Кам’яні квіти Каталонії

У цій країні ніколи не заходить сонце. Так здається, коли з холоду Галичини – виправданого несамовитою палітрою осені – потрапляєш у літо Каталонії. Нав’язливе своєю непорушністю, вічнозеленими рослинами та незмінно напівроздягненими жінками.

А далі починається знайомство. Як це вже було колись з кожним хоча б раз у житті. Вивчаєш контури її тіла, лінії рельєфу, профілі гір, блиск та колір прибережних вод. Втягуєш в легені запах її теплого повітря, наповненого ароматами субтропічних квітів, зачаровано слухаєш дивовижну вимову, яка так не схожа на звичну іспанську. Після цього може прийти справжня любов.

Відчуваючи благодать місця, немов перший несміливий поцілунок, сідаєш за невеликий автомобіль, зливаєшся тим самим з більшістю, і рушаєш у подорож.

Попереду Барселона. Місто, яке у мріях більшості впевнено утримує другу сходинку після Парижу. А якщо обмежитись більш "гламурною" аудиторією, то максимум третє після Венеції. Як би там не було, але кожен поважаючий себе обиватель середнього статку вважає за потрібне побачити Барселону. Ну і нехай. Шкоди від цього не буде нікому, навіть все ще шумним, але вже не таким як у Криму, росіянам. Адже Барселона – це ліки сповільненої дії, але з гарантованим ефектом.

Місто, яке з віддалі манить фантасмагоричною химерністю генія Антоніо Гауді, зустрічає і вражає на початку розсудливим геометричним мисленням. Паралелі, діагоналі, квартали, як іграшкові кубики, перетворюють Барселону на дитячий конструктор, яким хочеться гратися у дорослому віці. Що, зрештою, і робили каталонські архітектори-модерністи сто років назад.

Розуміння цього приходить повільно, пізніше, майже у такт очікуванню на гарячу паейю у тісному просторі непомпезного, але органічного простору ресторану.

Тож спочатку, від першого погляду, високі будинки центральної забудови у чіткому каре супроводжують туристів, намагаючись не відволікати їхньої уваги від туристичних крамничок, продуктових базарів та брендових магазинів. Проте у такій стриманості фасадів прихована аристократична гідність міста.

Після бароково-класицистичного надміру Італії, яке нагадує архітектурний карнавал, після величної монументальності австро-угорських міст, Барселона приваблює тактом і скромністю, за якими простежуються природність і органічність. Архітектурний орнамент Барселони витікає з пейзажного простору, серед якого вона розташована.

Варто проїхатись узбережжям Costa Brava, щоб зрозуміти душу Барселони. Вона – унікальний приклад того як місто стає продовженням ландшафту, а гори – обвітрені, зморщені часом – перетворюються у рукотворні будівлі, на яких ці зморшки проступають лаконічним, але витонченим орнаментом. На нього можна не звертати уваги, як і на гори довкола і нічого не втратити від того малого, що мав. Але можна і варто спробувати увійти й зрозуміти цю тонку гру каталонських архітекторів з природою.

Естетичним апогеєм цієї гри є, безумовно, Антоніо Гауді, типовий геній каталонського духу. Безумовно, унікальний, адже геній. І безумовно типовий через те, що цьому народу притаманні саме такі – химерні, революційні у мистецтві генії. Жоден інший народ не віддав світові стільки митців, які вдало боролися з реальністю та успішно творили власні альтернативні фізичні та духовні світи. Починаючи від середньовічного Раймона Лурії, через Жоана Міро, Сальвадора Далі і завершуючи Антоніо Гауді, каталонські генії створили власну, виразну фракцію на культурному Олімпі.

Гауді, з яким Барселона найбільше пов’язана, перетворив Місто не просто на музей свого імені, а на візуальне представлення особливої долі та окремішності Каталонії.

Барселона дивовижним чином перескочила бароковий і класичний період в архітектурі, майже не залишивши у собі яскравих зразків цих епох (як вийняток – площа Іспанії з величними будівлями в імперському класичному стилі – але ж не випадково вона й називається площею Іспанії).

Барселона цілком – історично – продукт і продовження середньовіччя. Найцікавіше, що можна знайти у Барселоні – це готика і неоготика модерністів, у першу чергу Гауді. І що важливо знати, не лише Гауді, як це нав’язливо пропонує нам туристична індустрія.

Інша річ, яку потрібно розуміти мандрівникам і просто туристам – культурна та інтелектуальна опозиційність Каталонії до Іспанії. Це багатосотрічне протистояння сформувало самобутній характер Каталонії, в основі якого відсутність імперських ознак в архітектурі, свобода у перетворенні природи та сміливість і часом епатажність творчого мислення. Сучасним, хоч і дещо спрощеним відображенням цього протиставлення є футбольне протистояння ФК "Барселона" та мадридського Реалу.

