Проблеми з зором

15
6 липня 2012

Зараз знову всі будуть говорити про мовний законопроект: що це "харків-2", "здача України", "політичний суїцид Верховної Ради"; про тих, хто голосував за законопроект, кого не було в Україні, кому що зламали в бійках. Знову говоритимуть, говоритимуть, говоритимуть…

Я хочу говорити не про мову, а про балачки. А це – різні речі. Бо саме балачками ми довели мову під гільйотину, зрештою, як і все інше. Одні – балакають, інші – слухають. Ми вже так звикли до того, що політики мають щось говорити, посилати месиджі, відстоювати свою думку, дебатувати, коментувати, що стали сприймати це за їхню справжню роботу.

Роботу, за яку їм платять гроші, дають квартири, привілеї та недоторканість. Звикли й вони: одягнулися в брендове, зачесалися, зручно сіли в крісло у студії – працюємо в ефірі. А потім ми робимо свій вибір: "Гарно балака - тре за нього голосувать".

Низький уклін за це всім "свободам слова", "великим політикам" і решті подібного штибу передачам. Взагалі, вважаю такі прямі і непрямі ефіри з участю політиків - надзвичайно шкідливими. Скільки років у нас вони – п’ять, сім? А яка користь? Кому з людей стало краще жити від самозакоханих монологів політиків, які не чують один одного? Яка проблема вирішилася? Більше стало робочих місць? Знизилася смертність? 

Ніцше говорив, що є люди, які нагадують йому велике вухо, інші – велике око, а є такі, котрі нагадують язик. У нас – дуже великі вуха. У школі ми навчені слухати, в університеті – теж саме, на роботі спробуй не слухати. (До речі, коли людина безперестанку слухає когось більше 30 хвилин, вона впадає в транс, в якому їй можна нав’язати будь-яку ідею. Це і називається зомбуванням).

Треба чи не треба – ми слухаємо, бо в дитинстві виробився рефлекс: тихо, має бути гарна оцінка за поведінку. Тож краще мовчати, і менше рухатися. І ми продовжуємо слухати політиків, як ті баришні, що люблять вухами – не дивимося на те, що народні депутати роблять.

Психолог з Інституту соціальної та політичної психології одного разу посміялася: "Як мені подобається ота реклама по радіо: "Від помаранчевих нам дістався важкий спадок… Ми подолали руїну.… І відразу за нею : "Увас проблеми з зором? У вас - катаракта?"

Якийсь дурень сказав, що в суперечці народжується істина. І ми думаємо, що якщо оці випрасувані дядьки і тітки будуть довго сперечатися в телевізорі, то, ось-ось, життя стане кращим. Ніколи у світі. Істина не народжується в суперечках чи війнах. Щось конструктивне народжується тільки в діалозі, в творчості, у спільній праці. Де ми це бачили?

Ці політичні балачки шкідливі, бо дають нам ілюзію, що щось вирішиться, а ще – відчуття, що ти причетний до великого. Насправді це – велика гра, в якій виграють вони, а ми програємо. Тому що включаємо телевізор, і підставляємо вуха, і на них вішають тонни брехні, злоби, заздрості, корисливості.

Поговорять-поговорять, і у всіх відчуття, ніби робота зроблена (і в тих, хто говорить, і в тих, хто слухає) – стільки ж витрачено енергії, стільки емоцій. Є такі люди, які замість того, щоб розв’язувати проблему, шукати виходи, багато балакають – і в них виникає цілком реалістичне відчуття, що все сталося.

В мене є знайома, яка стабільно щопівроку телефонує та обіцяє заїхати провідати мою дочку, перед тим запитавши "що треба". Я знаю наперед, що вона скаже (і що не приїде) – зайнята, всі вдома хворі те, се... Потім – "ой, не вийшло сьогодні", давай - через тиждень. Через тиждень знову - вагомі причини, а ще через кілька днів - знову та ж мантра…

Потім все стихне – знову приблизно на півроку. Я переконана, що така суєта дає їй ті потрібні відчуття.

Тим, що ми витрачаємо свій дорогоцінний час на перегляд політичних шоу, ми підігруємо політикам - їхній позиції, їхній безвідповідальності й бездіяльності. І не тільки вуха страждають.

В гештальт-терапії є поняття "сміттєвого відра". Ним себе відчувала кожна людина, якій хтось виливав душу про таке-сяке життя, про болячки, біди, нещастя, тероризм, катастрофи, долю України, (агресія – у 100% випадків). Хтось зняв в такий спосіб тягар з душі, а хтось, за законом збереження енергії, все це отримав – той, хто навчений слухати і не знайомий із прийомами психологічного самозахисту.

Те саме роблять з нами політики: своїми словесними війнами дають ілюзію, що вони страшенно зайняті, кидаються один в одного (а потрапляє в нас) свинячими хвостами, рогами, пазурями, і всіма тельбухами, а ми це підхоплюємо, наповнюємося. Це те, що треба тим депутатам: щоб бути ближче до народу. А в народу, у свою чергу, вже є про що поговорити з сусідкою, посперечатися в маршрутці, колегою. Словом, подивившись новини, "свободи слова", у нас вже є .. повнота життя!

