Цивілізація примусового обміну

"Де ти, чоловіче?
Яви мені образ твій і дай почути мені голос твій…"

Григорій Сковорода

Наше життя мені нагадує "соціальний бордель".

"Бордель" – це, в принципі, узагальнююча назва суспільного явища, яке існувало у всі часи.

І я не вважаю його чимось ганебним, чи навіть негативним.

Я навіть не впевнений, що учасники цього вічного факту нашого життя, в чомусь занепалі.

"Бордель" – це зло, якщо припустити, що існує версія раціональної поведінки людей. Але я не певен, що існує версія раціональної поведінки. Раціональна поведінка може існувати лише в моделях. В аналоговому світі, в якому ми живемо, раціональної версії поведінки немає! Є – завжди унікальна версія!

У будь-яких моделях кількість факторів є обмежена. Їх можна врахувати. В аналоговому світі кількість факторів незліченна, вона – суть контініум. Тому раціональна версія – це лише домовленість про те, які ми фактори враховуємо, а які – ні. А домовитись в принципі не можливо, бо неможливо врахувати усі фактори. Усі війни, які вело людство, були наслідком "раціональних" рішень.

Отже, вихід є лише один – ДОВІРЯТИ!

А саме відсутність Довіри автор і визначає, як "бордель".

Ми, або прагнемо йти до Творця, або блукаємо манівцями. Найпарадоксальнішим є те, що одне не заперечує друге. І ще невідомо, яка дорога коротша. Бо я не певен в тому, що існує міра у дороги до Бога.

Насправді, є лише добрі слова і добрі справи. А вони залишаються такими і в "борделі".

Звичайно, автор розрізняє, що таке "бути в борделі", і що таке "приймати в ньому участь". Хоча і це є не принциповим, бо є лише творінням і вибором людини і не має жодного стосунку до того, що Сонце світить усім і кожному. Людина може усе своє життя присвятити вдосконаленню того, що вигадали люди, так і не помітивши, що сама вона перебуває у Величному Замислі Творця.

Прокидаючись зранку, ми вмикаємо світло, відкриваємо кран з водою, снідаємо…, тобто, відразу вступаємо у регламентовані взаємини з постачальниками світла, газу, води… Фактично, наше життя починається з виконання певних встановлених домовленостей і зобов’язань.

Вийшовши з дому і сівши у громадський транспорт, ми опиняємось у полі кимсь встановлених правил дорожнього руху.

На роботі ми виконуємо визначені нам функціональні обов’язки. Навіть якщо ми підприємці, то маємо мати якісь патенти, дозволи, касові апарати.

Повертаючись ввечері додому, ми купуємо харчі, отримуємо якісь чеки, в ліфті тиснемо визначені кнопки і підходимо до дверей лише з певними номерами.

А далі – закриваємо кран з водою, вимикаємо світло і лягаємо спати. Але перед тим, натиснемо певні кнопки на пульті чи клавіатурі, щоб взнати погоду на завтра, тому що "читати" небо, хмари і зорі, що за вікном, ми вже не вміємо. І сняться нам сни про те, як ми зранку встанемо, увімкнемо світло, відкриємо кран з водою…

Щоб на світанку росянистою травою піти босоніж куди-небудь в ліс навпростець, в нашому існуванні вже не може і йти мови.

Таке життя можна назвати зарегламентованим. А я називаю його – "борделем": де кожен розуміє по що прийшов, з чим прийшов, але відчуває, що робить щось не так.

Людина, яка замислена в парадигмі благодаті Дару і піклування, заблукала в дискурсах цивілізації примусового обміну.

І нема тому ради.

Я добре пам’ятаю, як у нашому селі Антоська носила бабі Савчучці яйця, коли її кури не неслись. А все тому, що коли Савчучка посадила часник, але не загорнула його, бо пішла саме доїти корову, то антощині кури на грядці наробили глуму: поїли і розпорпали зубки часнику.

Так само і Василь ходив до Ростіка допомагати йому ставити металеві ворота, хоча у самого були ще дерев’яні, бо Ростік перед грозою завернув з дороги на луг і допоміг Василеві згребти сіно в копиці перед негодою.

І ніхто акти звірки не складав, ніхто не "міряв" свою участь. На селі зголошуються допомогти навіть не уявляючи, у якій нагоді допомога буде потрібна тобі. Тому що саме життя багатьох поколінь переконало людей, що взаємодопомога і піклування – це найпродуктивніша версія життя спільноти. Село ще перебуває у благодаті Дару. Але…

Я натискаю клавішу "Enter" і несподівано для себе намагаюсь уявити, як ця моя дія кореспондується до того, що цієї миті у садку діда на землю впало стигле соковите яблуко, яке нікому підняти.