Живе мистецтво

Почався суд над вбивцями Оксани Макар. Пам’ятаєте, наші газети пістріли (і будуть, бо розгляд справи затягнеться) заголовками "Справа Оксани Макар сколихнула всю Україну"? Всіх зачепило звірство, вчинене по відношенні до дівчини. А чому? Люди так створені, що завжди реагують на те, що стосується їх самих, хоча можуть цього не усвідомлювати.

Подивімося на самих себе. Розмовляю зі знайомою. Вона сама виховує хлопчика, йому незабаром – 5 років. Ділиться досвідом. Побачила, каже, як в садочку, коли забирала малого, ровесниця на нього замахнулася.

"Я вхопила її за руку, стисла, і кажу: "Не дай Бог, вдариш його…." (не буду брехати, стерлося в пам’яті фраза повністю, але тон, агресія з якою переповідалося, змусили мене, кажу чесно, зробити крок назад). І з таким же сичанням, як до мене, вона, очевидно, повчала й сина: "Я його вчу: тебе вдарили – заїдь так, щоб стіна віддала!!!"

"Всім?" – запитую, маючи на увазі і хлопців, і дівчат (хоча, яка різниця?). "Всім! А що - мені треба, щоб він в 16 років плакався, що його б’ють дівчата?" От так виховують хамів, подумала я. І вже не задавала питання їй, що буде, коли син заїде їй як виросте; чи що буде, коли хлопець не розрахує сили, і так вдарить, що не буде кого рятувати.

Перші уроки життя – і насилля теж – діти беруть у батьків. Не сумніваюся, що ті синки з Миколаєва теж чули подібне від батьків – мами чи батька ("заїдь йому так…."). Як правило, у хлопців, які виростають жорстокими – такий же батько, а неповага до жінки виховується на прикладі неповаги батька до матері.

На "1+1" робили сюжет на тему – хто ж виховав цих виродків. Основна риса жінок, сини яких садисти – відсутність власної особистості. Це, зазвичай, субтильні, із слабкою волею люди, із погано вираженим власним "я". Діти ними маніпулюють з дитинства.

Дівчат у нас також виховують так, що насилля вважається нормою. Сидимо увечері в пісочниці з мамочками. Приходить сусідка з двома дівчатками – три і 1,5 роки. "Моя Аня - сьогодні тихенька…Виходили з дому – получила дубця"… Я спочатку не зрозуміла – якого дубця?

"Ти що – її била ? Прутом?"- нарешті доходить до мене.

"А що – рукою!?!"

"А ти знаєш, що за фізичне насилля у нас передбачена кримінальна відповідальність?" - включаю тяжку артилерію.

"А я її не б’ю. А її виховую".

В українців досі фізичне покарання – норма. Батьки не усвідомлюють, що фізичне покарання взагалі нічого доброго не дає. Хіба що знімає у них напруження - дає можливість вилити агресію. Звичайно, дитина налякається і може, буде тихішою – але це тільки від страху. А на страху нічого конструктивного не збудуєш.

Тепер про "виховую". Українці – народ інфантильний, і думає, що якщо в сім’ї з’явилася дитина, то це означає, що від самого факту вони стали такими дорослими, що все знають, в тому числі, як її "виховувати".

Насправді – навпаки. Поява дитини – це тільки початок справжнього самовиховання. Тому що виховання – це процес спільний: якщо ми хочемо щось культивувати в дитині, щось в ній виростити, то мусимо і самі змінюватися, самі до чогось доходити, доростати.

Виховання – це коли росте і дитина, і дорослий. Ми часто чуємо, що дитина не слухається, вередує, б’ється, плюється, кидається піском. Ми критикуємо дітей, але в нас чомусь зовсім немає претензій до себе. І, не знаючи, як можна вплинути, ми їх "виховуємо", деградуючи при цьому: не усвідомлюємо, що нами при цьому керують наші страхи і комплекси.

Як казала моя сусідка, "Мені не треба, щоб в 10 років вона відбилася від рук, загуляла!"

По-перше, якщо вже в тебе виник такий страх, то це твої проблеми: розберися, чому ти боїшся, що дитина почне "гуляти", може – не довіряєш, може – тобі мама не довіряла…

По-друге, тільки дитина відчує, що вона фізично сильніша – дубець відразу втратить силу. Чим тоді на неї вплинеш? Ще одна знайома всерйоз переймалася тим, що її дочка може бути нетрадиційної орієнтації. Причина – дівчина не хотіла зустрічатися з хлопцем, який подобався мамі і тату.

"Я кажу чоловікові, "А може, вона – лесбіянка?" – розповідала мені.

До речі, ця тема – досить модна: знаю мамочку, яка консультувалася в психолога на предмет того, що її малий попросив купити іграшкову колясочку, яку традиційно катають дівчатка… То може спочатку повичищати сміття зі своїх голів, щоб не псувати життя теперішнє і майбутнє дітям?

