Не треба говорити неправди

61
11 травня 2012

"Христос Воскрес!" За церковними канонами там ми маємо вітатися до Вознесіння – 24 травня.  На Заході України люди старшого віку, в основному так і кажуть – замість "добрий день". Тут, у Києві, - кілька днів після Великодня.

Але чи віримо  ми в те, що говоримо? Патріарх Філарет у великодній проповіді сказав: "Якщо в когось немає віри в те, що Христос воскрес, то навіщо відповідати "Воістину Воскрес?! Не треба говорити неправди". І я уявила, як священики виголошують "Христос Воскрес!", а у відповідь – тиша…

Хіба де-не-де – дитячі голосочки: "Воїстину…!"

І що це означає – вірити?

Хочу розказати про себе – це той досвід, який називається екзистенційним. Тому що 15 квітня 2012 року, вже розмінявши сороківку, я ПОВІРИЛА.

Кажуть, що якщо людина шукає Бога, то він - ближче до неї, ніж її серце.

Років вже зо три мене, маму, яка сама виховує дитину, в якої вільного часу – тільки десь від 21.00 до 22.30 (коли засне мала), бо потім – спати, і це не вільний час – ти мусиш спати, бо завтра знову треба рвати, рвати; хронічно втомлену (вже десь з півроку по вівторках таке відчуття – що це вже четвер або п’ятниця), засмикану необхідністю одночасно і лікувати дочку і працювати, і доставати на все гроші etс etс, постійно мучив отой дисонанс: ми ж створені за образом і подобою Бога (!), а живемо як … свині.

Подивіться на наші діла, думки, бажання, на те, як ставимося один до одного, як дивимося один на одного, що відповідаємо, та на те, як збираємося провести найближчий вечір! І де ж тут божественність? Але ж спокою не дає, що ми створені за образом і подобою Бога…

І це мене СПРАВДІ мучило.

Зараз мені приємно казати це слово в минулому часі.

Ми створені за образом і подобою Бога. І ось що це означає.  Це означає, що ми всі – одне ціле. Хтось це прочитає і думає: "Фігня! Як я можу бути одним цілим з цим комп’ютером чи своїм начальником?" Та дуже просто.

Наша біда в тому, що ми постійно ділимо, відмежовуємося, відгороджуємося, а одне з найгірше з ділень – осуджування когось. Ми відмежовуємося один від одного, і відчужуємося від себе самих: ми не розуміємо себе, не любимо себе. І що це означає в нашому середньостатистичному випадку?

А те, що все, що ми бачимо довкола, з ким ми спілкуємося щодня, з ким конфліктуємо, ким захоплюємося, кого ненавидимо, кого обожнюємо, і кого убили б – це я сам.

Психологи називають це проекцією. Особливо радянським людям вдаються негативні проекції: я – ідеальний, це вона (він) – тупий, хамло, примітив, злюка. Ні, в мене все в порядку, це ті – дивні, зарозумілі, придуркуваті… При цьому давно придуманий найкращий спосіб знайти найбільшого ледаря (якщо комусь це дуже потрібно) – взяти в руки дзеркало і подивитися.

Вже не зрозуміло? При чому тут Бог і віра?

Духовність, як казав один розумний чоловік – це безкорисливість плюс відповідальність. Безкорисливість – це звичайно, прояв любові. Тільки любов може бути безкорисливою. І справжня дружба.

Недавно здивувала знайома. Каже, що свекор перестав спілкуватися з внуком. Чому, питаю? Мабуть, каже, немає йому користі від нас… Я здивовано випалила: "А яка від вас може бути користь?!" Здається, вона образилася. Мабуть, подумала, що я її принизила. Зате тепер я знаю, чому вона не спілкується зі мною – яка користь?

Відповідальність – це розуміння того, що все, що мене оточує – це мої проекції, це я. Я сам створив світ навколо мене. І я можу це змінити. Немає хороших людей чи поганих – це дзеркала мого всесвіту. Це – я. І це – відповідальність. Це – духовність. Ми – одне ціле з тим, що бачимо, і тим, чого не бачимо.

Але ми – двовимірні, кажуть Петра і Петро Бурлани, класні психотерапевти. Повзаємо по площині, натикаємося на ті ж граблі, сунемо носи в ті ж капкани, встряваємо в конфлікти. Як пише психоаналітик Кларісса Пінкола Естес, займаємося спогляданням г..на на власному хвості. І не хочемо знайти вихід. Чи хочемо?

Візьміть шість сірничків і складіть з них чотири рівносторонніх трикутничків. Рівносторонніх. Чотири. Сірники не ламати.

Хто складе, в того є шанс стати трьохвимірним - піднятися над усім цим і повірити...

Поки ви складаєте, розкажу, як це бути одним цілим з тим, чого ти не бачиш.

Мама.  6,5 років її вже немає, але … вона є. Торік 13 квітня в обідню пору поїхала в церкву – 74 роки було би їй. Треба поставити свічку, помолитися. Виїжджаючи, нагадала собі: треба по дорозі вийти з тролейбуса, зайти на Мінський ринок біля метро – купити тапочки Ангеліні.

