Різдво просто неба

16
4 січня 2013

За два дні до Нового року я прокинулася від несамовитих жіночих криків. Мені, зрештою, не звикати — двоє немовлят верещать щоночі, тренуючи мою силу духу. Однак тут ще й благалося про допомогу. Тож в самих трусах і в футболці з портретом Боба Марлі я вискочила у під'їзд.

Дорогою сонна свідомість допетрала, що кричала бездомна жіночка, котра вже кілька тижнів жила у нас в під'їзді між поверхами. І, звісно ж, сплили кадри з фільму про "Відморозків": як багатенькі дітки заради забави забивають бомжа на смерть.

Відчинити свої двері я встигла за секунду до того, як мали зачинитися двері ліфта, в котрий, як угадувалося, затягнули стареньку.

– Ану відпустіть жінку, бо викликаю міліцію! - якомога грубішим голосом закричала я в бік ліфта.

І тут же на нашу сходову клітку, точнісінько в такому ж вигляді, як я — труси і майка — ступив сусід із поверху нижче. Секунду ми споглядали одне одного. Бути загрозливими, чи навіть переконливими в такому дрес-коді важко важко. Тим часом із ліфта вийшла бабуся і сказала:

– Визивайтє міліцию, визивайтє.

Ну і я пішла... спати. Ввіривши бабцю сусідові, котрий чогось казав їй "ти" і "я разрєшил тєбє здєсь бить послє дєсяті". Коли мене знову розбудив мій ідеаліст-чоловік:

– Ти викликала міліцію?

Я зітхнула і встала викликати. Все описала, що чула, бачила і уявляла, назвала своє ім'я і пішла блаженно спати, твердо впевнена, що на бійки бездомних міліція реагує, як я на дощ за вікном. Коли в двері постукали.

Я, не встигнувши порахувати овечок, приречено встала і, налапавши в темряві перше-ліпше, що лежало в шафі, пішла відкривати. Міліції.

Першим-ліпшим із шафи виявилася спідниця школярки, куплена в сиву давнину у секс-шопі. (Якщо я зараз почну розказувати, що то було для сценічного образу, ви все одно не повірите).

Але ж кажу чесно, як є, щоб ви осягнули всю художню цінність мого образу: ледь пролуплені зі сну очі, пелехате засмоктане волосся, футболка з Бобом Марлі, спідниця з секс-шопу і на два розміри замалі в'єтнамки.

– О! - сказав Головний Міліціонер. - Та ви ж Ірена Карпа!

Я, тихо шизіючи від мізансцени, повільно все зважую: мій хіпстерський лук, підозрілу тишу у під’їзді, словосполучення "та ви ж".

– Нє, ну правда ви ж та сама? - не вірить молодший міліціонер у балаклаві. - А можна з вами свотографуватися?

(Я собі уявляю наше з ним фото на якій-небудь аватарці "в контактє" і мукаю щось заперечливе).

– Нє, ну ясно що та сама! - запевняє Головний. І додає, наче щось самоочевидне:

– Бо хто би тут іще міліцію викликав?

Тут, аби загладити паузу, під час якої, за народним повір'ям, мав би народитися майбутній колега співробітників МВС, я випалила захоплено:

– А ви так скоро прийшли. Молодці.

– Ми не прийшли. Ми приїхали! - гордо сказав Головний Міліціонер.

А я тим часом згадала пораду мого викладача східних єдиноборств: коли хочеш, аби гарантовано приїхала міліція розборонити бійку чи ще щось гірше, мусиш казати їм під час виклику: "Тут вашого б'ють!" Інакше, мовляв, не приїдуть. А тут мені чи з районом пощастило, а чи з київським полком взагалі.

(Рік із тому моя подруга в сентиментальному нападі гуляла в Маріїнському з псом і сумно пила коньяк. Так двійко патрульних її співчутливо вислухали, випили з нею за "щастя впєрєді" і до хати провели, щоби ніхто серед ночі не причепився).

