Нє хадітє дєвкі замуж за інастранцев
Сьогодні краєм ока побачила кінець новинного випуску, а остання фраза рум'яного диктора просто потягла за собою бегфордів шнур моїх не завжди вільних асоціацій.
"Впрочєм, нє хадітє дєвкі, замуж за інастранцев. Увєрєн, і здєсь для вас найдьоцца сільнає плєчьо". Он як. За генофонд пацан задумався.
До речі, фінальною сценою сюжету про пошук закордонних женихів було те, як дічина-марина, постійна клієнтка шлюбної інтернет-агенції, радо повідомляє, що таки знайшла собі хлопця.
І не якогось там іностранця, а їх у неї було штук зо 50 на вибір, тільки все в них було не те: не ті книжки, фільми, музика... А простого, нормального парня, із Луганська, так само, як і вона. Хоч пагаваріть є про що із ним — рядовим трудягою... депутатом. Ну, хоч працювати красуні не доведеться, манікюр собі зношувати.
О, до речі відразу про манікюр. Адже жоден із доступних в місті Яремча українських каналів не подужав купити трансляцію матчу Україна-Франція, вибір лишався в нас між прослуховуванням на радіо Ера (ах, які туди коментатори телефонують!) і, власне, переглядом гри на німецькому каналі.
Про гру я промовчу — справа минула. Коментатора похвалю — стільки про наших футболістів знають хіба їх рідні бабусі. А от операторів і режисерів хотілося обійняти й плакати. І дати приз — статуйку Золотого Стереотипа.
Вони, звісно, хлопці професійні. Але чи то динаміки не ставало на трибунах у порівнянні з полем, чи може посперечалися вони на ящик пива і щовбан, але кожен "кадр вєка", вихоплений на брендованих "Шахтарем" трибунах затримували перед ясними очима глядача якось занадто довго.
В "кадрах вєка" по черзі з'являвся Синій Манікюр, Червоний Манікюр і Мурло, що заснуло. Останній, зрештою, може, й був собі порядний вболівальник — просто сумно йому стало аж за край, що так зле рідна збірна зіграла. Ми тут відразу: о, проніс пацан бухла, і вирубався як лох.... і варто було таке бабло за квиток платити?!
Але тьоті з манікюрами — це просто мєчти поетів. А особливо тих поетів, що черпали натхнення в Голландії з її славнозвісною антиукраїнською рекламою. Тією, де мишка голландської Порядної Жінки тягнеться гуглівськими варіаціями на тему "Ukraine" і клікає на словосполучення "Ukrainian Women".
А там — ой леле! - цілий гарем напівоголених даш, маш, кать та іншої вітчизняної зброї масового знищення. Невдоволений підстаркуватий чоловік сидить при цьому на дивані, дивиться свій матч по телевізору.
Слоган приблизно такий: "Не пусти його в Україну. Отримай в подарунок кавоварку". От воно абсурдно вам виглядає, так? А тим часом всі голландські канали цей агіт-шедевр у прайм-таймі показують. Ще й судовий позов української журналістки "Інтерфаксу" за приниження національної гідності відхилили.
Ха-ха, мовляв, та то ж ми зі стереотипами бавимося! Що ж. Давайте й ми побавимося у відповідь. Кгм-кгм. Як вам таке: "Голандко! Поголи собі під пахвами й не пусти його до України! Отримай депілятор в подарунок".
Я вже не кажу про те, що за повіями голландським чоловікам далеко ходити не треба — оно їх скільки просто у вітринах на вулиці Червоних Ліхтарів. Найдуться тобі й з України представниці, і Польщі, і всіх країн-учасниць Євро-2012. Все для клієнта.
Ірина Хохол, згадана журналістка "Інтерфаксу", на шоу Шустера позаминулої п'ятниці намагалася викликати в інших учасників шоу бодай якусь подобу емпатії щодо цього приниження людської гідності. Просила, наприклад, адвокатку Тетяну Мунтян уявити, як вона йде по вулиці, а їй якийсь там мачо-гастролер волає про те, що вона красіва дєвушка і шо прайдьомтє-ка.
