Вибухова лазня або Антибрехунець

15
15 лютого 2013

Ще донедавна кожної зими, особливо коли скручувала яка-небудь болячка, я картав себе за те, що влітку так і не здійснив давно заплановане – не замайстрячив таку-сяку лазню. І, бухикаючи та захлинаючись шмарклями, знову і знову планував, давав собі слово: от наступного літа вже напевне забацаю цю оздоровче-гігієнічну споруду.

Але наставало спекотне літо і думки про лазню випаровувалися зі швидкістю пропорційній підвищенню температури і відповідному плавленню сили волі. Правда пару разів я таки згрібав останню в жменьку і щось таки робив по лінії банного будівництва.

Завіз машину гальки під фундамент та грубку-кам’янку. Із навколишніх порослих дубиною ярків натягав лежалого в мокроті десятки років, майже мореного дубу.

Але дуб незабаром частково пішов на лаги під нову підлогу. А частково – на ті ж таки лаги до нового паркану, бо старий завалився від постійних набігів сусідських цуциків-женихів до моєї кавказки Дашки у її собачі "критичні" дні.

Гальку ж я пустив під фундамент більш актуального сараю, а з допомогою залишків вирішив влаштувати хоча би баньку по-тайговому.

Цьому помивочно-парильному хвокусу я навчився ще у роки геологічної юності на Підкам’яній Тунгусці.

На березі якої-небудь водойми дебеленькою гіркою стягується каміння, обкладається дровами і декілька годин тією ватрою якнайсильніше розпікається. Залишки вогнища прибираються, над камінюччям натягується намет без підлоги, на розжарене каміння хлюпається вода і парна із періодичним зануренням у водойму забезпечена.

От щось подібне я й спорудив у себе в обійсті поблизу душової, котра мусила була замінити водойму. Здоровезного армійського намету я запозичив у сусіда – колишнього мічмана. Але аби дурно не гріти атмосферу увесь його не став розгортати, а натяг над розпеченою галькою лише один кут.

Тим не менш простору залишалось чималенько, і аби прискорити процес я вирішив відразу ж хлюпнути на розпечену гальку відро води. Ефект був приголомшливий...

Парнуло так, що я за малим не зварився. Навкарачки я леменувся із-під намету на вулицю. І тут таки носом вперся в одноногого журнального столика, на котрому завбачливо розставив жбаник холодного пивка і розіклав напівпочищену тараню.

Поки я розмірковував, що ж його робити далі, позаду щось зашкварчало, почало тріскотіти, а потім і вибухати. Галька, не витримавши різкого перепаду температури просто почала розлітатися на друзки. Один скалок вп’явся мені в ліву сідницю.

Від болю я буцнув головою ніжку столика, і усе що на ньому знаходилось – пиво, тараня і кіт Циган котрий вирішив поласувати останньою поки господар помивочною дурнею маявся – опинилися у мене на спині.

Втім, холодне пиво трохи освіжило опечену спину, але клятий Циган ту приємність тут таки виправив, з переляку полоснувши по попереку пазурами. Я аж захлинувся лайкою…

Усе це дійство відбувалося поруч із "пташиним двором". Почувши шум, гуси загелкотіли, качки закрякали, а кури закудкудакали. Усі разом почали бігати і бити крилами. На цей ґвалт відгукнулась Дашка і незабаром гавкотіла вже вся вулиця.

Останньою на гармидер зреагувала дружина. Котра вирішивши, що трапилось несанкційоване проникнення на подвір’я чи то тхора, чи то мента, чи якогось інакшого недоброзичливця, надбігла із дрючком.

А надибавши замість ворога трохи обвареного, усього в пиві, лусці, пір’ях із подряпаною спиною і кровоточивою сідницею голого чоловіка, вона спочатку здивувалась, потім розреготалась і лише насміявшись допомогла піднятися і доправила мене в душ змивати з себе усе те лихо, окрім підлого кота. Бо той вже давно дременув від гріха…

А вже трохи згодом, густо намастивши мене якимись мазями і обробляючи перваком розпанахану половинку, дружина констатувала:

 -То тебе Бог покрав!

- За віщо? – не без частки патетики зойкнув я.

- Не знаю. Сам подумай, чим Боженьку розгнівив.

Я став міркувати.

Спочатку подумав, що то кара за неналежну старанність свого часу у вивченні мінералогії та особливо петрографії. Бо аби був ревним скубеєм, то, можливо, нині і не переплутав би базальтову чи гранітну гальку із галькою з менш термостійкого пісковику, котру я і використав для вибухової лазні.

Але згадавши, що навіть тих скромних знань цих двох гитик мені за всю геологічну діяльність застосувати на практиці майже не доводилось і, додавши до цього відсутність в господарстві невід’ємного атрибуту цих наук – поляризаційного мікроскопу, я вирішив, що гріх той не відповідає мірі покарання.

