Сноуборд, білявка, Буковель...

225
21 січня 2013

"Чи то я дурний, чи то лижі не їдуть?" - означали ситуацію когнітивного дисонансу мої галицькі друзі дитинства. Не знаю, котру з цих опцій я б обрала собі в дитинстві, а от у дорослому віці вирішила кататися на сноуборді.

При чому в настільки дорослому, що аж непристойно якось почуваєшся — оно скільки дітлахів із трирічного віку вишивають схилами на швидкості розповсюдження корейського "Gangnam style" до широких світових народних мас.

Спершу, щоби ніхто не реготав і не глумився, я подивилася шматок відеокурсу школи бордингу й полізла через паркан. Із дошкою. На сусідський город. Він із добрим нахилом і тримається під сіно, а не під ваші кострубаті ландшафтні дизайни, що ніде вже й на дупі взимку з'їхати.

Якраз свята (а вони в Галичині довго-довго йдуть, так, що після Йордана вже і Паска близько). Відтак, коли вже досхочу нападалася на городі в Яремчі, вирішила податися на Буковель. Тим паче, там саме була милосердна дівчинка з фейсбуку, котра взялася мені показати ази. Дівчинка каталася на дошці вже вісім років, а цей рік пропустила, бо була на восьмому місяці вагітності.

Отож стою я внизу найпологішої гірки, тупочу на позиченому в іншої фейсбук-подруги сноуборді, думаю про те, що в початківця на Буковелі є велетенська перевага: він не купить собі за 400 гривень денний скі-пас і не нарікатиме, що навіть у Швейцарії дешевше.

Ну а ще якщо у початківця є підковані в сноубордингу друзі, він і на інструктора гроші зажме (двогодинне заняття коштує близько 800 гривень, для порівняння у Києві на Протасовім Яру — 200). Із мінусів тут — надмір людей у сезон і дурнувата дороговизна геть на все.

З плюсів — можна доїхати і на машині без повного приводу. Мої друзі лижники купили собі перепустки на підйомники на 3 години (така одна коштує щось 252 гривень) і подерлися на свої "чорні" траси.

А я, з гордим виглядом досвідченого сноубордичного орла надивившись вдалечінь, дочекалася свою знайому й покірно віддала їй свої руки, адже вона мене й возила за них: туди-сюди...

На схилі ми являли собою епічну картину: вагітний тренер вчить кататися матір двох дітей на сноуборді. Мати двох дітей тим часом переймає єдине питання: як би то випадково не повбивати чиїхось чужих дітей, коли дошку понесе донизу під владою сили тяжіння у нескінченну прірву. Кант-бо в дошки гострий...

- Та бо кожен день таке буває! - цикають язиками місцеві жіночки. - Що сноубордеру нічо, а в лижника голова у кущах валяється!

А перед тим розповідали, що з Буковеля щодня вертоліт літає, перевозить убитих і поранених. Кількість убитих і поранених, щоправда, жодним чином не знічує продавців алкоголю, котрі тут же, просто біля підйомників, охоче продадуть вам весь асортимент друзів C2H5OH.

Невдовзі мій вагітний майстер мусив мене покинути. І лишилася я на схилі сама-самісінька, і стало мені нудно. Аж тут трапився мені знайомий горе-лижник, що, вперше ставши на лижі, виїхав на один із найкрутіших підйомників і довго-нудно плужком-плужком спускався донизу.

На його скі-пасі лишалося ще невикористаних півгодини користування підйомниками. (Так, я знаю, правильно казати "витягами", але ці вже давно нікого не витягують, а лише підіймають над землею, що особисто для мене закінчиться невдовзі сумно).

-О, - вирішую я. - Якщо точно не будеш кататися, віддавай мені скі-пас.

І радісно, натхненна власною жадібністю й зовсім не знічуючись від того, що стала на борд 5 хвилин тому, пошкутильгала до входу на підйомник. Саме пошкутильгала, бо сноубордерів змушують їздити в кріслах із однією пришпиленою ногою. Вхід той нагадував якусь апокаліптичну м'ясорубку: натовп людей, наступаючи одні одним на лижі, намагається пропхатися у два турнікети (третій лише для VIP, того лишається незайнятим...).

Сяк-так сівши у крісло й помилувавшись залишками дерев на схилах ("А нашо тут дерева?! - обурюється мій сусід-лижник, - тут най всьо вирубують, тут спуски людям треба!" я зненацька побачила невідворотнє: підйомник закінчувався прірвою.

Ну не зовсім прірвою, як було би в моїх кошмарах горе-сноубордиста, але такою собі ямою, в котру, забравши дупу з крісла, слід було хвацько стрибнути й елегантно з неї виїхати до входу в бар. На коктейльчик.

Я, з однією пришпиленою ногою, і про пологу розв'язку ситуації з безплатним підйомником неохоче думала. А тут — яма... Коротше, падіння моє мало нагадувало серпневий зорепад. Зате кричала я голосно, навіть дядя-лижник з переляку наказав своєму синові мені руку подати, забувши про розбіжність наших поглядів щодо екологічної ситуації.

