Пожежний менеджмент
За лічені дні до парламентських виборів зовсім не останнє питання на шпальтах ділової преси та порталів про світське життя, вже не кажучи про спеціалізованіші ЗМІ та мистецько-ангажований сегмент українського фейсбуку – це конкурс на посаду директора Національного художнього музею. Я не пригадаю іншої ситуації за останні років 10, коли в українському публічному полі так гаряче й пристрасно, з переходом на особистості й не забуваючи про благо батьківщини та майбутнє її нащадків, обговорювали б якесь явище з царини культури.
Можна вибудовувати багато версій, чому саме Нацмузей чи чому саме пані Міронова як в.о. директора й одна з учасниць оголошеного Міністерством культури конкурсу на заміщення посади директора викликають такі бурхливі й діаметрально протилежні реакції не лише в середовищі фахівців чи художників, безпосередньо пов’язаних із музеєм (чого, зазвичай, варто було б чекати), а й у колах людей від музею і мистецтва максимально далеких.
Однак не може не впасти в око одна деталь – у більшості бурхливих обговорень чи формально-стриманих інтерв’ю, особливо у виданнях, раніше не помічених у надмірній увазі до музейництва, фігурує ключове слово "менеджмент".
Приголомшлива кількість дискутантів почала раптом вболівати за належний менеджмент "головного музею країни": за його міжнародний рівень і цілісність його даху, за резонансність виставок і пожежну безпеку фондосховищ, за черги на вході та охорону на виході, за електронні каталоги, наповнюваність спецфонду і популярність НХМУ серед "успішних і популярних" людей.
Хотілося б обійтись без іронії, але що це, як не епідемія "покращення", що, нарешті, докотилась і до установи за визначенням доволі консервативної й історично – не дуже цікавої прибічникам "покращень" в усіх їхніх варіаціях. А коли без іронії – хіба не дивно, що, дійсно, м’яко кажучи, не останньою культурною установою в країні й точно однією з головних публічних інституцій, яка зберігає, досліджує й репрезентує українське мистецтво – від давнього до сучасного, – яка вже багато років існує з недостатнім фінансуванням, без системного поповнення колекцій, без достатніх експозиційних і фондових площ (незважаючи на всі Президентські укази) і яка, попри все це, змогла стати найактивнішим і найцікавішим музеєм у країні, реалізовуючи виставки й проекти, які уже є частиною описаної та ще не описаної історії мистецтва України, – так активно зацікавились усі просто перед виборами.
У боротьбі за музей – а сьогодні це дійсно боротьба, до того ж подекуди дуже брутальна, – "менеджмент" став головним каменем спотикання. Через неналежний менеджмент звільнено попереднього директора Анатолія Мельника; неналежний менеджмент, який загрожує безпеці музею та його фондів, закидає своїм колегам, тобто підлеглим, в.о. директора Тетяна Міронова у "своєму" останньому блозі (який спалює залишки мостів між потенційним директором і колективом музею); і, врешті-решт, належний, фаховий, досвічений і сучасний менеджер – ось головні аргументи "за" одну з кандидаток у конкурсі на посаду директора, теперішню в.о. директора, в яких немислимим чином зійшлись і міністерські чиновники, і прогресивний бомонд.
Хоча може це дивовижне поєднання й не є аж таким немислимим, адже воно дуже чітко демонструє одну з ключових і найгостріших системних проблем української (культурної) політики – цілковите злиття публічного й приватного, апропріацію публічного приватним і утвердження приватного як остаточного добра й мірила якості та професійності.
У цій системі координат власник приватної галереї цілком може бути (і має бути) директором публічного музею. Так само як мільйонер – мером, а президент – мільярдером.
Це логіка "злиття і поглинання", котра не розуміє принципової відмінності між роботою для публічного (громадського) блага та роботою для власної користі й кишені; між інтересом інституції та власним піаром і задоволенням; між дослідженням і шоу; між освітою і розвагою. Вона в принципі не розуміє поняття "публічного" – тобто належного всім, не у радянському сенсі "не належного нікому", а того, що залишиться поза межами конкретного особистого життя й особистого керування однією волею; того, відповідальність за що лежить на нас усіх, що є нашим спільним, яке не можна приватизувати, підпорядкувати логіці більших грошей, більшої вигоди, більшої кількості відвідувачів чи більшого розголосу. Того, що не вимірюється кількістю й економічною доцільністю. Того, що підтримується державою або відданими (меценатськими) коштами на користь і благо всіх.
Не просто так ICOM – міжнародне об’єднання музеїв – забороняє людям, пов’язаним із арт-дилерством і колекціонуванням, працювати у музеях. Приватна галерея – це завжди приватні інтереси і збагачення кількох конкретних людей. У цьому основа і суть цього бізнесу, бо це – бізнес. Накопичення для себе – капіталу, об’єктів мистецтва, слави – в самій основі суперечить тому, чим є не лише музей, а будь-яка публічна мистецька інституція, працюючи для громади, для суспільства, досліджуючи, зберігаючи, популяризуючи й зацікавлюючи, часто роблячи кроки непопулярні й такі, що їхній результат можна буде побачити лише за довгі роки. Працюючи вглиб, а не ковзаючи на блискучій поверхні.
