Цілюще молоко

Мені вже другу ніч снився осел. Цього осла я бачив у Созополі: він стояв у кущах над вулицею Республіканською, ворушив хвостом і складалось повне враження, що єдине, чим він переймається, то лише стомлено спостерігає за потоками туристів, якій йшли в порт, на базар і поволі піднімалися звідти назад у саме місто.

Але я чомусь запам’ятав його велетенські вуха, а не його самого і не його хвіст. Це був молодий, сповнений сил самець.

До ослів, а радше, до осликів, у мене трепетне ставлення, мабуть сформоване мультфільмами.

Але, від цього осла віяло брутальною силою, і від неї мене рятувало те, що він був на горбочку у кущах, і нас розділяла Республіканська вулиця з її жвавим рухом.

І усе б було нічого, якби протягом цих двох діб у мене в голові не засіла якась дурнувата мелодія: я її пам’ятаю, але згадувати не хочу, бо вона знову причепиться до мене.

Зазвичай, щоб позбутися чужої і неприємної присутності у голові якоїсь мелодії, я перебивав її чимось з репертуару інших співаків. "Накрайняк", я починав наспівувати "Я свободєн" Кіпєлова – це діяло безвідмовно: але тоді виникала проблема, як позбутися Кіпєлова.

Для цього я мав випробуваний засіб: "Сонце яскраве землю голубить, щось і для чогось нам прислало, більше між нами розлук не буде, я хочу Люба, щоб ти – це Галя".

"Я хочу Люба, щоб ти – це Галя" збивало все з пантелику, і я виходив з зачарованого кошмарного кола.

Цього разу не допомагало нічого. Мені снився созопольський осел, радше його вуха, а в голові крутилась відома блатна пісня, і ради собі я дати не міг.

Я ще раз переконався, що порожнє не можна спростувати змістовним.

Мандрівка містом, серед людей – найпотужніший засіб переформату агресивної реальності, що раптом захопила тебе у свій вихор. Тож я тепло вдягнувся, не без особливих зусиль, і попрямував у місто.

Сонце і свіже морозне повітря миттєво відволікли мої думки. Я раптом усвідомив, що вже протягом кількох хвилин не думаю ні про що, окрім того, щоб не послизнутись.

Я забув про вуха осла, але мелодія, хоч і притлумлена, все одно повернулась. Я почав вигадувати, а куди б то його піти?

Несподівана думка підказала мені, що потрібно вибрати якийсь незвичний маршрут, і нові враження усе переінакшать. Так я дістався до залізниці, де пройшла юність з моїми друзями, і де я був вже не знати коли.

Мені навіть важко собі уявити, як давно були ті часи. Нова, але впізнавана натура, дійсно захопила, заполонила і забрала мене до свого гурту.

Запах смоли шпал, який здавалось, що я забув, виявляється нікуди не подівся. На морозі, коли інші запахи сплять, він миттєво огорнув мене, вихопив з реальності і доправив у далекі за часом, але такі близькі обставини колишнього існування.

Минуле потужно розчинило моє нині.

Тож я і пішов просто по колії під мостом на вулиці Руській в бік, де розташований чудернацький будинок. Він був над потоком, що протікав біля залізниці, у самісіньких хащах. До того ж, зовні будинок нагадував або велику віллу, або маленький мініатюрний замок.

Ми його поміж собою називали "Будинок Дракули". На цьому будинку був єдиний телефонний апарат, по якому за 2 копійки можна було в місто друзям дати про себе звістку, що ти вже тут.

А далі, за будинком, вже були між колією та річечкою галявинки. Там ми сперечались, мріяли, будували плани, але найчастіше просто лежали і дивились в небо.

Я забув і про осла, про його хвіст і вуха, і зовсім інша мелодія впровадилась у мені – це був Окуджава, потім "Кобза", потім…

Ось тут я і потрапив у пастку. Мені захотілось друзям розповісти про себе. Це бажання поділитися з ними своїм дійсним повернуло мене і до осла, і мелодії, яка шматувала мені мозок вже кілька днів.

Я пішов геть.

Далі в місті для мандрівки я шукав коротенькі вулички – по ним психологічно легше ходити. Спогад про залізницю, пошматував мій пригнічений стан, але він усе одно залишався фрагментарним, і я не уявляв, як дати собі раду.

Раптом задзвонив мій мобільний телефон. Це було так раптово, що я по справжньому злякався.

Телефонувала Леся і сказала, що купила молока. Коли ж вона довідалась, де я є, то попросила зайти, забрати молоко додому і зварити, бо сама прийде з роботи пізно.

Тепер я думав, як же ближче дістатися до її роботи.

Додому молоко я ніс, йдучи пішки.

В голові було те, що Леся казала про роботу, що зробити з рибою, яку вона купила­ – і, взагалі, мені руки муляли торби.

Поки я ставив рибу під воду, поки майонез, масло та інші харчі розкладав по полицям холодильника, моє молоко збігло.

Тепер я мию плиту і не думаю ні про осла, ні про його вуха, а в голові мені не до співів, бо потрібно усе прибрати, поки прийде Леся.

Мудрі англійці кажуть: "Ніколи не жалій за молоком, яке збігло"