Книга і Камінь

Цього разу я не просто так навідався до вуйка на Перевал, я привіз йому свою нову книгу. Власне, сама книга складалася з оповідань, більшість з яких народилися саме тут в бесідах з Дезийдерієм Васильовичем.

Але, попри це, я, подарувавши книгу, послухавши стриману похвалу вуйка, почав йому переповідати основні сюжети. Зрозуміло, що я більше зосереджувався на суспільно-політичних матеріалах, які не торкалися наших попередніх з ним розмов. Однак, висновки цих статей та оповідань формувалися під впливом настанов вуйка Дезя. Згодом, помітивши усмішку Дезийдерія Васильовича, який швидко зрозумів зміст книги, я зосередився на тому, що стосувалося не стільки тексту, скільки мотивів до його написання.

Так, я розповів, що появі книги передувала моя бесіда з Лесею, якій я розповів про свій намір. Тоді Леся зреагувала миттєво: "От і добре, ми маємо "одне дитятко", будемо мати два".

Помітивши, що вуйко не зовсім мене розуміє, я вирішив пояснити йому ситуацію, але почав здалеку.

Якось у автобусі "Чернівці-Київ" я їхав разом з дуже цікавим чоловіком. Це напрочуд освічена, ерудована і фантастично обдарована людина. Досить сказати лише, що він викладав в університеті курс зарубіжної літератури, має видані власні підручники, знається на теології, пише вірші і т.д.

ВІДЕО ДНЯ

Звали мого знайомого Семен. Так трапилось, що він переживав глибоку втрату: померла його донька – талановита поетеса і неосяжна натура. Семен читав її вірші, а я слухав. Згодом вірші перейшли у спогади, роздуми, і я наважився попросити Семена прочитати власні вірші.

Він читав, мовчав, щось пригадував і знову читав вірші. Потім Семен, на моє прохання щось уточнити, почав пояснювати мені деякі настанови Блаженного Августина. А, коли він зупинився, я не втримався з коментарем:

Учора, завтра, нині і завжди,

Є Пілат, Воланд, Ієшуа та Майстер.

Час змінює акторів, декорації…

Та сенс – один: ми звідки? І куди?

Семен здогадався, що це мій вірш, і попросив щось прочитати ще. Я пригадав кілька віршів, які підходили до настрою, тому що сам нещодавно пережив емоційну втрату.

Ми саме проїжджали по окружній повз Хмельницький. Щоб якось змінити настрій, я сказав Семену, що про це місто у мене є хоку:

Нічним Проскуровом

Їде самотній тролейбус.

Бачив би Бабель…

Коли я замовк, Семен посміхнувся, зазначив, що це не зовсім хоку, що йому подобається прикінцева алітерація "б", і запитав мене, а чому я не публікую свої вірші? У мене і не було ніколи цього в голові. По-друге, я їх вважав не достатньо досконалими, а тому ставився до них дуже інтимно, а по-перше, я їх знав лише на пам'ять, а записувати почав нещодавно, тоді, коли одного разу зрозумів, що забуваю їх тексти.

Це не справило на Семена жодного враження, і він сказав тоді визначальну фразу: "Так не можна. Ти ж не будеш народжувати дітей, щоб тримати їх у льоху".

Так я пояснив вуйкові Дезю реакцію Лесі щодо мого наміру видати ще одну книгу.

Дезийдерій Васильович, який весь цей час зосереджено слухав мою розповідь, нарешті посміхнувся: "Мудрий чоловік твій знайомий Семен".

Я вирішив більше не повертатись до змісту книги, бо відчував, що вуйко вже приготував для мене якусь пастку. Як не говори, але в багатьох переказаних мною настановах, Дезийдерій Васильович орієнтується набагато вправніше, ніж я. Тому,завести мене у протиріччя для нього ніколи не складало проблеми. До того ж, він завжди це робив з гумором та іронією, спогад про які потім довго мене допікав.

Тому я вирішив розповісти, що мої друзі теж дуже втішені виданням книги. Один з них навіть навів приклад, що інформація на паперових носіях зберігається тисячоліттями, а на електронних – щонайбільше десятки років.

Але я швидко зрозумів, що даремно стараюсь, бо Дезийдерій Васильович сам мене похвалив і зазначив, що я навіть не уявляю, яку зробив гарну справу. Це мене і насторожило. Навряд чи вуйко мав на увазі те, що в розповідях згадувався він. Вуйко у свої слова вкладав якийсь інший зміст, який я не розпізнав. Він помітив мої роздуми, але пояснення, як виявилось, відклав на потім.

Далі ми з вуйком говорили про буденні справи Перевалу, про "симпозіум" науковців, що щойно відгримів тут у притулку. Відтак, ми домовились про наступну зустріч, і я вийшов за поріг, а вуйко Дезьо пішов мене проводжати.

Коли ми вже прощались, то Дезийдерій Васильович вийшов за хвіртку і підняв з дороги камінь. Він простягнув його мені і спитав: "Що це?" Навчений минулим гірким досвідом, я знав, що зараз не та ситуація, коли потрібно проявляти "крєатів", бо відразу потрапиш на кпини. Тому відповів просто: "Це – камінь".

Вуйко посміхнувся, побажав мені гарної дороги додому і, поклавши мені в руку камінь, мовив: "Це теж Книга, тільки ти не знаєш букв, якими вона написана".

Поки я, ошелешений, намагався осягнути сказане Дезийдерієм Васильовичем, він поплескав мене по плечах і побажав на прощання: "Світла в хаті".

Дорогою до Чернівців я стараюсь усвідомити те, що сказав мені вуйко Дезьо. Камінь лежить у мене в сумці і не дає забути нашу розмову. Я уявляю собі, як, через тисячі років, нащадки, розгрібаючи залишки нашої цивілізації, не можуть второпати, що це воно таке, коли поряд з кістками людини знаходять диски, флешки, чи ще щось, що є носіями інформації нашого світу.

Вони намагаються щось зрозуміти, але це їм не вдається. "У них немає нашої операційної системи!", - спадає мені на думку. Так і ми не можемо "прочитати" Книгу каменю. Ми не маємо відповідної ОС.

І як тільки я знаходжу таке пояснення, то раптом пригадую посмішку вуйка Дезя, коли він давав мені у руки камінь. І нове відкриття приголомшує мене: "А у вуйка Дезя така "операційна система" є! Він вміє читати Книгу каменю!"

Кожен камінчик, травинка, дерево чи рівчак – це усе Книги вуйка Дезя. Цей увесь Світ – це його діти. Тому він ставиться до усього сущого в ньому, як до своєї родини.

Якою ж мізерією я видався сам собі цієї миті разом зі своєю книгою. Але напутні слова вуйка Дезя: "Світла в хаті", – підказали мені, що у горах усе стає очевидним, але – усе не так просто.

Я пригадав, що вуйко Дезьо полюбляє казати: "Бог зробив нас подібними до Себе, але дозволив нам бути собою". То ж, можливо, кожен з нас має свою "абетку" до Книги каменю, лише ми затулили її "собою"?

Реклама:

Головне сьогодні