Право на себе

14
8 січня 2013

На днях до книгарні, в якій я працюю, завітав один чоловік. Немолодий чоловік, років шістдесяти п’яти, доволі начитаний і цікавий співрозмовник. Ми швидко з’ясували, що маємо спільне зацікавлення психологією та історією культури, і розговорилися.

В якийсь момент розмова зайшла, як воно часто буває з людьми старшого покоління, про бездуховність сучасного українського суспільства, про те, що пересічний українець не надто цікавиться "високими матеріями".

Я зауважила, що не можу винуватити в цьому людей, адже в умовах, коли тебе позбавлено елементарної людської гідності, базового права на нормальну роботу і нормальну за неї зарплатню, коли задоволення навіть найпростіших потреб для багатьох є великою щоденною проблемою, розмірковувати про сенс життя і про своє призначення в цьому світі якось не хочеться.

Я довго і запально говорила про те, що умови життя простого українця є не просто тяжкими, а часто-густо принизливими, а мій співрозмовник уважно мене слухав.

Врешті він сказав: "Так, я часто чую оце: "Я гідний більшого". Всюди оце "я", всіх цікавить тільки власне его". Я була настільки здивована, навіть шокована його словами, що не знала, як мені на них реагувати. Я не говорила ні про які абстрактні, суперечливі для багатьох речі, як-от право на самовираження, чи на власну думку, чи право жити так, як ти хочеш, а не так, як тобі диктують інші.

Такі міркування багатьом старшим людям (та й не лише їм) здаються егоїстичною забаганкою розбещеної сучасної молоді. Я говорила про найпростіше: про те, що чоловіки та жінки, нездатні як слід прогодувати себе та своїх дітей, логічно почуваються упослідженими та приниженими, про те, що наші житлові умови часто несумісні з людською гідністю, не говорячи вже про пекло, яке доводиться переживати в українських лікарнях та кабінетах чиновників, які існують за наші ж, а не за чиїсь інші, гроші.

Але навіть така скромна претензія на самоповагу здалася моєму співрозмовнику роздутим его, ганебною самозакоханістю, ознакою тої самої бездуховності.

Потім я довго думала, а яким же в його уяві є "високодуховний" українець? Людиною, яка зневажає мирське? Яка, щодня зводячи кінці з кінцями, мріє лише про велич української нації? Яка сумирно приймає життєві тяготи і соромиться навіть подумати, що заслуговує на інше існування? Що, врешті-решт, за правом народження заслуговує не на існування, а на життя?

Цей чоловік мав яскраво виражені націоналістичні погляди і навряд чи був із тих, хто відчуває ностальгію за радянським минулим, але схоже, радянське минуле і так невідступно з ним, тож яка тут ностальгія…

Останнім часом я дедалі частіше пересвідчуюся, що більшість українців, незалежно від політичних поглядів, залишаються в першу чергу радянськими людьми. Продуктами системи, в якій "я" не значило нічого, в якій бути кимось більшим, ніж знеособленим гвинтиком, було небезпечно, в якій мати амбіції можна було хіба в партійно-ідеологічній сфері, а говорити про побутові потреби і елементарні права було ганебним буржуазним збоченням.

В цій системі держава була не найманим працівником, а вищою силою і божеством, котре карає та милує, наділяє і забирає. Чимало українців і досі готові дякувати урядові за власну зарплату, за зароблену тяжким трудом мізерну пенсію, за дороги, збудовані на їхні ж податки – так, ніби держава не винна їм всього цього, а лише з власної доброти душевної забезпечує їх жалюгідними крихтами зі свого недосяжного столу.

Мене дуже засмутила ця розмова. Останнім часом мене, людину ліберальних переконань, турбує дедалі помітніше скочування суспільства в радикальні та консервативні настрої, скочування в похмуру впевненість в тому, що інтереси нації мають вищий пріоритет над інтересами особистості.

В які вишиванки та палкі націоналістичні промови не вдягай цю тезу, я все одно чую в ній брутальне радянське: "Если ты плюнешь на коллектив, коллектив утрется, а если коллектив плюнет на тебя, ты утонешь".

Донедавна мені ще здавалося, що цю тенденцію можливо зупинити, але після цієї розмови я зрозуміла важливу річ: українському суспільству набагато легше рухатися до цінностей авторитарних, аніж до ліберальних, бо це рух до знайомого, зрозумілого, майже рідного. Недаремно пам’ятники Бандері, яких чимало поставлено в західних областях, до щему нагадують своєю стилістикою пам’ятники радянським вождям.

Дуже показовою стала для мене історія довкола слів Ігоря Мірошниченка, який, як пам’ятаєте, назвав акторку Мілу Куніс "жидівкою". Чимала частина журналістів, дописувачів та користувачів соцмереж цілком серйозно включилася в обговорення питання, чи є образливим слово "жид", і лише небагатьом сама ця дискусія здалася абсурдною. Не для більшості було очевидно, що те, як називатися євреям і на що євреям ображатися, мають вирішувати самі євреї, і історія української мови до цього не має жодного стосунку.

В цій тенденції відмовляти групі людей чи то окремій людині в праві на самоідентифікацію можна побачити багато що, але особисто я бачу радянську звичку до того, що думка колективу є визначальною. Якщо профком вважає, що розлучатися з дружиною – це не гідно комуніста, то так воно і є.

Якщо етнічна більшість держави Україна вважає, що "жид" – не образливе слово, то які можуть бути питання? Прикро те, що самі борці за українську національну ідею на кшталт Мірошниченка не усвідомлюють і навряд чи усвідомлять, якими наскрізь радянськими є їхні цінності, звички та картина світу…

Та насправді в суспільстві, де навіть право на гідне життя сприймається подеколи з недовірою та презирством, дуже важко пояснити комусь, що в людини є менш очевидні, більш абстрактні права – наприклад, бути собою.

Бути тим, ким себе вважаєш, бути таким, яким хочеш себе бачити, називатися так, як хочеш називатися, бути несхожим та унікальним. Право на себе, право на ідентичність – цього права українське суспільство осягнути не в змозі. Сподіваюся, поки що.

powered by lun.ua