Гол, який ніхто ніколи не заб'є!

– Милий, давай переключимо канал, там зараз почнеться мій улюблений серіал!

– Рідна, але ж "Динамо" грає!

– Ти що, чоловіченьку, "Динамо" любиш більше за мене?

– Гм... та я й "Спартак" люблю більше за тебе!

Анекдот

Для мене завжди футбол був якщо не релігією, то чимось трохи більшим за неї.

Скільки себе пам'ятаю, від молочних зубів, точніше, від їх виникнення, я був закоханий у футбол. І по незрілості світосприймання – у хокей.

Пам'ятаю, у чотирирічному віці, з батьком ми дивилися хокей СРСР-Канада, двох радянських хокеїстів видалили, я плачу, затулив очі, аби не бачити цю несправедливість і поталу, а батько підбадьорює, каже: "Дивись, синку, як наші – тоді ще! – віддано б'ються!" Мені уявилися козаки, маленький загін, який захищає у битві на шаблях клаптик української землі проти навали ляського війська катів! Три спартанці. Не плутати з ненависними мені до цих пір спартаківцями!

Тобто, до шести років я був закоханий у футбол та хокей, а після шести – виключно у футбол!

Бо я зрозумів, що багато голів – то не головне, то профанація азарту. Головне – краса виконання, головне – пристрасть та емоція, головне – втілення мікрокосму в макрокосмі!

У мікрокосмі футболу віддзеркалений макрокосм життя. Немає нічого в житті, що не мало б відображення через призму футбольних фінтів!

Повний спектр, повна палітра життєвих ситуацій, емоцій, сюжетних колізій, психологічних драм та мелодрам, падіння й злету, кипіння пристрастей і знемога під ударами чужої фортуни, викид емоційних шлаків і невчасні серцеві напади – усе це присутнє на футбольному полі під час матчу. На матчі будь-якого рівня.

Кумири та вигнанці, захоплення й ненависть, самопожертва та егоїзм, випадковості та закономірності, несправедливість та жага священної помсти, попіл і Фенікс, вугілля й алмази, Попелюшки й вічно другий невдаха П'єро, собака-поводир та марадонівська "Рука Божа" створюють футбольний спектакль, доводячи його до рівня шекспірівських драм.

Та що там казати: осягнути та перелічити скарби футбольної дійсності неможливо, як зірки на небі та безконечні щоденні мрії пересічного українця про небесну кару для куркулистих сусідів.

"Хоча футбол і не балет.

В нім інші вимоги та виміри,

Класичний кожен пірует,

Чи то пак фінт у Володимира"

Це про Володимира Веремієва, але й загалом про ситуацію.

Я завжди вважав, що футбол не жінка, ним неможливо захоплюватися – його кохати треба!

Я закоханий у гру Шевченка та Безсонова, Яковенка та Райана Гіггза, Мілевського та Марадони, Роберто Баджо та Кіпіані, Нести та Олівера Канна, Шукера та Анрі, Іньєсти та Юнберга, Фернандо Йєрро та Верона, Хенріка Ларссона та Маттеуса, Олександра Чівадзе та Марко Ван Бастена, Джерарда та Віктора Чанова!

Я завжди ненавидів Гаврилова та Черенкова, Хідіатулліна та Дасаєва, Тихонова та Бартеза, Зідана та Дешама, Старухіна та Срну, Дрогбу та Роберто Карлоса, Грачова та Лемпарда! Хоча, певен, серед них є пристойні люди.

Але це гра, я теж, у якості вболівальника, граю у футбол! Я – дієва особа в цьому сценарії! І маю право на любов та ненависть.

Це мій пожитєвий абонемент.

Вони отримують гроші, я – емоції. Я розумніший, бо емоції назавжди лишаться зі мною!

Результат у футболі часто буває несправедливий, не по грі, але хіба справедливість – то головне?

Головне – своя правда. Злиття з єдиновірцями в екстазі, навіть коли ми несправедливо перемогли! Коли фортуна відмовила супернику й розтулила ноги перед тобою!

І так само об'єднує горе: коли ці, – обов'язково! – нікчеми перемогли, обов'язково за допомогою підкупленого судді-п...дораса – твою команду! – тоді об'єднують прокльони, спільний порив, відчуття несправедливості. Адже твої не можуть програти за визначенням!

