Освітній провал: хто винен?

Школа постепенно стала превращаться в то
место, где дети мешают администрации
и педагогам работать с документами.

Євген Ямбург

Зрозуміло, що освіта є інструментом до життєвих цілей, а не навпаки, щоб життєвою ціллю було "отримання" освіти. Сутність актуального для країни освітнього провалу у тім, що стало надто багато як тих, котрі заклопотані "отриманням" атестату/диплому, так і тих, хто живе їх "видачею".

Корінь фрустрації у тім, що за здоровим глуздом освіту не отримують з рук вчителя чи викладача, а здобувають завдяки взаємодії з освітянами. Тим більш очевидним є те, що головним виходом освіти мають бути суспільно продуктивні знання.

З позицій сучасного працюючого суспільства: "…найбільш важливими якостями працівників є практично-професійні навички, вміння вирішувати проблемні ситуації та навички роботи з клієнтами. На жаль, на нестачу у нинішніх випускників практичних навичок скаржилися 61% усіх роботодавців, на відсутність уміння вирішувати проблемні ситуації вказали 38%, а що молодим спеціалістам бракує навичок роботи з клієнтами – 32% опитаних роботодавців. Окрім цього, чверть роботодавців вважає недостатнім рівень знання іноземних мов, навичок письмового і усного спілкування, менеджерських і аналітичних навичок, а також теоретичних знань за фахом. При цьому першочерговою проблемою лишається розрив між теоретичними знаннями, які дає ВНЗ, і їх практичним застосуванням у реальних умовах" (дані з порталу "Освіта").

Напрошується питання: "Хто винен? Школа, котра випускає слабких абітурієнтів чи університет, який не здатен знання основ наук перетворити у професійно-практичні вміння?"

Правильна відповідь лежить у дещо іншій площині. Головною причиною проблеми є недолуга застаріла організація освіти, корені якої в аморальності атмосфери, що панує серед тих верхів, котрі покликані утверджувати порядні правила суспільної взаємодії. Управлінська еліта не робить тієї своєї справи за яку власне їй платять гроші громади.

[L]За рахунок малопродуктивної суєти вона лише імітує зміни. Зрозуміло, які б розумні узагальнені фрази ми не сформулювали і якби точно це не зробили, а воно мало чию душу торкне. Наші душі звикли до того, що подвійна мораль, капітулянтство та безнадія правлять бал. Тому давайте у спротив цьому сфокусуємо увагу на конкретних прикладах атавізму в організації нашої освіти.

Конкретика

Інспектор/директор. Кожен з них реально може лише попсувати нерви поганому працівнику, а вагомо вплинути на його соціально-матеріальний стан – дзуськи. Гарні працівники у нас незахищені від безмірних вимог, а натомість ледачі та невмілі є недосяжними щодо дійових санкцій. Маніпулюючи перевірками прокуратури, профспілок та інспекцій саме ледарі не дадуть жити управлінцю, котрий здумає налагодити у закладі чи освітянській мережі по-справжньому ефективну та всеохоплюючу, а не лише вибіркову дисципліну праці.

Атестаційні комісії. На відміну від розвинених країн у нас замість незалежних, тобто автоматизованих процедур атестації спеціалістів, до сих пір "вдосконалюється" механізм локальних комісій, за якого свої атестують своїх. Не будь останнього, а дій механізм комп'ютерної атестації чи інститут незалежних від місцевих впливів інспекторів, то й наші педагоги шукали б джерела ефективної самоосвіти та консультаційні центри.

Звісно, що компетентність сама по собі не є гарантією задовільного рівня старанності у практичній роботі. А тому директори шкіл повинні мати реальні, підкріплені елементами об’єктивності форми впливу на загальний "бал" кваліфікації вчителя.

Атестація учнів. Не є реально мотивуючою наша практика державних підсумкових атестацій за 9-й та по закінченню 11-го класів. Все у тім, що атестують ті, хто й навчав. Щоб як вчитель, так і його учень були дійсно вмотивованими до засвоєння знань, а не лише до "проходження" програми потрібна система незалежної атестації. Світ знає різні форми і не складно, ні не скопіювати, а просто запровадити подібну, але власну, було б бажання чи усвідомлення потреби. Звісно, що з наближенням до старшої школи не кожному учню потрібно готувати себе до університету, а тому потрібні принципово різні як програми навчання, так і форми атестації.