... І знову я стояла на горі. І дивилася вниз. Гора була вищою в багато разів за попередню. Дорогою донизу зловісно бовванів один із мережевих готелів, під будівництво котрих тут і корчували нещасні дерева. З думкою про те, що Буковель вже майже повністю перетворився на кам'яні джунглі, я посунула вниз.

Дошка поперек схилу, лице, як у канонічного солдата, за спиною в котрого рідне село, а попереду проклята невідомість. Їхати початківцям радять посередині схилу, там максимум пухкого снігу залишається, не так швидко несе. Тобто, прямісінько під тим самим крісельним підйомником.

Впевнена, що кожен лижник за справу честі мав у мене звідти плюнути: "розвелося тут сноубордистів, їхати не вміють, тільки схили нам зчухують!"

На що я, аби була правильним бордером, мусила би відповісти: "Ці лижники! Купа горбів від них і їхніх палиць!"

Мені чесно цікаво, звідки у лижників і сноубордистів такі спільні психостатеві травми взялися. Певно, щось ще з часів створення світу, коли одні хотіли пошугати над водами на двох дощечках, а інші на одній, бо так же найліпше фрі-райдом займатися...

Особисто в мене, окрім давньої лижної травми (ласий до заробітку на дурепах штибу мене гуцульський парубок тоді викруткою намертво "підігнав" на мій 36-ий розмір ноги кріплення 40-го, та так, що лижа в момент падіння не розстібнулася, і рух мого коліна нагадав рух курячої ніжки, коли її викручують, аби зламати і з'їсти) зупиняє лижний кретинізм. Мій, власний.

 Ну не можу я зрозуміти, як то люди зграбно рухаються з чотирма патиками, котрі повсякчас норовлять роз'їхатися в різні боки...

Ну, в мене таке колись і з фортепіано в дитинстві сталося — з того горя пішла вчитися на бас-гітару, там, подейкували, мозок і "бракований" міг справитися. Ну але добре, що мої вправи з кепкування над власним всемогутнім Его незаразні. Справжні "красавіци", як співав грузинський поп-співак, "могут всьо".

Напередодні та сама моя вагітна подруга-екстремалка, знудившись, гуляла під лісом на самому вершечку спуску. Аж тут картина жанру "Застигла Краса" - стоїть при повному мейк-апі білявочка, костюмчик такий рожевий-рожевий, на лижах і завмерло дивиться вниз.

Зазвичай це доволі популярний прийом, пояснювала потім мені обізнана в місцевих реаліях мама: дівчина стоїть, вичікує свою "жертву" (як вона при цьому вмудряється з висоти польоту розгледіти, на якій машині під’їхала жертва до підйомника, я зрозуміти не можу), коли жертва вже на робочій відстані, дівчина починає зітхати й трагічно закочувати очі горі.

- Що з вами? - галантно питається жертва свого матеріального статусу.

- Та от... - повідає дівчина. - Я сюди виїхати виїхала, а як спуститися, не знаю...

- Так давайте я покажу! - радо купляється жертва, щаслива вже тим, що має шанс побути для когось героєм.

І через місяць, каже мама, гарантовано весілля. А, ну так, і на лижному інструкторі зекономила.

Тільки от у цього милого створіння цільової авдиторії у радіусі не виднілося. Чи то час не той, чи підйомник неправильний, чи приїхала вже з готовим цукровим татком, і він собі шугонув униз, залишивши її красиво бовваніти на горі. Тож класичне "Що з вами?" прозвучало від некласичного варіанту: вагітної жінки.

- Да так... - зворушливо глянула білявочка. - Нє магу сьєхать. Может, лижи нє такіє?

І тут подруга глянула на лижі. За таку красу певний контингентик і маму з татом продав би: білі, перламутрові, з золотим кантиком, явно на замовлення роблені, і на найвиднішому місці — золотий же логотип "Шанель..."

- Ой! - подруга отетеріла. - Це ви де ТАКІ лижі взяли?

- А што? - закліпала очима лижниця, анітрішки не переймаючись тим, що її наступне питання повністю суперечить попередньому: - Развє бивают другіє?!...

...От стою я відтак у своєму гібридному костюмі сноубордника (низ: бордерські позичені штани, верх: стара лижна куртка, куплена в паніці перед першим походом в Гімалаї) і думаю: нє, таки лижі не їдуть. Зате їде сноуборд. Тож, озброївшись цим пришелепкуватим виглядом, гордо заявляю: імідж ніщо, а рух таки все. І неважливо, красиво чи ні на даному етапі в нас виходить.

І місце не важливе — оно мені по приїзді в Київ чудово катається у парку Слави: і гірки для початківців будь-якої крутості тут є, і людей немає, за винятком дідуся на бігових лижах та кількох дітлахів на санчатах...

До того ж, щоразу проходячи повз монумент Голодомору, вкотре перечитуєш викарбуване в камінні та отримуєш щеплення від жлоб-амнезії. Живеш, одним словом.

powered by lun.ua