Футбол об'єднує!

Це найбільш демократична вигадка людства. Він не знає соціальних розшарувань. У ньому кожен має власну поважну думку: академік і двірник, Янукович та сільський конюх, Ахметов та жебрак, тощо, однаково розбираються у футболі, його історії та сучасних тенденціях, можуть вести суперечки на одному рівні! Виключення, мабуть, тільки брати Суркіси, ці навіть на власному досвіді не можуть навчитися.

У футболі кожен, на відміну від політики та мистецтва, Карного кодексу та принципів архітектурного будівництва, нумерології, законів фізики тощо – має право мати свою особисту кваліфіковану думку. Тут політтехнології вкупі із психотропією "нє канают"! Тебе не задурять, ти у своїй правді, твоя власна купина визначає твою точку зору на вічне кохання твого життя, яке дратуватиме, кидатиме з холоду в жар і зворотно – але ніколи не зрадить!

Це єдина царина, де ортега-і-гассетівська "масова людина" має можливість природно реалізувати свої схильності, має право диктувати свої умови й визначати критерії та рамки. Мабуть, тому що вони народилися приблизно в один час і випестували одне одного не за чужими, не властивими їм, правилами.

І, як завжди – "але..." Бо навіть кохання у чистому вигляді не існує.

Усі знають, що у футбол грають двадцять два гравці, а перемагають завжди німці. Подякуємо панові Лінекеру за афоризм.

За останні роки я пересвідчився, що навіть у царині футболу все визначене заздалегідь, усе визначається не майстерністю та налаштуванням на гру – а Божою Волею.

Я, взагалі, по життю – фаталіст. Вірю, що тільки внутрішня свобода визначає особистість, а зовнішня – фікція, гра в піддавки. Тільки всередині ми по-справжньому архітектори, ми вільні, можемо або вибудувати храм у душі, або перетворити її на смітник.

Футбол був єдиною шпариною в зовнішньому світі, де, як у покері, комбінації не повторювались, де, як мені здавалося, нема кармічної упередженості, визначеності. Де старий Випадок грає з нами чесно: і за нас, і проти нас одночасно – така вже в нього служба.

Останнім часом, ця моя віра похитнулася.

Занадто багато накопичилось прикладів, які нітять мене, коли запрограмованість на перемогу однієї з команд, примушує геніальних футболістів іншої припускатися дитячих помилок, а м'яч не хоче лізти в сітку воріт визначеного долею переможця, хоч ти його ріж на клаптики.

Цих прикладів визначеності результату – безліч. Я їх не наводитиму ще й тому що на кожен із таких прикладів, кожен футбольний уболівальник має власну кваліфіковану думку.

Але ж я бачу – це саме так. Мене бентежить тенденція попередньої визначеності, яка перетворює ці геніальну гру на ілюзію, а щирий азарт – на милування дурня латкою.

А може, це відбувається тому, що з віком мені стали цікаві завдання, які виконати неможливо? Перемогло не бажання отримати потрібний результат, а прагнення того, аби улюблений процес не завершувався? Світ звузився до потрібних та непотрібних речей.

"Ви оцініть красу гри!" – як співав Остап Бендер у виконанні Андрія Миронова.

А як відомо, у футболі найкрасивіше – то результат на табло. Гра забувається, результат залишається. Зовсім, як у житті.

Футбол перестав бути для мене дивом.

А людина закохується лише в те, чого не може надбати чи не вміє робити сама. Наприклад, чоловіки – у жіноче тіло, чи в зварений жінками борщ.

Тому що, окрім дива, я все вмію робити сам, або навчитися всьому чого не вмію. Я став черствим – і більше не закоханий у футбол.

Передбачуваність, тенденція, соціологія й, навіть, кармічна обумовленість мене захоплюють, але не збуджують.

Як кожен християнин, я визнаю, що кохання – це непередбачене, непрогнозоване, неуявленне, незрозуміле, Богом дароване диво.

Я розумію, що гол, який поверне мені кохання до футболу, ніхто ніколи не заб'є.

Сергій Левитаненко, спеціально для "Української правди. Життя"