Поети, чужаки та безпритульні: прогулянка нетиповим Парижем

31
25 грудня 2012

Історія міста часто бере початок із його міфології. Кожне Місто-з-історією неодмінно мусить володіти міфотворчими характеристиками: оборонний мур, оглядова вежа, міська площа і, нарешті, якісь водні джерела.

Море, на березі якого можна чекати повернення блукальців, озеро, з глибин якого спливають неймовірні чудовиська, та річка, яка вчить людей зводити між собою мости. Найкращі з річок мають іще одну функцію — приймати кожного нещасного та нещасливого в хвилину останнього відчаю.

Сена безумовно належить до таких найкращих річок. В одному Парижі на ній зведено близько тридцяти мостів, і бодай один був оспіваний поетом; скільки відчайдухів звело тут рахунки з життям, точно не знаємо, але бодай один поет був серед них. Сена ділить не лише Париж, вона розділяє навпіл і його центральний квартал, щоб туристи у паломництві від одного музею до іншого мали нагоду зупинилися на котромусь із мостів і помилуватися річкою.

Центральний квартал Парижа має назву Сен-Жермен, і концентрація музеїв у ньому справді висока, хоч і не найвища у місті. Зрештою, в Сен-Жермен розташована омріяна усіма туристами світу Ейфелева вежа.

Під нею стоїть нескінченна полінаціональна черга бажаючих потрапити на верхівку й кілька охоронців, що ретельно перевіряють усі сумки і спрямовують кожного у металошукач. А за п'ятдесят метрів від вежі на Марсовому полі парижани буденно вигулюють собак, бігають підтюпцем, грають у сквош чи займаються якимись східними практиками збившись у групи. Люксембурсзькі сади, Єлисейські поля та й взагалі усі міські парки навіть на початку грудня заповнені бігунами, які безтурботно шмигають серед туристів, ніби й не помічаючи, що їх пробіжка відбувається біля пам'ятки, за якою шаленіє пів-світу.

 

У кожному окрузі є невеликий вуличний базар, де торгують овочами, рибою, сиром, алкоголем домашнього приготування та готовими стравами. Тут утрачають своє підгрунтя закиди про те, що у Франції "чорну роботу" на кшталт торгівлі на морозі виконують лише емігранти, бо самі французи так само стоять і нарізають сири покупцям.

З іншого боку, в кафе та сувенірних крамницях справді працює багато емігрантів з арабського світу. До того ж, вони вільніше й охочіше за французів користуються англійською мовою. У одному з магазинів на моє "Ду ю спік інгліш?" продавчиня-француженка сплеснула руками і скрушно вигукнула "О, мон дью!", після чого відвернулася і продовжила сама до себе обурюватися про щось своє.

А от бангладешець Джон під час приготування сендвіча у забігайлівці залюбки розповів мені англійською про те, що в Парижі він уже шість місяців і французькою розмовляє рівно настільки, щоб приймати замовлення. Коли почув, що я з України, радісно повідомив, що перед приїздом сюди майже рік жив у Грузії, тому добре знає, де знаходиться Україна. На наш жвавий діалог до розмови підтягнувся парижанин Марк, власник забігайлівки.

- Я теж добре знаю, де Україна, - сказав він. - Мій батько народився у місті на території Польщі, але вже багато років воно належить України. Львольв. Це місто називається Львольв.

Зрештою, я перейнятися розшукуванням та розплутуванням національних ідентичностей Парижу. Мені розповіли, що у місті знаходиться одна з найбільших мечетей Франції. Десь у Латинському кварталі. Пройшовши увесь центральний проспект та всі його довколишні вулиці, я думала лише одну думку: "Добре, байдуже, що я зовсім не знаю міста, байдуже, що на присутність мечеті мали б вказувати певна аудиторія. Але ж це ж величезна будівля в мавританському стилі з височезним мінаретом. Як її може бути ніде не видно?!".

