Людяність як основа

Сталу перемогу має той,

хто застосовує людяність.

Публій Сір.

Очевидно, що як матерія, так і суспільство не можуть існувати без поділу на частки, взаємодії часток та їх певної єдності одночасно. Ми весь час у полі природної єдності протилежностей. Цей поділ на

"+" та "-", день та ніч, верх та низ, еліту та пересічний люд тощо є основою світобудови.

Сутність проблеми "партія – влада – суспільство" у тім, що ми частіше допустимого примусово ділимо все, що трапляється на шляху. Сама історія воєн підказує про надмірну заклопотаність влади поділом всіх і всього. А даремно: про поділ сама природа вже подбала.

Людська місія в іншому: творити та відтворювати механізми єднання природних протилежностей. Шкода, але наші "новітні" політики не дотягують до рівня відомого філософа сучасності Мігель де Унамуно, якотрий як депутат ставив на своєму місці табличку "Я не партія (lе parti – це частка). Я – ціле!"

З цільністю у нас складно, бо мало хто звертає увагу на те, що просування партії як окремої частини є неприродним. Ми скоріше скажемо: "Як це неприродно, адже люди живуть боротьбою? Який сенс у насильній УНІЇ людей під авторитарну владу монарха чи диктатора?"

Звісно, останнє є анахронізмом, але наша тяга до "революційної боротьби" чи "стабільності

завдяки сильній руці" від того, що глохне наш природній внутрішній "генератор" до творення та відтворення справжніх життєдайних цінностей. І вина у цім не стільки громадян, як їхніх політиків.

Якщо внутрішній характер політичної еліти є непродуктивним, а з нахилом до застосування механізмів експлуатації, то чого іншого чекати? Саме з цього приводу, суспільство вкладає в уста своїх лідерів вислів: "Народ не роскошь, а средство обогащения". (Кулуарний гумор).

Тільки ті групи людей, котрі мають внутрішній ПРОДУКТИВНИЙ характер формують атмосферу якісно прогресуючого життя, а не циклічне повторення кризових станів (див. праці Еріха Фромма). Поки ж ми мало думаємо про перемоги не над іншими народами, фірмами, конкурентами тощо, а над самим собою заради підняття рівня власної людяності. Чому так?

А тому, що будівничі суспільно-політичної архітектури сприймають людяність не як технологічну складову успіху, а як витребеньки літераторів чи гуманістів-ідеалістів.

Людяність

Замість логіко-лінійної форми спілкування спробуємо ввійти у тему завдяки акценту на адекватні їй питання.

Наскільки депозитний інструментарій сучасних банків розвиває людяне в людині? Пам’ятаймо, що більшість людей бачить у банках природній інструмент для заощаджень.

Причому як більш надійний, ніж скляна банка вдома. Виплати невеликих процентів за зберігання сприймається як належне, бо банк отримує тимчасову можливість користуватись заощадженнями вкладників, щоб мати "своє масло на хліб". От, тільки з цього моменту й починається гра на гірших струнках людського: жадібності, лінощах (хай моїми грішми мені зароблять), страхах, недовірі, неграмотності, маніпулюванні тощо.

Замість самому дбати про розвиток свого матеріального надбання завдяки власному розуму та освіченості ми сподіваємося, що банкіри краще нас вкладуть наші гроші. Та це не так, бо не тому банкірів вчать. Вони добре вміють "робити гроші з грошей" чим останні лише знецінюють. Щоб те камуфлювати, фінансисти придумують все нові назви віртуальним грошам, котрі нібито забезпечують суспільно-економічний розвиток. Це знову не так, бо брак справжніх грошей як мірила реальної продуктивності призводить не до розвитку, а до кризи, вихід з якої забезпечує продуктивна праця, а не нові форми грошей як таких.

Тому покладатись у масових вимірах на спекулятивну за природою банківську систему – це не від великого розуму. Лихварів у громаді не може бути багато, а сучасні банки спекулятивними процентами втягують людей у депозити, роблячи чи не всіх лихварями. А реально працювати хто буде, банкіри?

Якби наші політики вміли ставити людяність в людині попереду економіки та грошей, а не навпаки, то хто б запозичував більше, ніж здатен у реальні терміни продуктивно переробити у реальний суспільно затребуваний продукт. Чи більше того – не було б масового психозу, щоб витрачати значно більше, ніж заробляємо.

