці і нічого не було чути на відстані простягнутої руки. Отут, на полонині, між хутором Ялівцем і Буковинським оком, посеред карпатської краси, поміж людьми і вівцями, я мав сконати, бо чоботи мої заклякли і стояли непорушно. Я собі виразно уявив, що зараз, по той бік гори, немає ні вітру, ні дощу, ні снігу. Там світить сонечко, співають пташки і літають метелики. Так має виглядати Рай. І це була моя остання думка. Нарешті, почалась дія.

Я чимдуж вискочив з чобіт. Я здолав параліч волі і вже не переживав за те, що промочу товсті капчури, які мені завбачливо дав Микола: вони були мокрі вже давно, бо у халявах було повно води і шарги. Мене не турбувало, що потрібно буде викидати чи прати від болота капчури – я стрімголов тікав від "вовка".

Чоботи залишились стояти непорушно.

Коли я добіг до стаї і вмостився біля доярів, то здалося, що ніхто і не помітив моєї появи. Власне, робота продовжувалась, як і має бути: вівці, пройшовши через струнку, підбігали до вівчара, він швидким і кремезним рухом розвертав вівцю, широченною долонею кількома рухами зціджував у дійницю молоко, і за мить нова вівця стояла перед ним. Микола мені казав, що за одну дійку, дояр зціджує молоко близько 100 овець, або й більше, і так двічі на день.

Я так замерз, що мої долоні заклякли, як чоботи, що я залишив під дощем, пальців я не відчував, і чомусь уявив собі, як мою руку як муляж, відрізану по лікоть, прилаштовують у нашому універсамі, в Чернівцях, у вітрині бутіку, де продають чоловічі рукавиці і паски. В голові промайнуло: "мати рідна, та ж на дворі – червень!"

В руки мені зайшли запарі, тому я, нікого не відволікаючи, спробував ближче присунутись до ватри. Згодом я задивився на рухи вівчара – мабуть, так працюють швейцарські механізми. Потім я звернув увагу на його долоні, спробував уявити, який же розмір рукавиць йому пасує – і не уявив, на стільки вони були величезні. Діставши головицю від такого чоловіка можна відразу прописуватись у світах кращих.

За деякий час мені стало тепло, і я почав розрізняти і казан на кужбі, і берівку з бринзою , і подрю, на якій лежала бринза. Микола приніс мені щось перевзутися і зробив це так буденно, ніби я щойно не врятував собі життя.

Коли дійка закінчилась, а я біля вогню висох, то пішов справжній сніг, і хурделиця почала засипати мої чоботи, які заклякли і стояли непорушно, і в халявах яких утворилось два озерця.

Я чекав, на вівчарів. Мені хотілося їм переповісти про свою героїчну перемогу. Але, коли ватаг непоквапом вийшов під дощ, підійшов до моїх чобіт і по черзі двома пальцями повитягав їх з болота, я вирішив помовчати.

Колись, на базарі, як випадало купувати бринзу, я, щоб навернути прихильність продавця, чи то у бабці, чи то у діда, завжди питав: "А ця бринза глегджена, чи вурджена?" Це було запорукою того, що мені бринзу продадуть трохи таньше. В чому сакральна різниця такої бринзи я не знав, знав лише, що вурджена бринза солодша.

Але мене більше забавляли чари цієї фрази – вони діяли безвідмовно: якщо навіть не вдавалось виторгувати якусь копійку, то зайвий шматочок бринзи "на пробу" я отримував обов’язково. Пізніше Микола мені пояснив, що коли роблять бринзу, то до молока додають глег – хитру закваску з шлуночків молочного теляти, яке ще не пробувало пашу.

Відразу, як молоко скисає, то від нього відділяють бринзу. Вона – глегджена. Те, що залишається в казані, називається дзер. Його поволі підігрівають і в казан обережно, по стінці, доливають свіжого молока і так отримують вурду. Бринза, отримана таким чином, називається вже вурджена.

Тепер, коли я купую бринзу, то пригадую свої чоботи і даю ту ціну, яку просять. І неодмінно кажу: "Дякую, хай вам Бог дає здоров’я".