Потім я став пригадувати нещодавні і давні свої гріхи, але жоден із них якось не вписувався в контекст вибухової лазні. Тоді я допив залишки перваку і почимчикував в гості до Морфея. Але десь на половині шляху, у якомусь передсонні мені пригадалась давня розмова із отцем Костянтином.

***

Ієрей був тоді ще зовсім молодий, полюбляв рок і якщо не вів із кимось якоїсь дискусії чи жалісливої розмови, практично не виймав із вух плеєрних навушників. Принагідно міг хильнути, віддаючи перевагу дешевому портвейну – мо’ нещодавня бурсаччина позначалась?

Я спочатку якось не дуже серйозно сприйняв деякі сентенції о. Костянтина, що він висловив в барі ресторану Центральний опісля освячення якогось чергового, новомодного тоді пам’ятного знаку.

Десь поміж третьою і четвертою склянкою портвейну "777", коли як відомо настає момент істини,батюшка не пам’ятаю вже з якої причини почав віщати, що людина мусить любити сама себе.

Бо якщо хтось один не любить себе, то навряд чи він полюбить ближнього свого і тим паче ворога, а значить не зможе і Бога полюбити…

"Полюби ближнього свого, як самого себе". А чи любимо ми самих себе? Бо ж людина, котра насправді любить себе, усвідомлює себе часткою світу. І прагне зробити себе, а значить і світ, кращими, чистішими, привабливішими. – розмірковував о. Костянтин.

Я практично невтаємничений у різні там теологічні чи філософські викрутаси, як тоді так і нині, сприйняв мовлене індиферентно і сперечатися не став. А о. Костянтин далі продовжив розмірковувати про нас любимих в контексті смертних гріхів і заповідей Христових.

Мовляв, ті ж таки заповіді "Не вбивай!" в тому числі розуміє і не вбий людину в собі, "Не кради!" – не обкрадай сам себе, "Не свідкуй неправдиво!" – не бреши самому собі і не обманюй себе.

- Ну, а не "Чини перелюбу!"? – запитався я, намагаючись загнати батюшку на слизьке.

- Це трохи не те, про що ти подумав, – хитро посміхнувся о. Костянтин, – хоча то теж гріх. А взагалі то це означає в тому числі – не зраджуй самого себе…

Далі розмова звернула до теми кари за гріхи. І я банально дивувався, чому різних упирів, там великих злодюг чи яких-небудь менш відомих виродків роду людського або ж взагалі не настигає кара Божа, або те покарання не відповідає їхнім злодіянням.

Батюшка на це дав таке пояснення.

По-перше, багато-кого із таких злодюг Господь ще за їхнього земного життя позбавляє розуму. Загальновідомо, що ті ж таки Ленін, Сталін, Гітлер або ж які-небудь менш відомі серійники страждали на психічні захворювання. А це серйозна кара…

По-друге, часто для таких виродків не існує земної кари відповідної їх злодіянням і таке покарання їх чекає в іншому світі.

По-третє, а звідки нам відомо який внутрішній геморой повсякдень гризе того чи іншого пройдисвіта. Втім, часто-густо той геморой лише попередження. Мовляв, не чини того чи іншого…

***

І тут я усвідомлений випурнув із свого межисоння. По лінії вибухової лазні мені в цьому контексті усе стало зрозуміло.

Це було покарання чи можливо попередження аби я не обманював сам себе. До часу мій самообман щодо будівництва лазні залишався безкарним, бо я не усвідомлював нездійсненності цієї затії.

Але останньої зими я, скориставшись Мережею, з’ясував , що зведення більш-менш пристойної лазні справа непроста. І попри мою впертість і такий-сякий будівельний досвід, за моєї неспроможності щодо теслярських і столярних робіт я навряд чи здійсню те будівництво.

Попри це знову і знову обманював себе, обіцяючи на літо перейнятися нездійсненним. За що і був покараний чи попереджений.

Потім мене тривалий час турбувала думка. А як же воно ведеться різним депутатським чи чиновним пройдам із їхніми апріорі нездійсненними облудними обіцянками.

Але потім зрозумів, вони ж бо самі себе улюблених не дурять. Бо в усю оту хрінь не вірять, як не вірять ні в Бога, ні в дідька, а щиро вірують лише в одне – БАБЛО і ВЛАДУ.

І чи будуть вони покарані за оту облудну щирість, де, коли і як не так вже й важливо. Важливо що будуть…

Втім, незабаром і ця тема стала для мене нецікавою. Бо після описаної пригоди в мене з’явився такий собі антибрехунець. Як тільки мої фантазії набувають чогось на кшталт маніловщини, як тут таки починає сіпати рубець на лівій сідниці, а вже не дай Боже доводиться подивитися якесь політ-шоу, так і взагалі уся та половинка відвалюється від болю…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство "Малого Кола", для УП

powered by lun.ua