Три дні на Статен Айленді

Я сиджу у своєму кабінеті і світло зеленої настільної лампи падає неправильним конусом на комп’ютер. Я сиджу кілька годин і не наважуюся вдарити пальцем на будь-яку літеру, з якої можна було б розпочати речення, слова кружляють, наче вертольоти наді мною, але я їх не записую.

Мені зовсім не хочеться виходити з дому, хоча на дворі просякнуте мідним купоросом уже листопадове небо. Я знаю, що трансатлантичні рейси відновлено до Нью-Йорка, на летовище імені Кеннеді над моїм островом провисають грубі канати "Боїнгів", вони, мабуть, заходять на посадку. Майже тиждень я не чув їхнього волохатого джемелиного дзижчння.

Наді мною крутяться вертольоти, сирени поліцейських та пожежних машин розпорюють повітря острова, притухлий їдкий запах перегорілих дротів і замоклих будинків розповсюджується брудними вулицями. Сьогодні вода уже відійшла, лише у тих місцях, вулиці яких підтоплені до перших поверхів, і ґрунтові води ближчі до поверхні, але водяні канали залишаються.

Статен Айленд перетворився не з власної волі на бліду копію Венеції, тільки замість гондолів – розкарячені будинки, пральні машинки, газові плитки, автомобілі, телевізори, столи, поламані меблі, намоклий одяг, а замість туристів – безпорадні люди, над головами яких пливуть почорінілі бавовняні хмари, наче наздоганяють свій ураган.

Стихію неможливо передбачити, вірніше силу стихії. Сателітні знимки урагану Сенді, які щогодини показували по усіх телевізійних каналах, нагадували вирву, навіть галактичну систему, із закрученими спіралями повітряних потоків. Ураган, як живий організм велетенського восьминога, закручував під собою простір, він підминав його, мотлошив, ця велетенська повітряна тарілка неслася над Атлантикою, щоби вдаритись об Статен Айлендський берег і зрізати циркуляркою це звичне життя.

Перед ураганом, океан змінив свою поведінку – череда хвиль, ламаною лінією наскакувала на берег, вітер на висоті притискував дерева і накривав острів поривами шаленого вітру. Ближче шостої години вечора насунулася темрява і дахи будинків мало що не зривало. Я стояв на другому поверсі свого будинку і разом з ним відчував, як ми наче б то колихаємося.

Якийсь придурок їхав автом по Ґрілі, паралельній авеню до Мейсон, жовте світло його авта пробивало собі дорогу у суцільній темряві. Я подумав про водія, що він справді придурок, бо у таку негоду куди-небудь їхати може тільки божевільний.

Тут і далі - всі фото автора

Будинком у ту мить справді хитнуло і у мене майнула думка: придурок – це я, він просто втікає. Але від чого? Чому він не залишився так само на другому поверсі, а мчить цією небезпечною авеню, на яку будь-якої миті можуть звалитися канадські клени і платани, або електричні стовпи разом із дротами, або відірвані ґонти дахів, або металеві підпори дорожніх знаків?

Дощу не було, ураган, здавалося, проникав в усі шви будинку, від чого я почувався зовсім незатишно. Було видно як провисають над Мейсон дроти, але електричний стовп напроти мене, наче атлет, втримував ураганні пориви. Я дивився на нього, я бачив у ньому солдата, який звик виконувати накази, я наказував йому триматися, його слів я не чув, їх забивали вітри, Сенді хотіла зламати його і вирвати з м’ясом дроти, які пропускали електрику до мого дому, яка зв’язувала мене зі світом.

Ця Сенді била навідмаш електричний стовп, хилитаючи світом. Раптом по цьому дроті, я помітив, як пробігає чиясь тінь, це була молода білка, яка також, як той водій – придурок, не знати чого, може від страху, добігала по дроті майже до середини авеню і, зірвавшись, впала додолу, нею кинуло і покотило по землі.

Я зійшов вдолину до пивниці, комп’ютер був увімкнений, значить за цей час, що я сходив, дроти ще не порвало, я подивився на годинник - доходила сьома вечора. Дружина і діти на першому поверсі дивилися телевізор. Я чекав, коли припиниться вітер і подумав, що насправді усе нормально.

Я не знав, що саме цієї миті, коли у пивниці я засів за комп’ютер, Сенді уже мотлошить першу лінію будинків на Каподано бульварі, півтораметрова хвиля заливає вулиці і нестримно наближається до нас. Там уже люди боролися зі стихією, стоячи по пахи у воді, у суцільній темряві, вибігаючи вище на другі поверхи у будинках уже без електрики і з наповненими пивницями брудною водою, піском та намулом.

Минуло ще якихось п’ятнадцять хвилин, і на кухні, п’ючи помаранчевий сік, я запитався у дружини, що там передає телебачення, але вона стояла і дивилася у широке вікно, - і не відповідала.

Ближче восьмої години до нас постукав сусід Дені, я відчинив вхідні двері, тримаючи їх міцно, щоби вітер не вирвав, і побачив розширені очі Дені. Вода уже за чотири вулиці до нас, забирай дітей і тікайте. Я подивився убік Грілі і пригадав водія, якого назвав придурком. Тепер придурком був я.

Христина і Софія стояли і дивилися на мене зовсім дорослими поглядами. Я крикнув, що потрібно швидко збиратися, бо ми виїжджаємо, діти дістали куртки, гумові чоботи. А Христинка схопила свій комп’ютер і притисла до себе, як улюблену ляльку. Я чомусь збіг до пивниці знову. Зовсім не знав за що схопитися. Куртка була уже на мені; ключі від авта, гаманець з документами та грішми у кишенях.

