Моя Фортеця

Я виразно пам’ятаю ту мить, коли до Хотинської фортеці перестав ставитись, як до туристичної та історичної пам’ятки, і вона впровадилась у моє життя якимось простором нерозпізнаної свідомої матерії. Тому ніколи не їжджу туди на всеможливі "реконструкції битв".

Це було в чудернацькі роки наприкінці 80-х років минулого століття. Тоді межі власності стали розмитими, отже, і поля відповідальності та повноважень втратили свої чіткі обриси. Що кому належить і, хто за що відповідає тлумачилось довільним чином кожним учасником того світу.

Вечірньої пори мене занесло до фортеці. Від міста була чимала відстань, але курей та півнів ще було чути. Сонце поволі сідало за горизонт, та навколо самої фортеці вже поволі впроваджувались присмерки. В цьому і є особливість Хотинської фортеці, що вона розташована не на узвишші, а навпаки.

Навколо неї – горби, об’єднані валами, а сама вона розташована у яру, на березі самої річки. Я для себе це пояснював тим, що виникла фортеця не як оборонна споруда, а, як склади з товаром, що розвантажувався тут на Дністрі. Справа в тому, що, якщо пильно придивитись до профілю правого берега, то фортеця знаходиться в чи не єдиному місці, де, розвантаживши крам, по багатьом ярам його можна доправити вгору на плато.

Тому, я гадаю, тут спочатку виникла пристань. Згодом на ній почав накопичуватись товар, який потрібно було зберігати. Склади ці потрібно було охороняти. Так поступово і формувалась ця споруда, яка згодом перетворилась у фортецю.

Я стояв на валах коло церкви і дивився вниз на мури. Основу фортеці присмерки вже брались ховати від стороннього ока до наступного дня, але башти ще чертили виразний силует кам’яниці на тлі сірого Дністра і подільського берегу. Мою увагу привернув міст, і я помітив, що цієї пізньої пори ворота у фортецю були відчинені. Не вагаючись, я попрямував кам’яною дорогою до мосту. Спочатку зникли крики курей і півнів, а згодом я стрімко поринув у незбагненну тишу.

На мить я зупинився. Мене заскочила думка, що лише моє вбрання слугує мені ознакою часу – усе решта було позачасовим, та й сенсу понять багатьох деталей я не розумів. Було цілковите враження, що я потрапив у декорацію зіткану з фрагментів різних часів, епох і культур. Цей еклектичний вир простору і часу, настроїв, смаків і вподобань закрутив мене у коловорот ще не знаних відчуттів. В голові заскрипіли вози, на тлі якоїсь далекої стрілянини загуділи тулумбаси, щось зашурхотіло, засміялось, застогнало. А на довершення до усього, додався запах диму з печі, помережений гірким присмаком кіптяви.

Щойно я ступив на міст, як усе минулося, а, радше, відступило. Пройшовши з затуленими очима міст, я дістався воріт. На порозі я на мить зупинився, потім озирнувся: у пам’яті закарбувалось, що сонце зайшло. Далі – ступив на подвір’я фортеці. Тієї ж миті мене приголомшило усвідомлення величі відкриття нового простору свого життя. У фортеці не було жодної живої душі, і мені тоді здалося, що я взагалі забув, що навколо щось існує.

Перше що мене вразило – це небо. Воно ще зберігало світло згасаючого дня, але… Воно було не безкрає, а вбране в обруч стін фортеці. Небо, яке ти завжди пам’ятаєш, як кулясту площину від горизонту до горизонту, тепер нагадувало чудернацький гобелен, який напнули на мури фортеці. Я обережно пішов у двір, підійшов до будинку коменданта. Сліди розкопок чарівним чином доправили мене назад у час мого годинника і ключів у кишені. Це заспокоїло мене, і я, там, де мене не брав страх висоти, походив трохи по мурах, зазирнув у башти, крізь бійниці помилувався Дністром.