Приміром, лише кілька тижнів тому Метрополітан музей – один з найважливіших музеїв світу – оголосив конкурс на посаду куратора відділу сучасного мистецтва з такими вимогами:
Досвід:
Мінімум 6 років роботи в музеї або академічній інституції;
Досвід роботи з мистецькими практиками різних країн;
Наукові досягнення, включно з підтвердженими оригінальними дослідженнями;
Очевидна зацікавленість у широких міжнародних зв’язках і в навчанні;
Досвід створення й реалізації важливих виставок сучасного мистецтва з творами, позиченими з багатьох музейних колекцій із різних країн;
Відмінні міжособисті й комунікаційні навички щодо художників, музейних колег, донорів і загальної публіки;
Здатність створювати й зберігати точні й глибоко досліджені дані.
Освіта:
PhD (або відповідний ступінь) з історії мистецтва;
Глибокий досвід у мистецтві 20-21 століть;
Широкий досвід у міжнародній модерній і сучасній культурі;
Добра письмова й розмовна англійська;
Робоче знання щонайменше однієї європейської АБО не-європейської мови.
Нічого подібного в українському конкурсі на заміщення посади директора НХМУ, звісно, немає (є – знання "передового досвіду роботи вітчизняних та світових музеїв; основ трудового законодавства; правил й норм охорони праці, виробничої санітарії та протипожежного захисту"). Утім, посилання на світовий досвід займає чільне місце в боротьбі за директорське крісло. Й це особливо цікаво.
У "своєму" останньому блозі на Корреспондент.нет Тетяна Міронова згадує три світові приклади "успішних галеристів, які ставали успішними керівниками музеїв… Це факт". Отже:
"Джефрі Дейч – директор Музею сучасного мистецтва (МоСа, Лос-Анджелес); в минулому – успішний галерист. За кілька років організував величезну увагу громадськості, медіа та відвідувачів до музею.
Ніколас Серота – директор Tate (мережа музеїв Tate Britain та Tate Modern) до переходу в Tate очолював Whitechapel Gallery в Лондоні.
Адам Вайнберг – директор Whitney Museum (USA). У минулому – засновник Addison Gallery of American Art. За його керівництва музей увійшов в число ТОП-10 світових арт-інституцій".
Почну з кінця.
Адам Вайнберг був одним із директорів Addison Gallery of American Art - публічного академічного музею, заснованого 1931 року, який колекціонує й досліджує американське мистецтво. Перед тим як дістати призначення директора Музею Вітні 2003 року, він від 1989 року був директором кількох департаментів цього музею, тоді – куратором постійної колекції, а тоді – головним куратором музею.
Сер Ніколас Серота був директором галереї Вайтчапел – публічної неприбуткової галереї, яка проводила виставки ключових художників і проекти, присвячені дослідженню важливих явищ британської культури; однією з головних напрямків діяльності галереї є освіта. Її директорами були (і є) такі знані кураторки як Катрін Ламперт та Івона Блазвік.
Але найцікавішим у цій низці прикладів, вартих наслідування, безперечно є Джефрі Дейч, одіозний нью-йоркський арт-дилер, два роки тому призначений на посаду директора МОСА – Музею сучасного мистецтва у Лос Анжелесі. За два роки своєї роботи в музеї, спрямованої на популяризацію мистецтва для людей, "які не розрізняють такі культурні форми як" мистецтво, кіно чи відриття модного магазину, він не лише заслужив прізвисько "дейчетрус" і став нерукоподаваним у мистецьких колах далеко поза Лос Анжелесом. Цього літа, коли він нарешті, після дворічної боротьби, звільнив головного куратора музею Пола Шиммеля, з Дорадчої ради музею пішли 5 членів, серед них такі відомі художники як Ед Рушей і Джон Балдессарі. Останний зауважив: "Аби жити у згоді з власною совістю, я маю це зробити".
На жаль, у Дорадчій раді НХМУ немає ані Рушей, ані Балдессарі, чия позиція могла би бути символічною та важливою для різних кіл, які борються за музей сьогодні. Та й самої Дорадчої ради в музею немає.
Але є майже 300 підписів під відкритим листом на підтримку музею та його нормальної фахової діяльності. А вчора вночі нарешті повстав (а тому й постав) колектив музею, який уперше за ці місяці спромігся публічно сказати, що "вимагає негайного звільнення п. Міронової з посади в. о. директора НХМУ, не допущення її призначення директором НХМУ".
Й, знову-таки, чи не вперше за багато років – це не боротьба за приватні інтереси чи проти конкретної особи. Це боротьба проти системи, які підминає під себе все, навіть не помічаючи власної абсурдності.