Наскільки спрацьовує потенціал людяності від експансії інвестиційних фірм?

Сутність місії інвестиційних фірм у тім, щоб допомагати людям у випадках як, приміром,

було з письменником Річардом Бахом. Його книжка швидко розпродалась і він почав шукати у бібліотеці іншу книжку: про те, як бути з мільйоном доларів.

Проблема виявилась у тім, що є багато книжок про те, як заробити мільйон, але жодної про те, як розумно витратити мільйон. Не розкривають, секрети як те робиться й інвестиційні фірми. Вони лише стверджують, що знають як вас збагатити. Правда життя ще й у тім, що саме посередники придумали термін "форс-мажор", щоб потім уникати відповідальності за провал.

При цьому й той, хто віддав реальні гроші на розвиток почувається невинним у невдачі, бо вибір для інвестицій робив не він. Невинна й інвестиційна фірма, бо їй завадили непередбачені та непосильні обставини, котрі можна подолати лише ще більшими грішми. Отаке новітнє коло безвідповідальності.

Інакше й не можливо, бо талановиті випускники університетів, котрі уміють працювати з абстрактними математичними моделями – це ще далеко не гарантія успішної практики.

Але головна причина у тім, що ігнорується як інструмент міжособистісних відносин така категорія як людяність. Успіх завжди там, де фірми, фонди, проекти тощо є всього лише формою застосування людяності як інструментарію. Ті сучасні осередки (приклад азійських банків), котрі взяли таке гуманітарне поняття як справедливість за економічну категорію лише виграли з часом, попри скептицизм традиційних економіко-фінансових аналітиків (див. роботи Джона Ролза "Теорія справедливості", Олександра Аузана "Критерії справедливості").

Але ж на ще більший суспільно-позитивний ефект здатна політика, котра поставить акцент на людяне в людині, бо воно є більш фундаментальним за своєю природою поняттям.

Як вписується людяність у ажіотаж довкола гламурної теле-індустрії?

Замість поширювати всенародну повагу до вміння облаштувати свій суспільно-життєвий простір (красивих квітників, доглянутих власними руками; зручних зон відпочинку вздовж автомобільних доріг тощо) ми тиражуємо картинки глянцю життя "вершків" суспільства. А при цьому навіть проблему цивілізованих суспільних туалетів ще не вирішили. І це в той час, коли, наприклад, у Кореї багато громадських туалетів мають пости безкоштовного входження до мережі Інтернет.

Як може спрацювати людяне в людині під час автомобільної подорожі коли обабіч неї туалетів або не має, або вони, як наприклад, у одного з найбільш "окультурених" сучасних власників дорожньої інфраструктури вимагають по дві гривні з кожного школяра-екскурсанта? Звісно, що гроші не пахнуть і потрібні, щоб бути двигуном економіки, але якщо гроші ставити попереду людяності, то вони таки стануть віддавати досить неприємним "душком", аж до гнилісної кризової затхлості.

Питань, котрі акцентують на псевдодемократичних суспільних технологіях, котрі руйнують природні паростки людяності можна навести багато, але головним є відповіді на котрі ми здатні.

Відповіді

Вони щораз будуть різні, але якщо ядро думки не втрачає "нуклон" людяності, то висновок буде подібним до того, який зробив у свій історичний час Вацлав Гавел, президент Чехії: "Раніше ми сиділи у зоопарку; нас випустили – і ми опинилися у джунглях". Ті "джунглі", що ми нагородили у суспільстві є, в першу чергу, наслідком хаосу нашого внутрішнього світу. Неможливо отримати гармонію у своїх душам не задіявши максимально широко все людяне як всередині, так і зовні.

У політичному контексті цивілізація поки що робить лише ескізні заявки на використання

свого головного природного надбання – людяності – як основи для суспільно-економічної платформи. Раніше таке сприймали лише як утопія. Втім, прийде час помітити саме цей "самородок" - людяність в людині – тими, хто професійно займається суспільно-політичним будівництвом. Як колись Лавуаз’є помітив "невидиме" повітря і успішно зважив на терезах те, що для більшості видавалось пустотою.