Найгірше, що насилля (не тільки фізичне) стосується майже кожної сім’ї. Недавно на тренінгу я познайомилася із колишнім працівником дитячої кімнати міліції, який звільнився з роботи, бо (мужчина, кремінь, мент!) НЕ ВИТРИМАВ того, з чим доводилося мати справу. В одній сім’ї батько катував 13-річного підлітка тим, що стояв над ним скелею і рахував, коли той віджимався від підлоги – "40… 50… 60"!; в другій хлопчика батьки прив’язували до батареї, і йшли в клуб – активний дуже був; в третій батько відвозив дитину в дитячий будинок за непослух і, під її крики, залишав там на кілька годин (домовившись з завідувачкою).

Бо ми – батьки! Ми – завжди праві! Бо я так сказав і все! Ми – істина останньої інстанції! Наше має бути завжди зверху! Останнє слово – за мною! Що – ще не заспокоївся!?

"Она НЕ УСПОКОИЛАСЬ, и тогда я ее задушил…" - розтиражували ЗМІ слова одного з миколаївських садистів. От власне: ми хочемо добити, докінчити, довести – настояти на своєму! Бо ми – праві!

Страшно, але це – одна модель поведінки. Що в Миколаєві – щоб "успокоилась", що з дубцем, що з батареєю чи віджиманням від підлоги чи будь-яким іншим насиллям. Модель – одна, тільки в наших випадках втручаються якісь вищі сили і не доводять до кровавого місива.

Місяців два тому я дала собі слово, що не більше вдарю свою Ангеліну (каюся - попадало по попі, хоча і рукою): вистачило того, що побачила, як вона, ображена, обіймає Вінні Пуха - шукала захисту. Тепер, коли вередує, наприклад, під магазином щось вимагаючи (може качатися по траві після дощу чи розтягтися в повний зріст на асфальті, по якому і собаки, і люди, і на велосипедах), а я відчуваю, що закипаю і зараз не втримаюсь… відходжу. Сиди на асфальті!

Зупиняюся метрів за 20, щоб бачити всю картину. З 10-ти людей (поруч –супермаркет) хтось підійде. Так і є. Молода жінка нахилилася. Мабуть, запитує, де мама… Мала щось "бу-бу" – говорить погано. Та присіла біля моєї дочки, роздивляється – чи немає когось поруч з батьків. Ангеліна коситься в мою сторону – бачить мене, але все одно – "бу-бу" до тьоті (їй вже самій цікаво…) Але – основне! – напруження спало, надрив закінчився (я тоді й підхожу).

Ми живемо з людьми, не на безлюдному острові: треба чути один одного, бачити, що відбувається поряд, не соромитися втрутитися в ситуацію, бо часто просто треба переключити увагу – і конфлікт розрядиться. Але, на жаль, поведінковий стереотип "моя хата з краю" в нас ще глибоко в підсвідомості.

Вміння згладжувати такі ситуації, не доводити до вищої точки конфронтації, і є мистецтвом виховання. Живе мистецтво. Мистецтво виходити з критичних ситуацій людиною. І дитина тоді вчитиметься в житті не ламати через коліно когось, а йти на компроміс. Не наполягати на своєму за будь-яку ціну.

Живе мистецтво – це коли треба приймати рішення зараз, ти маєш бути майстром тут, у цю хвилину, секунду видати щось креативне, конструктивне, результативне. І воно має відбуватися легко, спонтанно, ніби само по собі.

Колись ми вчили на психології, що вміння спілкуватися – це коли ти вмієш знайти спільну мову з усіма людьми, не залежно від віку, професії, соціального стану. А я думаю, що якщо ти навчишся спілкуватися, знаходити спільну мову з дітьми (особливо – раннього віку – до 3-х років), навчишся їх розуміти, зацікавлювати, "переключати" увагу в потрібному руслі, не вестися на маніпуляції, тоді ти легко зможеш спілкуватися із ідіотами, і з дурисвітами, і з геніями.

Читала, що в середньому український батько проводить з дитиною 4 хвилини в день. Цікаво, що він робить в ці "золоті" 4 хвилини? Що взагалі можна зробити? Ми якось так виховуємо дітей, ніби їх немає. Робимо всі свої важливі справи, а вони хай пристосовуються. Ми недооцінюємо, взагалі не цінимо дитинство. Нам основне – щоб вони виросли, при цьому повторюємо, що "маленькі дітки – маленькі бідки, великі дітки – великі бідки". Мантра спрацьовує.

Я недавно зрозуміла навіщо нам діти: щоб перестати бути егоїстами. Від природи люди є егоїстами, і тільки поставивши у центр свого всесвіту іншу людину, ми по-справжньому можемо стати зрілими. Але ми – країна егоїстів. Тому що де-факто в нас на першому місці – дорослі. А має бути – навпаки. Казав доктор Комаровський, що в Україні більше організацій, які захищають тварин, ніж тих, які захищають дітей.

Коли будете осуджувати насильників із Миколаєва, подивіться на себе, своїх дітей, задумайтеся над тим, що ви сьогодні зробили не так, чого не зробили, а було треба. Чи знову підняли на беззахисну дитину руку? Якщо батьки хоча б зрозуміють, що вони чинять насильство через те, що НЕ СПРЯВЛЯЮТЬСЯ З СИТУАЦІЄЮ, що зірвалися, що втратили терпіння, і що вони при цьому завжди не праві, то це буде великий крок вперед.

Батьки, хочете, щоб ваші діти були щасливими – будьте мудрими. Виховуйте спочатку себе.