 

До мечеті вийшла випадково. Тоді вже все відкрилося: і дівчата у хіджабах, і мінарет, і мур довжиною в десятки метрів. Зазвучали арабська й турецька, з'явилися східні чоловіки у хороших костюмах, які перемовлялися між собою, давали милостиню жебракам і говорили з ними. Біля входу до медресе стояла журналістка з мікрофоном та оператор, а молодий бородатий араб щось розповідав їм французькою; повз них ішов ріденький потік відвідувачів мечеті. Я зробила спробу сфотографувати одну дівчину, закутану у хіджаб, але та відверталася щоразу, як клацала камера. Мечеть, до речі, проста і світла; а парижанам можна додати кілька балів за маскування.

На виході з Латинського кварталу розташований Пантеон, пам'ятка уже суто французької, європейської культури. Біля нього збиваються у купки туристи та студенти — неподалік Сорбонна. Серед інших історично-культурних принад, у Пантеоні зберігається відомий маятник Фуко, тому після мечеті вирішила зайти туди. На вході до музею стояла молодь; я раптом почула, що вони говорять українською: "Ще треба вина додому купити". – "Та ясно, мінімум три пляшки".

Інколи складається враження, що Париж — це задзеркалля, це якесь інше місто, що відображається у водах Сени. Побачивши на вулиці якусь літню жінку, думаю: звичайна ж бабуся. Але на ній високі чорні чоботи на підборах і довга кремова шуба. І ще прекрасна зачіска і макіяж. А проходить вона повз дівчини з немитим волоссям у дутій зимовій куртці, джинсах і кросівках, яка жебрає на тротуарі. Або повз чоловіка 40-45 років, який сидить на землі з табличкою "Допоможіть. Я голодний" і тримає на руках кота, чи гладить собаку біля себе. Патрульні проганяють їх, але біда невелика: парижани однаково не дають грошей просто так.

 

Існує багато вишуканіших форм отримання доходу, ніж жебрацтво.  На сходах до білосніжного готичного собору Sacre Coer щокілька метрів стоять чорношкірі хлопці. Вони закликають до себе туристів, а ще охочіше — туристок , вигуками "Miss! Miss! Where are you from?", пов'язують їм на зап'ястя браслети (у нас їх зневажливо називають фєнєчками), а потім повідомляють, що дівчина винна їм десять чи двадцять євро.

Cпроби відмовитися від цього дарунка, спочатку жартівливі, а потім наполегливі, викликають у них агресію. Рятівною у такому випадку може бути погроза викликати поліцію. Або відразу навести камеру на здирників, адже вони ніколи не чіпляються до тих, хто їх фотографує.

 

Менш безборонні, але не менш соціально невлаштовані перебиваються звичайною нелегальною стихійною торгівлею. Біля того ж Sacre Coer із розстелених на землі куценьких простирадел чоловіки продають міні-копії Ейфелевої вежі всіх найкислотніших кольорів. А ще є дівчатка у хіджабах, які "збирають підписи" на підтримку неповносправних, безпритульних, нацменшин і ще бозна-кого; але потрібен їм не лише підпис, а й матеріальний внесок на підтвердження лояльності підписанта неповносправним, безпритульним та нацменшинам.

 

Метрополітен живе своїм життям. Він складний і величезний, бо Париж також складний і величезний. За етнічним складом вагона метро можна визначити квартал, який вагон перетинає у цю хвилину. Достатньо вийти не на той бік станції, щоб довелося чекати новий потяг і по ньому перебігати на інший бік, який виводить на потрібну вулицю або потрібну гілку.

До вагону може заскочити пошарпаного вигляду чоловік з акорденоном, щоб заграти для пасажирів кілька шансонових мелодій, а ті з цікавістю вдивлятимуться у тунель за вікном. А може ввалитися купка молодиків, які стукатимуть долонями по стінах вагону і щось скандуватимуть хором у перервах між голосним реготом. Пасажири переведуть погляд із вікна на них, здивовано переглянуться і знову втупляться за вікно.