Десь шляк трафив один тапочок. Шукала-шукала – нема. Хоч грошей шкода, не ходити ж півторарічній дитині босій. Але – забула. проїхала і не вийшла. Думаю роздратовано: "Ну, мам, я ж їхала спеціально для тебе свічку ставити, а ти не могла мені підказати, щоб я вийшла по дорозі!..."

А наступного ранку, як завжди, заходить няня: тримає в руках тапочок (загублений, який я шукала три дні) – висів, каже, внизу на винограді….

Якось знайома астролог сказала, що мене веде рід – не дає оступитися і в кінцевому результаті, якщо не битимуся головою об стіну, – дає ідеальну ситуацію (звичайно, це я не про тапочки…).

Ні, битися в стінку не буду, як і не буду стукати в закриті двері.

Мама допомагає мені через людей: небагато таких, збережених. Вони є і серед пенсіонерів, і серед зовсім молодих дівчат. Чомусь мораль середнього покоління найбільше постраждала від "продрозвйорстки2 20-21 століть…

А культ успіху серед теперішніх 22-30-річних привів до того, що маємо багато роботів "без личных, семейных и душевных проблем", – як на моїй пам’яті писалося у вимогах однієї вакансії. Маємо таких собі "красных дьяволят", які заради посади готових косити все і всіх (в основному через те, що в душі глухі, сліпі і, звичайно німі, де .. вигідно). Яка там віра, який Бог, хто там у них воскрес?

Ні, ми звичайно, як усі. Ми ж віримо, ми ж ходимо до церкви, ми – патріоти, а патріоти – це християни, тому що Володимир Великий хрестив Русь, ми ж не можемо стояти осторонь нашої історії. Значить … Христос воскрес! … Тиша.

Стаднний інстинкт – найсильніший. В купі тепло, безпечніше. Хай навіть хтось тебе і вкусить, підставить, підіб’є – все одно разом. 90% українців кажіть що вони віруючі. Питання лише – у ЩО, у КОГО вони вірять?

Взяти б просканувати на детекторі брехні (хай би соціологи разом зі своїми питальниками його носили з собою – ото було б сміху!).

Чого це я так злюся? Просто зрезонувало чомусь з Філаретовимим: "Не треба говорити неправди". До речі, коли мама помирала, я в ті дні брала в Патріарха інтерв’ю.

Мама тоді сказала: "Оксана, ти ж як до Ісуса Христа йдеш…" Здається, це були її останні слова. І Він тоді мені написав: "З благословенням. Філарет".

От це тримає. Коли Бог його зна, де брати сил, ресурсів, нервів, крові. Тримає. І ти віриш, що Він воскрес, тому що сама воскресаєш. Щоразу. Щоранку: дивишся, як встає сонце з постелі у садочок – ніби з яйця пролупилося…

Актори, артисти  дуже добре знають що таке ідентифікуватися зі своїм героєм: потім все те, що ти зіграв, пропрацював, заспівав, пропустив через себе стається з тобою. Так само буває, коли читаєш книжку, дивишся кіно, спектакль…

Коли тебе це вражає до глибини. Це і добре, і погано. Добре, коли ідентифікуєшся з позитивом, погано, коли накаркуєш собі якусь халепу… З цим треба працювати, скажуть психологи, бо так і станеться. Це називається мислеобрази – тонкі структури навколо нашого поля, які ми створюємо завдяки нашим думкам та емоціям, які потім створюють наш світ – події в ньому. Це вже знають майже всі – це навіть не езотерика.

"Козета спокійно сиділа в Жана Вальжана на руках. Вона покладалася на нього так, як він – на Бога". Це уривок із "Знедолених" Віктора Гюго, який мене давно-давно сильно вразив. Як можна покладатися на на Бога так, як дитина покладається на маму (батька)? За сюжетом, головний герой Жан Вальжан, якраз тоді тікав від свого переслідувача – жардарма не-пам’ятаю-як-там-його (Париж, темні вулиці, ніде ні душі, дитина-сирота на руках…). Він боявся не за себе - за дівчинку, бо її треба поставити на ноги…

Там гарне закінчення, я покладаюся на НЬОГО. І саме через це я вважаю, що маю право на "Христос Воскрес!" відповідати  "Воістину воскрес!"

Як там наші шість сірничків?

Лінь? Не виходить. Ну, звичайно, ж. Дайте дітям – вони швидше це зроблять…. якщо ви їх відірвете від компів.

І все ж якщо ви складете 4 рівностороні трикутники, то вийдете з двовимірного простору у трьохвимірний (підніметеся) – і звідти побачите сенс життя, свою місію, місію людей, які поряд, те, що потрібно робити, куди йти і що говорити.

Ви побачите, що ви – створені за образом і подобою Божою, і з тих пір ви цінуватимете, поважатимете себе і людей – бо люди – це ж одне ціле з Вами. І вони також – молодці!

Ви побачите, що життя – вічне, що ви – вічні, що ми не помремо. Треба тільки піднятися з двовимірного простору і все – Ви частина Бога. І тоді ви зрадієте! По-справжньому. По-справжньому – це тому, що Христос Воскрес. У всіх ще є час щоб піднятися над своїми комплексами і чесно сказати: "Воістину воскрес!"

powered by lun.ua