Дійсність почала поволі повертатись до мене. Я почав відчували камінці під підошвою туфель, розрізняти скрип якихось черепків під ногами. Мені стало шкода, що фортеця сама-самісінька, що вона у такому занедбаному стані, що і ворота на ніч немає кому закрити. Я подумав, що їй на ніч немає навіть з ким поговорити і пригадав визначення баби Палажки, яке найкраще підходило до моїх вражень: "Вона – забідована".

За цими думками я підійшов до велетенської криниці посеред двору. Торкнувся каменю, з якого її вимурували і зазирнув вниз. Незбагненна темрява, яка здавалось підступила з глибин землі огорнула мене. Це була безодня, але не небесна, а земна. Я ще встигнув щось крикнути у криницю, та луни вже не почув.

Натомість я відчув присутність усіх тисяч людей, яких напувала ця криниця, почув десятки мов і тисячі молитов. Я закляк, чужа воля сплутала мене і потягла у безодню. На якійсь останній межі, я відштовхнувся від криниці. Просто у мене над головою заіржав кінь коменданта, і я стрімголов, з затуленими очима, помчав геть від фортеці, спотикаючись об якісь дошки та розкидані ядра.

Поки я біг, то картав себе за те, що гакав у криницю, але мене тішило, що не встиг кинути у неї камінчик, щоб по часу польоту визначити її глибину. Зупинився я біля церкви на валах. Від мого попереднього враження нічого не змінилося: цокотали кури, співали півні, лише стало вже помітно темно. Я обережно повернувся у бік фортеці. У мене в голові промайнуло, що даремно я так за нею банував.

Там серед цих мурів ще вирує життя, фортеця ще дає собі раду і, не приведи Господи, потрапити у її сни. Та найцікавішим було те, що жодної тривоги я тепер не відчував. Навпаки, усе набуло ознак якоїсь веселої гри з велетенським звіром, прихильним до тебе. Фортеця відчула мій щем, тож допустила мене до себе і забавлялася зі мною, щоб розрадити мене.

Я дивився на плин Дністра. Неймовірним чином до мене підступив спогад про задачу з "Фейнмановських лекцій по фізиці". Там, пояснюючи нікчемний розмір молекул і їх неосяжну кількість, автор, для прикладу, розраховує, скільки даної миті нас оточує молекул повітря, які були присутні в останньому подиху Цезаря. Ця задача бентежить мене, ошелешує, тому що я уявляю собі, як нині, у Дністрі повз мене пропливає літр води, який міг бачити Сагайдачний.

Людина живе на повні груди лише тоді, коли кожен новий день для неї – це нове інтерв’ю у світу. Але надзвичайно важливо, щоб у такому діалозі вона завжди відкривала для себе щось нове. Бо, якщо її прожитий день - це лише підтвердження набутого досвіду, то такий день змарнований, він не приніс радості відкриття. Коли ваші враження від прожитого, це лише повторення зроблених раніше висновків, то ви в такий день лише відтворили своє минуле.

Та найгірше буває тоді, якщо ви своє минуле читаєте з чорною свідомістю. Щоденне підтвердження такого досвіду повністю полишає вас без правдивого дійсного, і ваше майбутнє перетворюється у ваше змучене минуле.

Зараз, коли я пригадую ті відвідини Хотинської фортеці наприкінці 80-тих років минулого століття, то найбільше мене тішить не те, що я здобув нову уяву про фортецю і живу з нею, як дитина з улюбленою іграшкою під подушкою. Найбільше мене тішить те, як я не побоявся зайти до фортеці ввечері, сам, без присутності жодної живої душі навкруги. В такій ситуації, нині, перше, що б мене сперло, то це думка, "а ж раптом там пси?" І я так нічого би про фортецю не довідався.

Ви собі навіть не уявляєте, яке воно – жити з таємницею фортеці, яку вона тобі довірила. А я знаю це напевно, тому що, коли, того разу, підходив уже до найближчих хат Хотина і востаннє озирнувся на фортецю, то на вежі мені блимнув вогник. Хоча вам, вперше, я признаюся, що то був не вогник, то була сльоза.