Ми не помічаємо, як ця політична балаканина, яка підтримується суспільством, нас псує; як, перманентно перебуваючи в ролі "сміттєвого відра", роз’їдається наша особистість. Вже нормою в соціумі стало критиканство: якщо людина когось осуджує, не схвалює, висміює, викриває – вона вже апріорі розумна. Візьміть хоча б тональність коментарів під публікаціями: у більшості випадків люди зливають бруд, агресію.

Це набагато легше, ніж сформулювати кілька речень, наповнених змістом, які б несли ідею, давали натхнення чи надію. Для цього потрібно постаратися, докласти зусиль, зробити якесь "душевноє движение" за Толстим.

Ця деструктивність дуже добре лягає на нашу незрілу ментальність. Українці – етики. А для етиків характерним є вияснювання стосунків, з’ясовування, хто головніший, хто - з ким, хто - проти кого. Плітки, інтриганство, мстивість, заздрість, "виколіть мені одне око, а сусіду – два", – це все ми.

Для відчуття того, що в житті щось відбувається, все має бути напруженим, натягнутим: щоб у повітрі тремтіло, дрижало, гриміло, метало блискавки, щоб не було спокою, щоб не було радості, а лише страх за своє місце під Сонцем – це ж ми. Ми так живемо щодня. Це – низька етика. А є ще етика висока.

Вона властива емоційно зрілим людям, які вже розставили в житті пріоритети і не зраджують їм, якби переважна більшість не тиснула. Висока етика – це свобода, любов, віра. Це не балачки про свободу, любов і віру, а щоденна практика. Кому конкретно нині стало легше жити від того, що я є на світі – кого підтримав, поміг, порадив? Кому стало гірше від того, що я є на світі – кого образив, послав, пройшов повз? Це – точка відліку.

А якщо про захист мови – то як ти її захищаєш? Балаканиною? Чи ти говориш нею? Бо високі матерії – мораль, духовність, нація, мова, – про це балакати може кожен. Це не важко.

Я знову повторю свою мантру: "Самі винні". І це стосується мовного закону, і всього іншого. Ніколи не повірю, що політики з опозиції настільки тупі, що їх "розвели". Вони далися. Бо такі самі.

Люди продовжують грати в гру – "твій"-"мій" ("Буду голосувати за Януковича, бо він сидів, і мій син сидів"). Це – також проблема, яка стосується не тільки політики – всіх. А ти – від кого? А вона – чия? (низька етика). Так вирішуються різні питання, так працевлаштовуються. Аргумент що ти – людина з такими ж правами (висока етика), що ти – не гірший від свояків, подруг знайомих, кумів, і можеш це довести – не проходить.

Спочатку – свої, які б вони не були. Ми з нашою загальмованістю, автоматизмом, "твій-мій" – ідеальні для нашої влади. На такій ментальності можна стригти мільярди. Бо слухаємо тільки тих, хто голосніше крикне, грюкне, стукне. І – "своїх". Все, як у мавп. У мавпячих стадах також є вожак, є ієрархія, яка не порушується: є ті, хто на "олімпі", є "виконавці", є "маргінали".

Віктор Каган, американський психотерапевт, розповів історію, яка сталася в одному із російських зоопарків. У мавп’ячому стаді помер вожак. Стадо зібралося, щоб вибрати нового – у них також є така процедура. Пережерлися, перекусалися, пересварилися – нічого не вийшло. Зібралися вдруге – те саме.

Нарешті якогось енного разу під час таких "виборів" одна з мавп (здається, чоловічого роду), у якої був низький "соціальний статус", яка перебувала на нижчих щаблях ієрархії цього стада, почала ганяти по клітці відро, котре забула прибиральниця. Металеве відро – по залізній клітці. Шум, гам, стукіт, грюкіт! Мавпи налякалися, і вибрали вожаком … її!

Вибори – швидше, ніж нам здається. Закрийте вуха. Не слухайте пройдисвітів, брехунів. Маєте очі – дивіться, читайте, аналізуйте, робіть висновки.

P.S. Перебуваючи в "екопоселенні" в Херсонській області (два рази на день в обласний центр їде автобус; хліб магазині треба замовляти, щоб для тебе привезли; до найближчої аптеки - 3 км; нема гарячої води, а холодну удень відключають – чим не екопоселення?), де не приймає сигнали мій модем, де мою телевізійну антену заглушила сусідська тарілка, я б про прийняття мовного законопроекту не взнала, якби не смартфон.

Перед тим спілкувалася цілий вечір із сусідами, відпочиваючими, бабусею, яка пасла кіз – хоч би хтось сказав: "Прийняли мовний законопроект". Тільки – про дощ, комарів, урожай, якусь "кровинушку".

Господи, думаю, там, у Києві, під Українським домом - війна, а тут – все до лампочки!!! До лампочки – бо мовне питання надуте, як кулька, на якій Вінні Пух летів за медом.

Наступного дня запитала колишню вчительку, мою 75-річну сусідку - що вона скаже про все це, чи взагалі цікавиться. "Як таке може бути, щоб в державі не було одної державної мови? Щоб кожен регіон собі встановлював свою державну мову? Як діти будуть вступати в університети? На сербській, болгарській? Все одно - на українській чи російській! Розмовляйте на своїй - хто вам не дає, але знайте державну!"

Ні, цим людям не до лампочки, вони – в курсі, вони … бачать. В мене з’явилася надія.



powered by lun.ua