Джихад сезонній депресії

49
6 листопада 2012

Прокинувшись вранці в синьо-чорній постелі, помітивши в дзеркалі лице, достойне кисті Босха, з'ясувавши, що воно таки твоє, почувши з кухні відлуння передсмертних криків невинно замученого дітьми айпада, а боковим зором оцінюючи асортимент чтива на приліжковій тумбочці (від Едгара по до Гюнтера Граса), я твердо вирішила: напишу зараз про мій джихад сезонній депресії.

(Хоча, яка це депресія? Так, втома від сірості за вікном, виборів, сезонних завмирань природних ритмів. Це його народ так прозвав, депресією, а порядний психіатр на таке би хрестився і плювався, та ще педагогічно показав би нам фотографію психіатричного стаціонару для депресивних пацієнтів — щоби не повадно було себе жаліти).

Ну є ж купа способів боротись з нею — це вам кожен жовтий журнальчик скаже. Але часто цей журнальчик лишиться похований де-небудь в нашому інтелігентському туалеті під стосами "Критики", "Шпігеля". І анабіоз, виправданий тонкощами нашої психічної організації й схильністю до поглибленого рефлексування, продовжиться.

А виявляється, не так воно вже й легко — і писати, і боротися.

Найважче — це почати.

– Карпа, у тебе депресія, – зробила кілька днів тому висновок моя подруга, побачивши, як під час шопінгу (не найчастіша моя активність, але люди клянуться, що це релаксує) моя рука "так і тянєцца" до чорного, сірого і кольору дуже втомленої морської хвилі мотлоху. І почала на мене міряти все ясно-блакитне, рожеве, червоне, зелене — одним словом, все, від чого в порядного європейця почався би клінічний напад і від чого прийшли б у захват жителі Індії та віддалених українських сіл.

(Пам'ятаєте, був у нашому дитинстві період кислотних кольорів? Так от ми такі помаранчеві й салатові шнурки на кросівках носили, а порядні бабці в Яремчі до церкви такі хустки на голови в'язали, чим заробляли мій непомірний дитячий респект).

Не дуже легко змусити себе поміж гардеробу, скомпонованого з сірих, чорних, темно-синіх речей начаклувати щось дурне, яскраве, сонячне й антидепресивне. Спершу воно невимовно дратує, ледь не випікає очі. Але ж деколи такий буває стан, що мене й тибетські мантри дратують, це ж не значить, що я безсило сяду в таксі і слухатиму асортимент місцевих радіо.

Отже — пробувати. Навіть якщо смішно буде від себе в дзеркалі. Я он знайшла найстарішу рожеву кофтину в гардеробі й, плюнувши через плече на згадку про Кіркорова, бадьоро пішла на зйомку програми про наших звйозд в Росії (теж, скажу вам, та ще країна-антидепресант).

Якщо ви любите ковтати пігулки — не кидайтеся відразу на щось термоядерне, що би стимулювало мозок. Спершу пробуємо легеньку гомеопатію. Тахікардія прибереться, тривожність, сонливість, і виясниться, що мозок у вас і так ого-го працьовитий, ви просто до нього добратись не могли.

Люди радять закохатися. Можна. Правда, в окремих ситуація, наприклад, коли у вас чоловік, двоє дітей і собака, може всьо вилізти ще більшою депресією. Так що я ліпше згадаю, як в дитинстві закохалася в пуделя Артемона з дитячого фільму.

До речі, тварини. Всиновіть собі кошеня, якщо в вас його іще немає, чи бавтеся з собакою, про яку вже думали, що вона просто килимок коло дверей. Їх проста радість від біганини за м'ячем заразна. Я пробувала.

Кольорова їжа теж непогано зараджує ситуації. Якщо їжа ще й здорова, як от гарбузовий суп чи грейпфрути — взагалі прекрасно. Якщо тягне на щось нездорове і те, на що довго не зміг наважитися, — раджу відразу лицем в Київський торт. Я починаю "їсти кольори" відразу ж на сніданок, певний час вагаючись між їжею з читанням приємної книжки (раджу свіжого Бойченка) і мінімальним поступальним рухом білим тілом.

Енергетичні вправи, танці, будь-який вид спорту й фізичної активності — чудовий спосіб розрухатися і зсередини. Головна потуга — відірвати дупу від крісла і руки від клавіатури. Якби ми вбехували бодай половину енергії, віддаваної соціальним мережам, в фізичну активність, стали б нацією аполонів.

Тансегріті, йога, фітнес, стрип-пластика — аж важко щось вибрати. Але вчора от, ідучи з танцювального заняття я, дічина-хард-кор, котра в своєму житті ніколи краще неприкрученої пральної машини не танцювала, відчувала справжнє щастя. Спокійно вминаючи куплену в кіоску бельгійську вафельку, милувалася дощем, калюжами, екстерєром станції "Лукянівська" і кров'янкою на мокрій газеті на продаж.

Перефразовуючи Довженка, під дощем на землі один бачитиме калюжі, а інший небо, котре в них відбивається. Щосекунди ми просто робимо свій вибір.

Малювання, складання конструктора з дітьми, співи дурним голосом, поїдання мармеладок — слухайте, на світі повно простих і прекрасних речей, про які ми, такі серйозні й заклопотані, схильні забувати. А вони ж цілком терапевтичні!

Якщо ви замучений долею офісний працівник, подумайте, чи пройшли вже три канонічні роки каторги на останній роботі. Якщо пройшли, задумайтеся про зміну галери.

Якщо ви вічно лохматий фрі лансер в тапочках і в піжамних штанах, варто себе змусити вдягти бодай джинси і вийти попрацювати... в найближче кафе. І мобілізує, і відчуваєш себе більше Хемінгвеєм, ніж апологетом сколіозу в ліжку з компом, і какао добре впливає як на мозок загалом, так і на настрій. (Ви ж чули, що більшість лауреатів Нобелівської премії обожнювали шоколад?)

– Дайте мені кілограм Папуа... – просить зараз хтось у кав'ярні, де я це пишу.

Мені не важливо, про каву він чи про чай, значно приємніше думати, що людина отак-от запросто прийшла собі купити кілограм острова в Океанії. Там справді яскраво, дивовижно і їдять папеду — тягучу страву з квіткового пилку.

Так-от, ще один зі способів долання монохромної депресії: планування наступної подорожі. Забудьте про "все включено", купіть собі путівник куди-небудь (крім Росії й Білорусії в цю пору року хіба що) і складайте маршрут. Я навіть біцепси качаю замість гантель двома путівниками — Мянмаром і Перу. Досі не визначилась, правда, куди більше хочеться.

Восени ми собі любимо поностальгувати, подумати про плинність часу, нещасливі кохання, втрачених друзів. І хоча би скільки нас не вчили, що минуле вже минуло, ні, ми радо колупаємо ранки, дістаючи від цього задоволення.

Тут варто зробити мікроскопічне зусилля і сконцентруватися на своїх минулих перемогах замість поразок. Згадайте, як ви колись щось не вміли, а потім навчилися (англійської, приміром, чи управляти персоналом, чи не боятися тітку в жеку), і відразу ж отримаєте приплив енергії.

В крайньому випадку, якщо потішитися отак-о, по-американськи, немає жодної сили, варто згадати просту буддійську істину: "Життя — це набір дивовижних подій, котрі ми схильні помилково вважати перемогами й поразками". 

powered by lun.ua