Новорічне

12
28 грудня 2012

А ще я маю одну історію про Новий рік. В далекі часи бунтівливої юности мені траплялося спілкуватися з доволі химерними й малоадекватними персонажами. Гадаю, нас тримало разом те, що вони були про мене такої самої думки.

І ось товаришували ми з таким дивним товариством, навіть не знаю, як їх краще означити. Можливо, гопники? Хоча хтось із них навіть в інституті навчався.

Бувають гопники з вищою освітою? Тоді це були вони. Ходили вони, як більшість молодих людей у ті часи, в спортивних костюмах, мали доволі розмиті світоглядні принципи, в нашій компанії любили споживати міцні алкогольні напої та провадити філософські бесіди.

Були вони дещо старші за всіх нас, дехто мав за плечима службу в військових лавах, хтось стояв на обліку в міліції, хтось займався бізнесом. Соціально вони були значно адаптованішими за нас, чого вже там. І ось одного разу вони запросили нас на святкування Нового року.

Хтось із них мав свій будинок, все як треба – приватний сектор, підозрілі райони, нелегальна торгівля, підпільний бізнес, трудові будні молодої республіки. Саме туди ми й попхались із приятелем по обіді 31-го.

Це був веселий Новий рік. Інакше й бути не могло. Ми несли з собою свято, і ніщо – ні биті вікна, ні ламані стільці, ні підпалена святкова скатертина, яку всі разом гасили шампанським і снігом – ніщо не могло зіпсувати відчуття долучення до загадок, прозрінь і таємниць. Більше того.

В господаря, який нам видавався суворим і небезпечним, який курив план замість сигарет і розбавляв польський спирт сирою водою – так ось, у нього була дружина. Старша за нас на кілька років, вона нам із приятелем видавалася за яку-небудь кіноакторку.

Себто, в реальному житті ми з нею навряд чи зустрілись би. Надто велика прірва пролягала між нами. Надто різними орбітами ми рухалися. В 20 років такі жінки трапляються лише на обкладинках глянцевих журналів, купівлю яких ти все одно не можеш собі дозволити.

В неї був утомлений погляд і легкі рухи. З кишень вона діставала запальнички, ліхтарики та кольорові пігулки. Мала довгі ноги, світле волосся, сиділа собі тихо, дивлячись безкінечні фільми про героїв та демонів. На нас, молодих, особливої уваги не звертала, хоча поводилася цілком гостинно.

Принаймні, коли мій напарник роздавив свою тарілку, вона мовчки принесла іншу. Навіть не сварилася. Та й хто б став сваритися через таку дурницю – Новий рік усе таки.

Як це несправедливо, - думав я. – Як це несправедливо й немудро. Що вона робить тут – у цьому приватному секторі? Що вона знайшла в цьому продавцеві снів? Невже їй справді цікаво сидіти й дивитися в цей темний ящик, який випромінює оманливість та безпечність?

Чому мій тато немає яхти й власного острова? Ну, добре – яхта тут ні до чого, але чому мій тато немає активів і рахунків, чому я не можу собі дозволити пригостити її випивкою в найближчому барі. Та й де він – цей найближчий бар?

Чому це все сталося саме сьогодні, в цю безкінечну ніч, за цим безберегим столом? В 20 легко закохуєшся й довго приходиш до тями. А прийшовши, починаєш усе спочатку.

Під ранок, коли всі спали, не скидаючи спортивних костюмів, ми з приятелем сиділи на кухні й мішали портвейн із кока-колою, пошепки говорячи про неї, безсовісно обговорюючи її одяг, її ноги, її косметику. Раптом двері прочинилися й на кухню зайшла вона.

Сіла скраю, попросила налити їй води. Була в короткому халаті на голе тіло, шкіра її час від часу спалахувала під тьмяною електрикою.

Навіть щось розпитувала нас, хоча помітно було, що питала скоріше просто так – із ввічливості. Поправляла волосся, що спадало їй на обличчя, уважно дивилася за вікно – в темряву й порожнечу.

На ранок ми з приятелем вирішили йти додому. Всі ще спали, будити господарів не хотілося. Обережно причинили за собою двері, вийшли в новий рік, який мало чим різнився від року старого.

Ну ось, подумав я – як зустрінеш Новий рік, так його й проживеш. Так я його й прожив – захлинаючись від захвату й помираючи від розпачу.

ТСН

powered by lun.ua