 

Наземного транспорту є багато, але найкраще — це загальноміська система оренди велосипедів. Компанія Velib облаштувала десятки паркувальних майданчиків по всьому місту, на кожному з яких стоїть 15-20 ідентичних і дуже ергономічних роверів. Потрібно лише оформити собі картку-проїзний, часом кидати на неї кошти, й можна брати велосипеди з будь-яких майданчиків на будь-який термін. Машиною користуватися не дуже вигідно — бензин дорогий, місто велике, на парковках між двома машинами лезо ножа не всунеш.

А от двоколісний транспорт і дешевший, і для здоров'я корисний, а це французам важливо. Імпозантним чоловікам на велосипедах швидко перестаєш дивуватися, але потім дорогу перетинає жінка у довгому пальто на самокаті або хлопець на роликах. Тому дивуватися краще не переставати.

Ритм міського життя Парижа дуже чутливий й залежний від плину тижня. Він може збитися, наприклад, страйком чорношкірих, які в середу о четвертій годині колоною пройдуть по Монмартру, вигукуючи гасла. Всі будні гарячкові, а кафе у ці дні закриваються рано. У суботу ввечері ресторани та кафе забиті, а до кінотеатрів стоять десятиметрові черги. В неділю зранку вулиці безлюдні, а після обіду місто заповнює тиха метушня.

 

У громадських місцях дозволено курити та вживати алкоголь, що всі й роблять, незалежно від пори дня чи тижня. Але у час, коли місто відпочиває, парижани дозволяють собі ще дещо — безборонно цілуватися на вулицях. Ввечері можна застати таку картину: перед вітриною магазину з коштовностями обіймаються двоє, він — європеєць, вона — азіатка чи афроамериканка, й майже ніколи навпаки.

Якщо порівнювати з будь-яким українським містом, то може скластися враження, що в Парижі майже немає пам'ятників. Насправді вони є, але в око зазвичай упадають лише помпезні обеліски та арки, яких небагато. Всі інші пам'ятники визначним діячам політики та культури найчастіше заховані у закапелках різних районів. Наприклад, можна у суботніх сутінках натрапити на бронзову фігуру Міхая Емінеску, затиснуту у підворітні між двома будинками. Але помилуватися пам'яткою навряд чи вдасться, тому що біля неї уже напевно справляють нужду якісь гуляки.

У порівнянні з Парижем може скластися враження, що в українських містах немає магазинів та кафе. Особливо охоче підприємці відкривають магазини оптики та бутіки, салони краси, банки, меблеві та антикварні магазини, аптеки, архітектурні офіси або компанії з дизайну. Зате у центрі неможливо знайти сервіси: ксерокс, обслуговування комп'ютерів, фотостудію, ремонт одягу або навіть лікаря, якщо заздалегідь не дізнаєшся їх адресу.

 

Якщо прокласти маршрут із одного кінця міста в інший, то можна кожних сто метрів робити кофі-брейки або круасан-брейки у кафе з тістечками, які називаються boulangerie. Хоча кількість кав'ярень і ресторанів неймовірна, вони майже не залишаються без клієнтів.

Парижани заповнюють їх удень, коли виходять на обід, і ввечері, коли йдуть попити пива на вуличній терасі. Крім однакових кафе з тістечками є ще й безліч магазинів із готовими сендвічами та багетами. У цих закладах завжди стоять черги: за чізкейками, круасанами, тарталетками, тортами, пирогами, булочками, сендвічами з шинкою, моцарелою чи тунцем і просто за хлібом. Та й кебаб-ятки напевно вже також можна приписати до паризької фуд-культури. 

 

Парижани їдять і курять на ходу, або їдучи на велосипеді, наче їм бракує на це часу. Зате бігунів у парку можна застати протягом усього дня. Вдягаються легко. Навіть у метро намагаються говорити по телефону. Коли вітаються, то цілують один одного в щоки, при цьому трохи нахиляються, ніби бояться стати надто близько.

 

Вулиці не підмітають, а миють водою зі шлангів. Мало звертають уваги на безпритульних та жебраків і не люблять, коли чужаки не знають їхньої мови. У Парижі можна відчути дух романтики і можна відчути дух свята. Але, напевно, не чужакам і не безпритульним.

 

Наталія Єрьоменко, для УП.Життя

powered by lun.ua