Кінець світу: цивілізація примусового успіху

30
30 листопада 2012

Кожна людина – це сукупність зв’язків з оточуючим світом. Їх багатство, різномаїття, якість, повнота і постійна новизна і визначають успіх людини. Образно кажучи, людина постійно "бере інтерв’ю" у зовнішнього світу.

Але, буває, і так, що, комутуючи з оточенням, людина перестає цікавитись новим, вона шукає лише підтвердження сформованій уяві про світ. Це – не інтерв’ю. Така людина зупиняється, і її успіх згасає.

Успіх, його зміст людина визначає у координатах супероснов "хочу", "можу", "маю". Якщо ми "прив’язуємо його до "маю", то наш успіх визначається грішми, майном, матеріальними цінностями. Такий успіх – одномірний. Багатство зв’язків зі світом втрачається, і вони атрофуються.

"Прив’язаний" до "можу" успіх – теж одномірний і асоціюється з владою, кар’єрою.

Успіх, що визначається лише суперосновою "хочу", також спотворений, він  – фізіологічний.

Людина існує у двох просторах: "Замислу щодо людини" (він неосяжний) і "Людського замислу" (він обмежений і вичерпний): "Бог створив нас подібними до Себе, але дозволив нам бути собою". Постійно динамічний перетин цих просторів і творить людину в дану мить.

Усі зв’язки людини зі світом – це трансакції. Умовно вони вирішуються через "купівлю-продаж" (ринок), "заборону-примус" (держава) і "домовленість" (суспільство).

Якщо держава починає регулювати ринок, а суспільство не розвинене, то усі трансакції людини стають залежними від держави. Такі економіки зупиняються, а спільноти розпадаються, бо в них успіх людини пригнічується успіхом держави.

Тільки в умовах розвиненого суспільства, яке формує підстави для справедливих домовленостей, в умовах ринку, побудованого на довірі, і держави, яка сприяє, а не забороняє, може сформуватися справжній успіх людини. Він буде багатостороннім, і, побудований на довірі, такий успіх буде всеосяжним.

Власність була завжди. Її основне призначення – це слугувати підтвердженням добросовісності людини в трансакціях. Це було своєрідне забезпечення довіри до учасника трансакції. Особливістю капіталізму є те, що таким гарантом виявленої довіри, він визначив не саму власність, а право на власність. Це було надзвичайно зручно з технологічної точки зору.

Фактично, власність, проведена через інституційну процедуру набуття прав, ставала капіталом. Найважливішим в такій технології було те, щоб її визнавали усі, і навколо капіталів сформувалось поле довіри. Усі капітали були забезпечені власністю. (Це і був смисл буржуазних революцій – відмова від старих форм легітимізації довіри у трансакціях.

З цієї точки зору, "Перебудова" в Радянському Союзі – це була "олігархічна революція". Суть її полягала в тому, що номенклатурна олігархія, яка управляла народним господарством і цілими галузями, вирішила легалізувати та персоніфікувати цей факт. Відтак, і Україна, і Росія, залишаючись по суті постордою,  зі стану олігархічної революції перейшли у стан перманентних олігархічних воєн).

Основи сучасної кризи полягають у тому, що значна частка капіталів не забезпечена жодною власністю. Такі капітали втрачають головне – довіру до них. Це переноситься і на капітали в цілому.

Фінансові спекуляції, маніпуляції з методиками рейтингових агентств, безвідповідальна емісія незабезпечених грошей призвели до кризи. Але причиною кризи стало те, що зробило допустимим такі маніпуляції – це втрата міри буття.

Якщо людство не повернеться до природних основ благодаті Дару і піклування, то наступною на нас чекає не майнова, а "цифрова" інституційна революція. Наслідком її стане те, що гарантом людини в трансакціях стане не право власності на капітали, а певний цифровий ієрархічний код доступу.

Ці коди людина здобуватиме через складання тестів, отримання бонусів від держави або в інший "нелюдський спосіб". Це стане апофеозом кейнсіанської системи управління попитом і тотальним втіленням постдемократії.

В результаті ми отримаємо тотальне "цифрове рабство". І найгіршим його результатом стане те, що з такого "термінального раю" людина не зможе навіть втекти.

Через кілька років Швеція має намір повністю відмовитись від паперових грошей. Уявіть собі, як ви в церкві складаєте пожертву через термінал! Між вами і Богом, між вами і іншими людьми впроваджується електронне страхіття, яке діє невідомо за якими і ким встановленими правилами.  Людина починає діяти за законами чужої Волі, присутність якої – тотальна!

Тому що тільки ця Воля встановлює, в яких трансакціях може брати участь ваш "код доступу". І це стосуватиметься не лише ринкових, а й суспільних відносин. Як наслідок, "цифрова нерівність" набуде своєї повноти, і як результат, адмініструватимуться вже не капітали, а люди. Той, хто напише логіку такого адміністрування, стане управляти людством.