Я дивився на книжки, свої рукописи, фотографії, картини і на мить зацепенів від нерішучості – чи треба було щось забирати? І що можна було забрати взагалі у цій ситуації? Дружина кричала за мною, а я стояв безпорадний у своєму кабінеті, тупо розглядаючи стіни і книжкові полиці.

Ми заскочили у нашу "Тойоту", здаючи назад, всупреч знакові ван вей виїхали на Грілі і, різко рванувши з місця, помчали до Гайлен бульвару. Листя затуляло мені скло, а брудний вітер засипав його, "двірники" працювали на максимальній швидкості. За хвилину я загальмував, бо переді мною кілька вулиць перед Гайлен бульваром, за яким була дорога до нашого порятунку, були залиті водою, якесь авто в'їхавши у воду, замочило свій мотор і зупинилось.

Звідки тут вода, звідки тут вода ?– перепитував я, але в авті була мертва тиша, ніхто мені не відповів. Ми втікали від води, котра йшла з океану. А ця вода звідки? Я звертаю у проміжну вуличку і намагатимусь проїхати по Лінкольн. Вода так само уже на Лінкольн. Я їду супроти руху, зустрічні авта, збилися як стадо овець. Ми оточені водою звідусіль. Амба.

Я паркуюся біля свого будинку і ми заходимо в нього. На Мейсон купа людей, я не розумію, хто вони. З уривків фраз стає зрозуміло, що їхні будинки уже підтоплені, вони з якимись клунками, малими дітьми, стоять під ліхтарем на розі Мейсон і Ґрілі і не знають, куди іти далі. У напрямку до океану по Грілі мчить пожежна машина, увімкнувши сирену і пульсуючі світла. Молода пара з двома дітьми прямує у темінь у напрямку Міллер філд з надією, що там вони десь прилаштуються.

Ми сидимо у кімнаті, Христина вигукує O my God, на її айфоні чітко видно, як у темряві, на Мангеттені – вибух, вона швидко прочитує повідомлення і каже, що вибухнула електрична підстанція на 14 вулиці. Долішня частина Мангеттену потопає у темряві.

Я виходжу на вулицю і прямую по Грілі до океану, вірніше до води, яка зупинилася за дві вулиці від Мейсон. У фосфоричній жилетці стояв працівник комунальної служби міста, кілька поліцейських і групки мешканців цієї дільниці, дивлячись на воду, яка зупинилась, наче під чиїмсь гіпнотичним поглядом.

В темноті я розгледів затоплені будинки та авта, води було на півтора-два метри. Ближче до нас у джипі сплахували світла фар, хтось безуспішно намагався завести своє авто, капот якого до половини був у воді. Фари спалахували, але мотор не піддавався, він мовчав, його проковтнула солена вода океану, його добила ця с**а Сенді. Новий джип Шевролє, наковтавшись води, потопельником помирав на наших очах.

На ранок сповістли, що 19 мешканців острова загинули. Вода помалу відступала. Розірвані хмари доганяли вітри Сенді, котра помчалась далі на північ. Я знову стояв на другому поверсі і дивився на свою Мейсон авеню, котру чудом вберегло від стихії. Білки так само копошилися на деревах і перебігали дротами до сусідського будинку навпроти.

Я пішов по Грілі, водяний канал простягся по цій авеню аж до океану. У воді відбивалися вцілілі дерева, старий американець бідкався, що його будинок найбільше потерпів, жалівся лише, що у нього нема човна, щоби доплисти і забрати щось з хати. Чим далі я проходив цією авеню, тим більші картини руйнації поставали перед моїми очами. А вдалині спокійна уже Атлантика сіріла чайками і водою.

Найбільше затоплення починалося від Лінкольн і Мідленд у бічних вуличках, які похило збігали від моєї Мейсон. Над цими водяними каналами, які їм вчинила Сенді, висіли вертольоти, а поліцейські, одягнені у спеціальні гумові костюми, заходили у воду аж по шию, тягнучи за собою човен і забирали людей із зони затоплення.

Вертоліт, балансуюючи у повітрі, висить білим звуком, його крила зрізують повітряні потоки, які ще приходять з океану, і він тримається, випускаючи рятівний кошик, у який (мені цього не видно) хтось укладає немовля. Кошик піднімають, він зникає у вертольоті.

Стара жінка просить мене сфотографувати її авто, яке, перекинуте, занесло на чиєсь подвір’я, вона каже, що шукала авто кілька годин і знайшла тут, фото потрібне для страхової компанії, лише місяць тому вона його придбала... Куди я маю вислати? Вона диктує електронну адресу, вона диктує свій розпач.

Я не виходжу з хати кілька днів поспіль, навколо розкарячений простір, викинуте звичне життя, навколо смітник. На вулицях мокре життя, в предметах, які люди збирали протягом життя.

Наді мною звуки вертолітних гвинтів, вони згущуються, пронизливі сирени, вони підступають щільніше, чути як спилюють повалені дерева, як тирса розлітається навкруги. Знаю, що ця вода принесла смерть, принесла холод, принесла на ці вулиці спустошення.

На третій день я вийшов до океану, я стояв перед ним такий безпомічний і безсилий що–небудь йому сказати. Ані моєї люті, ані оскарження він все-одно не почує. Що йому звук якоїсь піщинки?

За моєю спиною по вулицях розносилося торохтіння моторів, якими викачують з будинків воду і співає пила, розрізаючи стовбур канадського клена.

Всі фото автора