Історичним – протистояння фашистського народного і клерикального Мадриду та анархічної та комуністичної Барселони під час громадянської війни.

Геополітичні поразки Каталонії компенсувались естетичними перемогами над Іспанією. І Гауді разом з цілою когортою інших талановитих митців-модерністів стали культурною зброєю підкореної, але нескореної провінції.

Усі ці Sagrada Familia, casa Battlo, La Pedrera, парк Guell роботи Гауді, інші будинки – витвори Доменека-і-Мунтанера (casa Лео Морера), Пуч-і-Кадафалька (casa Амальє), Енріке Сангієра перетворили Барселону на зразок музею під відкритим небом, в якому, втім, дихається вільніше, ніж деінде ще. І не лише дихається, але й відпочивається повніше. Адже Барселона живе удень і не спить вночі.

На її розлогих проспектах комфортно себе почуваєш з перших годин перебування, а різноликий і різноязикий натовп дуже швидко стає таким же органічним і близьким атрибутом міста, як і його архітектурні шедеври.

Sagrada Familia в теперішньому вигляді – не стільки творіння Гауді, як уже пам’ятник Майстру. Довершений його учнями фасад звертається сучасною мовою до вже "класичного" вигляду фасадів Гауді. Інтер’єр – взагалі втілення мрій фантастів. Він возвеличує, але його футуристичність, схоже, ще недоступна більшості.

Здається, що релігійному галицькому парафіянину буде складно визначити в який бік хреститися. Але, схоже, що не лише йому. Адже у цьому найвідомішому храмі Божої та людської величі не хреститься практично ніхто.

У довжелезній черзі, яка постійно перед входом до храму, таки варто стояти. Час у ній – серед багатонаціонального і тому не набридливого натовпу – минає швидко. Черга ця тиха і неагресивна, як образ сучасної Європи. Натовпи росіян, марковані чорними довгими спідницями і високими важкими підборами, галасливо проминають повз, час-від-часу відволікаючи увагу від постійно радісних корейців (чи китайців), які невпинно фотографуються. Зате побачене згодом сповна винагороджує потрачений час.

Проте побачити лише Барселону недостатньо, щоб відчути душу країни. І якщо Місто – це серце Каталонії, то її душа – в містечках, розкиданих вздовж узбережжя Середземного моря з півдня та підпертих Піренеями з півночі.

Costa Brava – один з найвідоміших курортних регіонів – заслужено приваблює величезну кількість туристів, які знайдуть тут прекрасні широкі пляжі, мальовничі гірські краєвиди, недорогі магазини і поля для гольфу, тобто речі, які перетворюють життя обивателя на тимчасову казку.

Але і мандрівник знайде свій інтерес, перекочуючись вузькими серпантинами з містечка у містечко і знаходячи там багато цікавого. У Blаnes ви знайдете прекрасний ботанічний сад, у Lloret de Mаr – середньовічну фортецю над високим урвищем моря. А у Tossa de Mar залишите міліграми своєї душі (якщо вона має вагу), розпорошену серед вуличок середньовічного старого поселення, що живе у збереженій непорушності на високій горі над морем.

Блукаючи цим кам’яним лабіринтом, ви не лише заглядаєте через вікна і двері усередину п’ятнадцятого сторіччя, але й дивитеся на цю красу очима художників, які у першій половині минулого сторіччя полюбляли тут відпочивати і працювати.

Піднявшись на північ якихось двадцять чи тридцять кілометрів ви вистрибуєте з субтропіків і потрапляєте у знайомий оку природний ареал, обрамлений Піренеями. Так ви наближаєтесь до Жирони. Жирона – це архітектурна опозиція Барселоні, хоча й парадоксально каталонське за духом місто. Каталонське – тобто, знову середньовічне, з важкими стінами, потужним кафедральним собором, переплетеним вузькими вулицями єврейським кварталом.

Страйкуючими студентами на кам’яних ( і порожніх) вулицях старого міста, що розважаються награючи середньовічні мелодії на сопілках та дудах. Жирона – саме заперечення евклідової геометрії: округлий канал, у якому ідеально відбиваються кольорові фасади, та покручені вулички, які сходами пнуться до кафедралу, обабіч якого одинокий циган грає ламентацію на гітарі. Це ще не іспанське фламенко, але вже не французький мадригал.

Іншими словами, це справжня Каталонія, камінний квітник застиглих у часі та просторі міст…