Фактично, цей "Хтось" почне адмініструвати вже не тільки "Задум людини", а й "Задум щодо людини". Це подібне до того, що якби ви створили бухгалтерську програму, а вона, в певний момент, замість додавати і віднімати і видавати звіти, почала роздруковувати вам тексти сороміцьких пісень, бо вони, за результатами "демократичного голосування", більш популярні ніж звіти. Ви б таку програму знищили.

Нічого хорошого з такого адміністрування не вийде, це і буде "Кінцем світу людини" але не "Кінцем світу".

Вихід з кризи полягає у поверненні до основ. Узагальнено – до відновлення довіри, а це означає: до припинення маніпуляцій з капіталами. Разом з економічною формулою має постати моральний закон. Мудрі люди древності зазначали: "Кінець світу настане тоді, коли сторожу знадобиться сторож", і додавали: "Люди сваряться не тому, що погано живуть. Вони погано живуть, тому що сваряться".

Лише у просторі довіри зв’язки людини зі світом стають всеосяжними і повними. Це і складає найвищий успіх людини.

Зверніть увагу на дітей. Навіть потрапивши у невідому ситуацію, вони відразу починають спілкуватись. Діти – це неперервне "інтерв’ю" у оточуючого світу; їхні зв’язки з ним постійно наповнені, оновлюються і незбагненно різноманітні. Тому вони – втілення абсолютного успіху, до примари якого потім дорослі прагнуть усе життя.

Довіра – це неперевершений компенсаторний механізм невротизації суспільства. Відтак – це найпотужніший запобіжник від скочування Держави у Диктатуру.

Людину формують два простори: "Замисел щодо людини" (він неосяжний) і "Людський замисел" (він обмежений і вичерпний). Складові простору "Замисел щодо людини" (Краса, Етика, Моральний світ, Щастя…) через матрицю перетворення знаходять своє відображення у складових простору "Замисел людини" (Правда, Закон, Інструкція, Успіх…). Ця матриця перетворення і є Культурою. Чим точніше,  адекватніше і повніше відображаються прототипи Краса, Етика, Моральний світ, Щастя в своїх похідних Правда, Закон, Інструкція, Успіх, тим вища культура людини.

Таким чином: координація "Замислу людини" до "Замислу щодо людини" і є Культурою.

Коли така координація є максимально точною і повною, то ми відчуваємо присутність Творця Замислу щодо людини.

В протилежному випадку ми отримуємо лише Імітацію життя.

Культура – це інтерпретація Задуму Бога у "Замисел людини". Вершиною Культури є Віра, бо вона дозволяє абсолютно точно і повно відобразити Замисел Бога у замислі людини.

Держава – це узурпація Культури, узурпація інтерпретації Замислу Бога в "Замисел людини". Іншими словами: Держава – це є метастази матриці перетворення "Замислу щодо людини" у "Замисел людини".

Якщо Держава – це абсурд, то апофеозом цього абсурду є соціальна політика Держави, яка містерію Дару людини перетворює на податок фізичної особи, а піклування адмініструє і тлумачить, як бюрократичну процедуру.

Соціальна політика Держави полягає в тому, що вона примушує людей жити так, щоб їй зручно було про них "піклуватись". В результаті – ні життя, ні піклування, а лише тотальна присутність Держави і повне закріпачення людей. Відтак, Держава стає торжеством "мушу".

Усі первісні спільноти проходили через сублімацію неврозу, який виникає, як реакція на невідомий оточуючий світ. Невроз або сублімується у табу, вірування, досвід, мистецтво (матриця Культури), або проявляється у внутрішньовидовій агресії. Ця агресія або сублімується у інститут Держави, або приводить спільноту до самознищення. Так виникає інститут Держави.

У спільнотах з низькою Культурою (не розвиненою матрицею перетворення дійсного в уяву про дійсне), відтак, дуже широкою є присутність Держави у житті спільнот.

Диктатура – це тотальна присутність Держави, коли вона узурпує функції Культури. До того ж, така Держава-диктатура, сама формує невротизацію суспільства для того, щоб вмотивувати свою тотальну присутність.

Фактично, людині нав’язується уява про світ (Ідеологія замість Культури) і спосіб формування такої уяви (Державна культурна політика).

Ми маємо факт, коли синергетично, без чиєїсь (поки що) індивідуальної злої волі, вибудовується інтегральна база даних людини і про людину. Це дає можливість усі без винятку трансакції фізичної особи (!) адмініструвати. Як результат, Хтось (байдуже, окремий чи колективний) нав’язавши людині уяву про успіх, зможе цілковито контролювати "шляхи досягнення" цього успіху.

Не реально? – людина без зовнішнього "догляду" не зможе навіть сфотографувати свого кота!

powered by lun.ua