В одному із незнятих фільмів…

У наш час кризи ідеї, що запанувала у світовому масовому кінематографі, одним із основних постачальників сюжетів для сценаристів є літературні бестселери. І якщо десь з’явився модний автор, твори якого розходяться великими тиражами, – можна не сумніватися, за рік-другий кіноанонси повідомлять про екранну версію нових "Сутінок", дівчини з характерним татуюванням чи любові в усіх відтінках сірого.

На жаль, Україна ізольована від світових кінематографічних тенденцій, і як би у зворотному нас не переконували нас деякі сінефіли-чиновники, буде у такому статусі ще довго, адже побудова нормальної системи виробництва і прокату справа триває не одну президентську каденцію. Та якби ми не були осторонь світового кінопроцесу, то серед вітчизняних сценаристів уже давно було б оголошено змагання за право адаптувати патріотичний роман відмовлянта офіційної Шевченківської премії Василя Шкляра. "Чорний ворон" або "Залишенець", який несподівано для багатьох не перший рік тримається у списку найпродаваніших в Україні книг.

Роман надзвичайно кінематографічний і, треба визнати, аж проситься на екран. Тут є фактурні персонажі, пригодницький сюжет, хороша драматургія, дуже модне нині сплетіння ігрових і неігрових елементів і, головне, яскравий образ національного героя, що виринув десь із історичного небуття. Якщо правду, скажімо, про бандерівців у лісах Західної України радянський режим старанно перебріхував, намагаючись асоціювати їх із нацистами, то їх попередників із Холодного Яру старанно замовчували.

Навряд чи навіть кращі серед шкільних випускників-відмінників зможуть легко розібратися у подіях кінця 1910-их – початку 1920-их років в Україні, де армій було більше ніж сьогодні релігійних конфесій. "Чорний ворон" Василя Шкляра – це спроба доступно донести до читача не стільки історичну складову, скільки передати дух того часу. Бандити для радянської влади і козаки для самих себе роками вели партизанську війну, демонструючи співвітчизникам те, що дійсно значить боротись за ідею.

Звісно, у Василя Шкляра досить радикальна позиція, та він має на неї повне право. У твору чимало опонентів, що привертає до нього ще більшу увагу. Аж дивно, як історичний роман зміг не тільки стати комерційно успішним, а й розбудити в сонному українському суспільстві дискусію, підігрівши інтерес до призабутих сторінок власної історії.

Сторінок, які за певних умов могли б стати основою для об’єднання країни, адже географічно не перетягують право на історичну істину ні в сторону Заходу, де, б’ючи в груди, патріотом себе називає чи не кожен перший, ні в сторону Сходу, де патріотів також немало, але вони куди інтровертніші. Патріоти Холодного Яру ­– це феномен, який історикам ще потрібно роз’яснювати сучасним українцям.

Тут на допомогу і могло б прийти наймасовіше з мистецтв – кіно. Так, кошти на екранізацію "Чорного ворона" уже збирають всім світом, та дуже сподіваюсь, що ініціатори цієї чудової акції ще довго не доберуться до її безпосередньої реалізації. По тій простій причині, що існують твори, які для адекватного їх переосмислення (цінність дослівних екранізацій дуже сумнівна) мають знайти "свого" режисера або не бути реалізованими зовсім. Так, наприклад, існують чудові екранні версії Шекспіра і навіть Кафки, та досі ніхто не справився із "Майстром та Маргаритою".

А "Залишенець" хоч і не претендує на лаври найвідомішого твору Булгакова, та у певному сенсі є ще складнішим для постановки, адже історія Чорного Ворона має бути знята людиною не тільки талановитою, а й небайдужою до холодноярської тематики.

Людини, яка б змогла пропустити крізь себе такий складний матеріал, відчути його нерв. І такою людиною ніяк не може бути поляк Єжи Гофман (навіть враховуючи його лояльність до України), росіянин Бортко (хто бачив його "Тараса Бульбу", той все розуміє), австралієць Мел Гібсон (він хоч і має досвід "повстанських" фільмів та ментально дуже далекий для нас) чи будь-хто із голлівудських пагорбів, куди чомусь заглядався пан Шкляр. Надто інтимний матеріал, щоб довірити його абикому.

Та, поклавши руку на серце, дуже важко повірити і в те, що в країні, де в широкий прокат щороку випускають заледве 2-3 вітчизняних картини на рік не тільки знайдеться пристойний бюджет (це, з обмовками, реально), а й режисер відповідно калібру.

В історії українського кіно лише Олександра Довженку належить авторство чи не єдиної високохудожньої стрічка, присвяченої цій тематиці – "Арсенал". І нехай сам Довженко пройшов дещо інший ідеологічний шлях (від петлюрівської армії до одного з головних творців радянського кіно), ніж герої Василя Шкляра, у його картині гостро відчувається біль і нерв тієї страшної епохи, яку режисер-очевидець так точно зміг передати. Тугу за Україною втрачених можливостей не змогла приховати навіть ідеологічно "правильна" схема фільму.

Амвросій Бучма у фільмі Олександра Довженка "Арсенал"

І у стрічки Довженка, і у роману Шкляра на диво багато спільного. У обох є напівмістичні герої, яких куля не бере, дуже точно вловлений загнаний стан українського селянства, а пущені під укіс ешелони слугують прекрасною метафорою перекошеної, несправжньої і від того ще страшнішої реальності.

У Довженка на мить навіть кінь починає говорити, а у Шкляра жеребець Мудей розумніший за багатьох людей і також от-от заговорить. Наче із нізвідки береться у двох творах і Тарас Шевченко, та якщо у режисера він оживає на портреті під лампадкою, то у письменника зі сторінок "Кобзаря" кличе живих і ненароджених до Холодного Яру.

"Березілець" Семен Свашенко у фільмі Олександра Довженка "Арсенал"

В Італії аристократ Вісконті свого часу геніально відобразив злам епох у "Леопарді", в колишній французькій колонії знайшовся італієць Понтекорво, який зняв велику "Битву за Алжир", а на Британських островах "пролетарський" режисер Кен Лоуч блискуче розібрався у суті ірландського визвольного руху у фільмі "Вітер, що хитає верес". Цей список можна продовжувати, аж доки не стане очевидним, що кіно справа хоч і колективна, та не менше літератури чи образотворчого мистецтва потребує Автора.

Інакше є ризик отримати на виході сурогат, яким і без того переповнені наші кіно- та телеекрани, і який швидко забудуть. Історія доводить, що українці вміють фільмувати так, щоб це залишалось на віки.

Думаю, ми в змозі дочекатися іще одного птаха потрібного польоту, який би у нашій країні парадоксів зміг би дати гідне екранне життя історії Чорного Ворона, а поки краще зайвий раз перечитати "Залишенця" і слідом за політикою не перетворювати ще й історію на шоу-бізнес.