Космополітична прогулянка в межах одного міста

Один із останніх днів осені. Снігом і не пахне, тільки густий туман заповнює простір чернівецьких вулиць замість повітря. З Головної звертаю на Шевченка і потрапляю на пішохідну зону – вул.О.Кобилянської, колишню Herrengasse, - Панську вулицю, тобто.

Праворуч від мене красивий будинок початку ХХ століття – Німецький дім. Перед очима постає картина вересневого вечора, коли на першому поверсі цього будинку зібрався переповнений зал – люди прийшли слухати німецьких поетів в рамках третього Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz.

Зайти у зал я не змогла, тож стояла на вулиці із колегами, готуючись до наступного заходу. Раптом підходить швидким кроком почесний гість фестивалю, новопризначений посол ФРН і радісно запитує: "Ірино! Я правильно прийшов?". Він без супроводу і без свого перекладача, у руках схематична карта міста із позначеними локаціями фестивалю. Він був таким безпосереднім, цей статечний, поважний чоловік, що його схотілось обійняти. Але ж не можна просто отак взяти і обійняти новопризначеного посла Німеччини під час його першого офіційного відрядження!:)

Іду вулицею далі: ґонорово, без шапки, і від холоду відчуваю легкий потиск у скронях. По ліву руку від мене, майже навпроти Німецького дому – Польський народний дім, і тут також цього дня звучала поезія – з уст найкращих сучасних польських поетів. Мені завжди ця вулиця сприймалась таким собі підводним тунелем на дні океану, Маріїнським жолобом, а зараз фасади австрійських будинків проглядали крізь туман, ніби крізь час.

Правду каже Ігор Померанцев, апелюючи до слів Рози Ауслендер - Атлантида! За сім хвилин вулиця виводить мене на Центральну площу. Тут також є осередок культури сусідньої країни – румунський культурний центр ім. М.Емінеску. На "Меридіан" румунські поети, на жаль, так і не з’явились, але їхні тексти усе одно звучали мовою оригіналу та в перекладі українською. І тут зал був повен. І це була румунськомовна публіка.

З площі звертаю вправо на Руську, проходжу попри греко-католицьку церкву, до якої іноді приходжу послухати службу, знову звертаю і опиняюся на вулиці Садовського, де серед інших будівель гармонійно "вписалась" свіжо відреставрована синагога. "Головна синагога Буковини" - написано на фасаді. Ще кілька років тому тут були руїни.

Більше п’ятидесяти (!) років простояла порожньою синагога, колись відома як "Корншил" ("Korn Shil"), бо збудована на честь сім’ї із прізвищем Корн ще наприкінці XІX століття. Загалом, до 1940 року у Чернівцях функціонувало 88 синагог та будинків молитви. Зараз більшість із них у руїнах, "замасковані" під спортзали, кінотеатри або просто стерті з лиця землі, забуті.

Прочиняю важкі двері і заходжу – я тут не вперше. Вітаюся із секретарем і питаю чи "ребе" не зайнятий. Постукавши, заходжу в кабінет і вітаюся: "Шалом, ребе!". Ніяких рукостискань, хоч я і зайшла по справах. В іудаїзмі жінки не втручаються у справи – в діловому сенсі. Але ж я – жінка. І я тут, прийшла в справах. Продовжуємо розмову.

"Ребе – це суперменеджер", - казав мені Святослав Померанцев перед тим, як нас познайомити. Слава допомагає відреставрувати ще одну відому чернівецьку синагогу.

"Ребе" говорить російською з сильним акцентом, не відразу навчилась розуміти усе, що він каже. Рабин (так правильно казати) Менахем Мендл Гліцнштейн, настуник Любавицького ребе, приїхав до Чернівців дев’ять років тому, не знаючи жодного слова ні російською, ні українською, і відразу взявся до роботи.

Тим часом громада також живе своїм життям. Як і сто років тому, цієї осені тут радісно і весело святкували Суккот. З музикою й танцями, аж допитливі сусіди визирали у вікна, як і колись, підглянути що ж там таке відбувається у дворі синагоги.

Святкування Суккот

За традицією у дворі збудували "шалаш" (івр. – "сукА"). Такі ж "шалаші" будували ізраїльтяни у пустелі, поки Мойсей сорок років вів їх до землі обітованої. Згідно Тори твій дім – там, де ти їси й спиш. Тож щоб віддати шану предкам кілька днів сім’я віруючих євреїв живе у такому шалаші, який будують приватно на подвір’ях або у місцях збору громади. Але з іншого боку, - комфорт передусім: якщо тобі некомфортно спати в шалаші, то спати в домі теж не гріх.

Найближче велике іудейське свято – Ханука. Пригадую, як минулого року, у грудні, на тій же Центральній площі я та ще багато чернівчан із представниками влади на чолі стали свідками та учасниками незвичного для нас, не євреїв, дійства – урочистого запалення Ханукальної Менори (дев’ятисвічника).

Дивне було відчуття: ідеш собі вулицею, мороз щипає руки й обличчя, і раптом стаєш свідком якогось зовсім нового для тебе й незвичайного ритуалу. Ханукія на площі була такою високою, що для її запалення довелось підійматися на спеціальній машині. Так по всьому світу – у різних містах, країнах і континентах, де проживають іудейські громади. Вже зовсім скоро ритуал запалення ханукії у центрі міста знову планують повторити – до Чернівців повертається гарна традиція спільного вшанування свят різних культур.

Попри те, що іудаїзм, напевне, завжди був однією із найбільш "закритих" релігій, часи змінюються і синагога відкриває двері усім охочим, а світові процеси так званої "глобалізації" вимагають всебічної обізнаності про все, що відбувається довкола, і починати треба з того, що поруч.

Іноді, щоб навчитись нового чи дізнатись про іншу культуру не обов’язково кудись їхати чи летіти в далеку країну. Часом достатньо просто вийти на вулицю. А пізнаючи інших краще взнаємо і себе, бо чим же є сенс життя, як не пізнанням?