– А тут у вас цілий притон, ви в курсі? - виводить мене з вдячної летардії міліцейський голос.

– Та ні, тут лиш одна жіночка живе... А що то сьогодні було? Хтось із... конкурентів хотів її вигнати?

– Ми не знаємо. Вже нікого нема. Так що — ви не проти, що вони тут у вас живуть?

– А куди їх, в такий мороз? - знизала плечима я. (І подумки на ймовірне запитання власників надмір чутливих носів щодо під'їздового "амбре" відповіла, що то просто моя собака не спала біля їхнього ліжка).

– Тоді я так і запишу в протоколі — що мешканці під'їзду не проти, що тут перегріваються бездомні громадяни.

Так і сказав - "перегріваються". І так і записав. І я, дипломований філолог, із чистою душею поставила під цим текстом, "записаним з моїх слів", свій підпис. Без ризику самій перегрітися від сорому.

– А є взагалі якісь місця, куди їм йти?

– Є пункти обігріву. - відповів Головний Міліціонер. - Але туди вони не хочуть.

– Чого?..

– Бо там не наливають!

– Та ні. Наша бабуся не така...

– Ірена Ігорівна! - вичитав моє по-батькові міліціонер, що "перегрівав" бездомних громадян. - Давайте таки сфотографуємося. А то жінка не повірить...

І я, зітхнувши, з ним сфотографувалася. Бо бажання жінки — то закон. І щоб не казали, що вийшла занадто гламурною моя іпостась міської божевільної на обкладинці журналу "Просто Неба

(журнал поширюється бездомними, кошти йдуть на допомогу їм же, фотограф Ростик Шпук підібрав уже цілу колекцію письменників, що "опинилися" просто неба). Ну і карма таки працює — не можна просто так із чимось загравати, обов’язково зіткнешся з тим у реальності.

...Хвилин десять після Нового року бабуся-що-живе-в-нас-на-сходах пила молоко. Очевидно ж холодне. А холодне молоко — це вам явно не холодне шампанське. Ви взагалі колись задумувалися, наскільки всі ми, "домашні діти", звикли до гарячої їжі? Настільки, що страшно насправді.

Приміром, потрапивши в горах у зливу чи просто у високу вологість, перед тим витративши весь газ у балоні, а тепер не в змозі розпалити вогонь і зварити собі бодай чаю, навіть бувалий турист почувається похмуро. Ну і дітям ясно, що алкогольне тепло — воно оманливе, хіба що допоможе швидше заснути в холоді.

Але бабуся в нас на сходах і алкоголю не пила. І не курила. Через те нам було якось не страшно від цієї класичної бомж-страшилки: "засне п'яне, сигарету не загасить, само загориться і весь дім підпалить". Бабуся ця взагалі якась напрочуд добра, наче з казки. При свідомості, мовою літературною говорить, була б я маленькою, точно думала би, що це замаскована добра чарівниця, випробовує нас на людськість.

Колись, ймовірно, випитаю, з якої не дуже доброї казки, через яких рейдерів чи "вдячних" онуків вона опинилася без домівки. А поки просто винесла їй новорічну тарілку з гарячою їжею, отримавши у відповідь щире побажання для всієї родини. Гадаю, такі побажання неодмінно мусять збуватися. Та ще й на власній шкурі перевірила пораду Далай Лами щодо покращення настрою і загального відчуття себе щасливішим: допомагай іншим.

Це допоможе перестати мусолити власні проблеми, смакувати свої невдачі й заглядати в рота тому, "кому пощастило більше". Філантропи всіх калібрів навіть серцевим нападам і високому тиску підвладні значно менше, ніж ті, хто живе лише для себе. І точно не мучаться відчуттям безцільно прожитого дня.

І веселим, оптимістичним вісником цього "просто-небесного" року став іще один бездомний біля станції метро "Арсенальна". Він діловито шукав щось у своєму цілком свіжому пакеті від "Broccard". Навіть не помітив, як упали його милиці. Тож достатку вам у новому році. І здоровля.

powered by lun.ua