На що Мунтян заявила, що її ця реклама не ображає зовсім, і що судовий позов журналістки — цілковита маячня, а відтак іще з гордістю додала, що особисто вона себе сексуальним об'єктом ніколи не відчуває.
А я відчуваю. І купа моїх знайомих також. І попри те, що нас дещо напружує зміна виразу обличчя пересічного європейця, котрий спілкувався з тобою на рівних доти, доки не взнав, що ти з України, а значить, як вчить господь-бог-стереотип, приїхала на лови завидного жениха. Нам то чисто фіолетово.
На здоров'я, дорогі вітчизняні й закордонні брати і сестри, сублімуйте собі хоч на "Фемен", хоч на Шеву - волосся на руках не виросте. Кумедно те, що під згадане медійне узагальнення потрапляє вся українська нація. А в нас тут, окрім дівок із довгими ногами, як відомо, ще й корови с агромним вимєнєм є.
І сталевари, й штукатури, й доктори наук, і вчителі. І менеджери срєднього звєна. І ті, хто в Європу їздять по справах, на шопінг, на лікування, на навчання чи з культурною метою. Україна — не суцільний порно-сайт із закосом під сайт для знайомства, а шкода, нє? Ото би була житниця Європи!
Надихнувшись рекламою, двигуном прогресу, групка данських вболівальників позавчора вночі питалася в моїх знайомих, як пройти до певного клубу у Львові.
- Вам ліворуч, а потім звернути за Музеєм-Аптекою. Ви знаєте, де Музей-Аптека?
- Ні, ми не дуже цікавимося культурою. Ми цікавимося цицьками, - відповіли хлопці-молодці.
- Ну, - порадила знайома, - знаєте, деколи перед тим, як піти до цицьок, варто зскочити в аптеку.
- А де взагалі ті цицьки знайти? - не вгавали жертви українських провокацій.
- Гм… думаю, якщо вити на площу Ринок і з усіх сил заверещати "Цицьки!", вони обов'язково впадуть вам на голову...
І пішли мої знайомі геть, розбиваючи галицьку темряву стуком обцасів по бруківці...
До речі. Щодо того, що на підборах ходити — провокація. Я вам скажу, що вчасно знятий з ноги красивий туфель є непоганим засобом самозахисту. Врешті решт, це моє життя, мій гардероб і моє тіло, тож мені вирішувати, що з цим всім добром робити, і плювала я на чиїсь стереотипи.
І з такою ж легкістю, як завалити в кедах на чиюсь пафосну вечірку, я можу ходити на високих обцасах в магазин за морквою.
Свіжа картинка з життя Київського. Після концерту QARPA на підтримку звільнення Гостинного Двору ми з чоловіком зайшли на терасу кав'ярні повечеряти. Одяг, відповідно, на мені концертний.
Дві дівчини за сусіднім столиком довго й детально розглядають нас, прислухаються до нашої англійської, відтак, дещо довше затримавши погляди на моїх височенних, дурнувато-зелених чоботях, із розумінням кивають одна одній і йдуть геть, кинувши прощальний нищівний погляд на мого чоловіка.
"Ото праві ми були щодо цих українок. Диви яка! Захомутала вболівальника хвилин за десять!". І єдине, що ніяк, підозрюю, не тулилося в їх ідеально сформовану картинку світу, це кольоровий кретинізм мисливиці за євро-дядьками, ну і ще, що чоботи ті були без канонічного обцасу в комплекті з декольте...
А я себе ледь стримала, аби не наздогнати європейок і не посвятити їх у жорстоку правду:
- Жіночки. У нас вдома двоє дітей. І собака. І живемо ми, до речі, в Україні.
Бо якось я не готова до боротьби з чужими стереотипами. Наразі маю трохи нагальніші справи тут.