Потреба високого краху

24
27 серпня 2012

Я пишу це, усвідомлюючи знеціненість самої мови і тих її зворотів, до яких доводиться вдаватися. Чую, як іржава зношена мова скрипить і буксує, втрачаючи зчеплення з реальністю. Однак іншої "оселі буття" нам не призначено. Усе, що я можу зробити, аби не надто оскверняти ноосферу – висловлюватися стисло.

Василь Стус у першому вірші збірки "Палімпсести" писав: "Сподоб мене, Боже, високого краху!". Без сумніву, поет отримав те, про що просив. Високий крах – це поразка, яка згодом обертається перемогою, щонайменше – моральною. Це крах християнський, він підносить, а не опускає. Це смерть, після якої неминуче настає воскресіння (перепрошую за пафос знеціненої мови).

Сьогодні Україна живе під знаком низького краху. Низький крах завжди відбувається на тлі відсутності віри. Наприклад, коли "саджають" лідера опозиції, а у народу ця подія не викликає помітної реакції. Ув’язнення вже не сакралізує Юлію Тимошенко, як то було в часи Леоніда Кучми. Їй співчувають, але не вірять. Можливо, надто мало вона давала приводів для віри, сидячи в прем’єрському сідлі. У кожному разі, українська Жанна д’Арк не відбулася.

Ми можемо тішитися, що президент Янукович уже забезпечив собі перспективу максимально низького краху – приблизно такого, як у африканського диктатора-канібала. Але ця історична очевидність не компенсує того факту, що крах його "опонентів" був не набагато вищим.

Нинішня блазенська роль Месії Майдану це підкреслює. Ми думали, що Ющенко-2004 втілює собою момент істини. Виявилося, момент істини – це Ющенко-2012.

Ми не віримо їм – і це нормально. Але ми перестаємо вірити одне одному – і це катастрофа. Скажімо, коли регіонали вкидають "вонючку" в формі мовного закону, їм залишається тільки вдоволено спостерігати, як національно свідома громадськість гризеться сама з собою.

Ті, хто ночував під Українським Домом, дорікають тим, хто спав удома. Ті, хто не голодував – посміюються з голодувальників. Суперечки про форму протесту нівелюють його суть. Здається, нас пре від самої тролячої війни всіх проти всіх.

Журналістка Тетяна Чорновіл пробує бастіон Межигір’я на міцність і демонструє обнадійливий для всього суспільства результат. Однак я сам ловлю себе на першій реакції: "Це флеш-моб кандидата в нардепи?". Нам стає дедалі важче відрізняти вчинок від піар-акції. Ми живемо в державі, всі органи якої гниють заживо. Куди не глянь, все розкладається на очах – церква, освіта, ЗМІ, судочинство, парламент…

Звідси – і абсцес мови, що перестала бути точкою опори мислячого суб’єкта. Ми отруєні її болотними випарами, її трупними токсинами. Слово "патріот" викликає сарказм, слово "духовність" – блювотний рефлекс.

"Цивілізовані правила гри", "європейські цінності", "відповідальність", "єдність", "справедливість" – лексичний мотлох, зужитий сотнями програм і декларацій, які ніхто ніколи не збирався виконувати. Усе це ми вимовляємо, спльовуючи крізь зуби або додаючи "мля". Цінності, мля. Не розумію, як у цій країні можна писати публіцистику. Як тут можна писати, взагалі? Не уявляю, як я стулив докупи ці кілька абзаців.

Я знаю лише одне. Щоб низький крах нашої бидло-еліти залишився її особистою трагедією, ми повинні давати одне одному більше приводів для віри… ну добре, якщо без пафосу – для елементарної взаємної довіри. Вичавити з себе троля. Не розтринькувати рештки свободи на різноманітні міжусобні "срачі". Дати опущеній вітчизні шанс – як не на перемогу, то хоч на високий крах. 

powered by lun.ua