Профільні шкільні заклади. Ми до сих пір зберігаємо наскрізний та однаковий для всіх школярів перелік з двадцяти (!!!) однакових предметів. У таких умовах звіти щодо профільної старшої школи є не більше, ніж її симуляція.

Мережа закладів. У нас до сих пір реально діє лише поняття мережі класів закладу/району, а не мережа шкільних закладів. Задіяти сучасний світовий підхід, що старша школа має складатись із принципово різних закладів ми все ще не здатні.

Освітяни. У середовищі шкільних педагогів побутує жарт "Що не кажи, а бути вчителем класно. От, якби ще учнів не було". Втім, дехто у нетрях нашої освітньої системи саме так і живе – вважається освітянином, а з учнями не пересікається. Натомість саме ці "освітяни" подаються суспільству як більш значимі, ніж практикуючі вчителі. Наприклад, громада платить гроші шкільним методистам зі сподіваннями, що від їхньої діяльності вчителі будуть розквітати як рослини під теплим сонячним дощем завдяки добрій методичній підтримці та підживленню свіжими думками, ідеями тощо.

Але в житті навпаки – від появи у школі методиста вчителі в’януть, бо ті ведуть себе як холодні, суворі та настільки вимогливі інспектори, що й у Міністерстві таких не знайдеш. До того ж ще й приходять у моменти надвисокого напруження – під час підсумкових атестацій. І саме у цей день змушують вчителя заповняти довідку про виконання програм та акт результатів " вивчення". Ще методисти люблять узагальнювати передовий педагогічний досвід. Це означає, що успішному вчителю потрібно самому на себе заповнити запропоновану схему опису досвіду.

Вчителі не протестують попри існування наказу МОН про подолання бюрократії в освіті, бо ж "попереду атестація". Але методист має бути не носієм вимог чи нав'язливих порадах, а джерелом предметно-методичних консультацій. Збереження методкабінетів як ремонтно-каральної служби є повним атавізмом. Ніде у світі такого не має, бо краще просто не допускати до вчителювання недовчених людей.

Вчителі. Але в освіті як у музиці існує унікальний парадокс. Багато співаків ідеально правильно попадають у ноти, але на їхні концерти практично ніхто не ходить. Глядачі заповнюють стадіони у тих виконавців, котрі окрім правильних нот ще й мають такий тембр, що чіпає душу. Так і на долю учнів реально впливають не ті освітні посадовці, котрі знають все про правильну педагогіку, а практичні шкільні педагоги та керманичі, котрі здатні засіяти добре зерно як у розум та вправність, так і в душу школяра.

І вихід з провалу, назва якому пострадянські освітні атавізми,у адекватній часу організації діяльності педагогів, за якої головними на освітньому полі постануть тисячі таких, котрі мають співзвучний своїм учням та часу педагогічний тембр. Відомо, є вчителі, котрі скоріше ладні провести зайвий урок, ніж сидіти над записами у класні журнали.

Сумно, але у нас надто багато тих, кому краще писати папери, ніж проводити уроки. Владі пора навчитися по-справжньому підтримувати перших, і припинити оберігати існування в освіті других. Невже у нас до сих пір така влада, котрій потрібна саме пригноблена бюрократизмом школа, щоб вряди годи не виховувала суспільно активних творчих людей.

Мотивація. Що ж вирізняє організацію освітньої справи гідним до часу чином від історично застарілої?

Відповідь проста, але максимально вичерпна: "Мотивація, мотивація і мотивація"! Без адекватної сучасним людським поглядам та потребам мотивації тих, від кого суспільство очікує продуктивної освіченості діла не буде. Скільки не вкладай у посередників, а без турботи про прямих носіїв освіченості громаду чекають провал за провалом і не тільки в освіті, а й у всіх важливих сферах. Бо ж без освічених громадян як-то кажуть "і не туди, і не сюди"!

Можна достатньо вкласти коштів в освіту, але так, що до вчителя та учня мало що дійде. За здоровим глуздом, коли освіта організовується без лицемірних декларацій, гроші та суспільна підтримка спрямовуються на пошук гарного вчителя та його мотивацію до якісної співпраці з учнями. Звісно, що не меншої уваги потребує питання створення гідних умов існування самої школи, а не тих "освітніх" контор, котрим не відомо що являє собою пересічний сучасний учень. Шкода, але у нас до сих пір навпаки - краще життя у вчителя наступає з переходом на роботу до того "освітнього" закладу, де голова не пухне від галасу дітей.

Володимир Бєлий, для УП.Життя