В пам’ять про Миколайовича
Всюди, куди б не їздив Миколайович, він примудрявся саджати калину. Якщо був не сезон, він домовлявся, щоби цю калину обов’язково висадили як слід. І примовляв: "Тепер свої не будуть самі, відтепер не будуть".
Провозити саджанці закордон було б важко, якби Миколайович не працював в аграрному міністерстві. Колись був науковцем, досліджував нікому не цікаві кущі, пам’ятає, як директор інституту, того, що жеврів вже тільки на папері, сказав:
"Відтепер ми не аграрна держава, не житниця, нас нема", - після цих слів Миколайович міг залишатися в своїй лабораторії та сподіватися на манну небесну або, принаймні, на зарплату купонами, так він протримався рік, а потім пішов на ненависну чиновницьку роботу, де і вмер вперше. Принаймні для себе.
Але для інших жити було потрібно. Не може спокійно жити родина в хаті, де перебуває мрець. Сморід не дасть квітнути. То ж Миколайович тримався. І допомогла йому калина. Свої калинові марші, калинові точки та шляхи він відмічав на різних мапах, нічого не записував, іноді зазначав географічні дані, коли хтось йому підказував; та кілька прізвищ тих, кого просив калину посадити. Складав то все у стару картонну теку зі смішними, наче пожованими кимось, очкурами.
Закордон Миколайовича брали тільки тому, що окрім латини, ще менш потрібної за його наукові досліди, він добре знав англійську мову. Вивчив самотужки, бо захопивсь у підлітковому віці творами Діккенса. Миколайович рослинами та мовами захоплювався пристрасніше ніж людьми. Так єхидствувала його дружина Катерина. І мала рацію.
Ані її, ані сина Миколайович не любив, можливо, саме тому, що вони йому не дали померти тоді, вперше, коли він опинився в міністерстві. А, можливо, й тому, що ніхто не намагався його зрозуміти та вислухати. Навіть улюблений онук – Ярослав (вони його звали Ярком) – підходив тільки для того, щоб дід подивився на вправи з англійської. Миколайович дивився, мовчки виправляв помилки, але розумів, що онука він цікавить не більше за словник.
"Тільки мене гортати не потрібно, вдивлятися в дрібний шрифт", - буркотів собі під носа. Дружина відразу реагувала, вставала на дибки: "Що тобі там ще не подобається? Чи їсти вдома нема? Чи непраним-непрасуваним ходиш?"
Миколайович нічого не відповідав, тільки зітхав, жінка розпалювалася ще дужче, "Що ти все зітхаєш? Що ти крекчеш? Як сир у маслі живеш, та ти навіть не знаєш, як важко живуть люди!"
Син Микола батька соромився. Бо батько, на його погляд, був не справжнім науковцем. "Кандидат сільських наук", - зневажливо говорив син та гмикав презирливо. Миколайовича він ніколи не розумів, навіть не намагався. Але й клопотів не створював. Добре вчився, працював у нормальній фірмі, одружився на спокійній дівчині з передмістя, народив Ярослава.
В Миколайовича було кілька друзів. Першим був Михайлович. Нестерпний, різкий, завжди відчутний як зашморг на шиї. Михайлович любив рибалку та вирощувати виноград, а ще – Миколайовича, але не міг нікому про цю любов сказати. Стидався. Кричав на всіх постійно "Що ж ти, змій, не стигнеш?!"
"Ти зараз всю рибу розженеш своїм хропінням, лантух старий!" "Чого ти вхопив жирного черв’яка, мала потворо, то не для тебе викопувалося?!" Але не зважаючи на те, що Михайлович весь час гримів та гримав, його любили, й давалися до рук грона винограду, риба, а Миколайович усміхався та розповідав про свої калини.
Михайлович смішно сміявся, наче засмоктував в себе звуки, найтихішим він був, коли реготав, і називав то "Миколайович. Калина. Прожект".
Відійшов Миколайович вночі. Спочатку він подумав, що хоче пити, наче й підвівся, потягнувся за склянкою, що стояла низенькому столику, а потім – все. Миколайович помер вдруге. І вода пролилася на нього, змокрила ширинку. Саме так Миколайович поливав свої кущі, перед тим, як піти. Свою калину. Залишаючи її з вологими корінцями.
За рік після смерті Миколайовича на електронну пошту Ярка прийшов лист з Канади. Він спочатку подумав, що то спам, але чомусь відкрив його. В лист було вкладено фотографію: квітуча калина; а ще додавалася смішна нотатка транслітом: "Didu! Nashe divcha kvitne! Bach!!!"
За три місяці схожого листа Ярко отримав з Польщі. Він поїхав туди, побачив дідову калину, тоді він вже знав про дідові калинові забавки. Торкнувся гілки і прошепотів: "Дід, ти не сам".
В Ярка тепер був план, він навіщав калинки Миколайовича та саджав власні всюди, де б не був. Всюди, де не був Миколайович. Тільки зараз він зрозумів, яким був дід, тільки зараз він збагнув, як хочеться з ним говорити, тільки тепер він відчув дивну, терпку любов до Батьківщини, до діда, до цього калинового квіту, котрий пахнув Яркові як жіноче тіло; до крихітних червоних ягід, що гордовито палахкали, зваблюючи.
Коли він прибрав понурий надгробок з могили діда та посадив кущ калини, земля наче зітхнула з полегшенням. "Спи, Миколайовичу, тепер ти не будеш сам".